Побачення

Євген переконував себе мовчати до останнього, намагаючись самостійно впоратися з негативними почуттями. Раз у раз, пригадуючи образливі слова Іллі, він то повністю їх заперечував, то сумнівався, то повертався думками до стосунків Субботи й Полудьонного та накручував себе. Декілька днів поспіль це сильно псувало йому настрій, що навіть приємні повідомлення від Спартака зранку чи під час занять не викликали у нього звичної усмішки.

Врешті решт, його прорвало в один із днів, коли вони удвох із Субботою по темряві йшли до транспорту після факультативів. Зупинившись та відійшовши трохи в бік, щоб нарешті покурити вдосталь після важкого дня суцільного навчання, Янович похмуро затягнувся, та, не дивлячись на Спартака, спитав:

— Ти його кохаєш?

— Кого? — не одразу зрозумів Суббота, здивовано подивившись на Яновича.

— Свого колишнього.

— Ні. Ми розійшлися, і на цьому все.

Але Євгена це не задовольнило:

— А що він тобі тоді подарував?

— Якусь сорочку. Сказав, що привіз з Великої Британії, але я її навіть не міряв. А що?

Женя, від накопиченого гніву до Іллі увесь напружився, стиснув пальці в кулак та, піднявши його на рівень своїх грудей, стусонув стовп огорожі, біля якої вони стояли.

— Викинь її.

Запала тиша. Декілька хвилин вони стояли поряд мовчки, доки губи Субботи не почали розтягуватися в усмішці, яку він старанно намагався погасити.

— Добре, я її викину.

— Обіцяєш?

— Так. — його старання не виправдались і замість звичайного серйозного обличчя, Спартак тихо сміявся.

— Ну і чого ти шкіришся? — Янович відчував, що Суббота сміється не з нього, але причини радощів не розумів, насуплено намагаючись впоратися зі злістю на Полудьонного.

— Бо ти мене ревнуєш.

— А ось і ні.

— А ось і так.

Нарешті подивившись Спартаку в очі, Женя, визнавши що той має рацію, промовив:

— Ну ти взагалі бачив його? Як до такого ідеального не ревнувати.

Суббота посміхнувся.

— Не тільки бачив. Але тобі справді не варто відчувати ревнощі щодо нього.

— Це чому так?

— Бо зараз єдиний чоловік, який мене хвилює, це ти.

Це було вперше, коли хтось з них доторкнувся до теми почуттів. Не розуміючи, як слід правильно поводити себе в такій ситуації, Женя трохи зашарівся, та знову відвів погляд, докурюючи залишок цигарки. Напруження, що так довго клубочилось всередині нього, потроху спадало.

— А якщо так, то підеш зі мною на побачення? — тихо спитав Євген після невеликої паузи, промовляючи уголос те, про що давно думав.

— Піду. А коли?

— На твій День народження. Буде як невеликий подарунок від мене.

Суббота, у темряві не хвилюючись щодо ризиків, одним рухом підсунувся ближче, щоб коротко поцілувати та водночас злизати тютюновий присмак з вуст Євгена.

— Домовились, Женю.

***

Над справжнім, фізичним подарунком Янович думав дуже довго, починаючи з початку нового року, але, як на зло, нічого вартого в голову не приходило. Особливо складно стало після хизування Іллі, бо кожна ідея, яку згодом розглядав Женя, порівнювалася з космічними грошима, якими Євген не володів. Тому, сприйнявши на віру усі поради анонімів з численних форумів, вирішив замість речі подарувати Спартаку на День народження концентровані враження спільного проведення часу. Принаймні, заспокоював він сам себе, навіть якщо нічого не вдасться, потім їм буде що згадати.

Заради такої справи він підбив Субботу прогуляти заняття з самого ранку, що вже само по собі було нечувано. Кінцеву точку призначення Янович не розкривав максимально довго, відтягуючи сюрприз, та зізнався вже тоді, коли після чверті години блукання середмістям, вони стояли навпроти величезної вивіски із запрошенням відвідати ковзанку — класичний зимовий атракціон. Замість безмежної радості, обличчя Спартака висловлювало деяку стурбованість.

— Якщо ми туди, то я хочу попередити, що кататися на ковзанах я не вмію.

