Плітки

Хіната прийшов до школи сонний, але радісний. Кагеяма спостерігав за ним на перерві. Не спеціально, всьому виною ця підозріла радість… звідки вона взялась? А ще манга. Він так її і не знайшов. Це точно справа рук Хінати. І тому Кагеяма все стовбичив у коридорі, нервово попиваючи сік, і раз у раз зиркав до класу. Підбирав тактику. 

— Що, королю, судженого чекаєш?

— Га? — Кагеяма похмуро обернувся до Тсукішими.

— Я, звісно, ні на що не натякаю, але кульбабчик-то твій навіть не помічає тебе, все літає десь… Може, заміну тобі знайшов, га-а?

— Та йди до дідька!

Кагеяма з жахом відчув, як палають щоки, і прикривши обличчя рукавом, швидко подався геть, навіть не помітивши, що Хіната схвильовано обернувся на його викрик.

— Що сталось? — підбіг він до Тсукішими. 

Кей зблиснув очима.

— Здається, наш король закохався.

— Брешеш!

— Чому? 

— Це ж Кагеяма… його не цікавлять дівчата і… — Хіната ледь стримався, щоб не додати: “І хлопці, і взагалі його ніхто не цікавить! І як він може когось любити, це ж Кагеяма, і він… Кагеяма”.

— А ти правильно мислиш. Отже, якщо його не цікавлять дівчата, то-о?

 — Га?

— Господи, ви обидва такі пеньки, я вкурвився… Арівідерчі, коханнячко! 

Хіната задумливо кліпнув. Закохався?.. Він обережно озирнувся на однокласників і обвів усіх поглядом. Але в кого? Особисто він… не бачив тут анікогісінько, в кого можна було б закохатись.

***

— Це точно чорнявка! Якась з клубу потойбічних сил, яка ще з-під окулярів як подивиться — і тебе до випуску чортики в темних класах пересліду…

— Та ні-і, думаю, тип Кагеями — це милі відмінниці, які надсилають тобі на Валентина анонімний шоколад, а коли ви починаєте зустрічатися, щоранку готують тобі бенто і…

— А може, Кагеямі більше подобаються настирні? Які й освідчаться першими