— Не хвилюйся, я сам тільки один раз в житті катався, вже дуже давно, але, думаю, ми швидко навчимося. — Женя, переповнений жвавим оптимізмом, вже відкривав двері у павільйон, жестом підганяючи Субботу приєднатися.

На жаль, не так сталося, як гадалося. На кризі окрім них була лише ранкова група дошкільнят, які у порівнянні з незграбними парубками, виглядали у свої шість років справжніми майстрами спорту по фігурному катанню. Щоб повністю асоціювати себе з коровами на льоду, хлопцям не вистачало лише потрібного розфарбування та рогів, всі інші ознаки були на місці, у тому числі незліченна кількість падінь. Але окрім невеликої фізичної й куди більшої моральної шкоди, Женя, слідкуючи поглядом за розпашілим, зосередженим Спартаком, що раз за разом підіймався та ковзав уперед, не міг не відзначити його неймовірну привабливість та внутрішню силу, від яких дихання завмирало, а серце починало битися швидше. Євген міг присягнути, що декілька падінь, що принижували, відбулися саме тому, що він не встиг зорієнтуватися і відвести очі від Спартака, та просто врізався на всій швидкості у бортик. Лише наприкінці другої години практики, вони навчилися відчувати себе на кризі більш-менш впевнено. Виходили хлопці з ковзанки втомленими, але вкрай задоволеними.

— Може перекусимо щось? — після двох годин інтенсивного фізичного навантаження, рюкзак із зошитами в руці Яновича відчувався як чавунний. — Я там бачив ятки з їжею та напоями. Пішли?

Суббота на це тільки кивнув. Взяли вони собі два великих хот-доги, глінтвейн для Яновича та какао для Спартака. Не дивлячись на те, що якість вуличної їжі значно бажала бути кращою, після ковзанки вона здалася парубкам райським даром. Але спокійно відпочивати на лаві їм судилося недовго. Янович, шукаючи по усій місцевості хоч один вільний смітник, випадково побачив снігову гірку, що закінчувалася справжнім дитячим сніговим містечком. Через десять хвилин вони вже голосно мчали донизу, осідлав наплічники та притискаючись один до одного. Фінішували вони майже успішно, якщо не враховуючи те, що десь на останній чверті їх занесло та залишок шляху вони подолали сторчголов.

Внизу на них очікувало готове поле для баталій. Євген ще з початкової школи не відчував такого азарту до бою зі сніжками, тому боровся зі Спартаком не на життя, а на смерть, рятуючись від милення снігом, як від чуми. Після чергового вдалого кидка величезним сніжком, що влучив у Спартака точно в тімʼячко, Женя з усіх сил побіг в напрямку дитячого снігового лабіринту, який складався з декількох іглу та тунелів, що їх поєднували. Рачки проповзши скрізь вузький напівтемний тунель до найбільшої хижі, Євген завмер, стоячи на колінах та виглядаючи Спартака, який по його розрахунках повинен був плазом лізти за ним, але несподівано відчув чужі руки на своїй талії та голосно заволав. Суббота позаду розсміявся.

— Женю, я тебе спіймав. Заслуговую як нагороду поцілунок?

Він відпустив однією рукою бік Євгена та піднявши її, зачепив холодними пальцями підборіддя Яновича, щоб повернути його ближче до себе. Вже майже перед самим поцілунком Женя прошепотів:

— Вітаю тебе з Днем народження. Ще раз. Знаю, зараз може бути невчасно, але… Мені здається, що я закохався у тебе.

Спартак мовчав не більше секунди. Євген відчував, як той усміхається:

— І я, Женю.

І хоча в цей раз поцілунок віддавав дешевим вином, шоколадом та гірчицею із хот-догів, Янович був абсолютно щасливим.

***

Зазвичай у День святого Валентина Женя отримував декілька листівок у вигляді сердечка. Найчастіше це було як дружні нагадування товариських відносин між ним та знайомими дівчатами, аніж як визнання почуттів. Але не цього разу. Після того, як представники шкільної святкової пошти назвали його прізвище та передали декілька валентинок, на фоні звичних виділялася одна велика, де замість котиків, собачок чи ангелів на тлі свого житла стояв інуїт, а всередині окрім імені Яновича був напис, виконаний гарними друкованими літерами: «Моєму ескімосу». Широка усмішка сама проявилася на обличчі Жені, а в грудях потеплішало. Йому не потрібно було дивитися на Спартака, щоб знати, що він також усміхається в цей час.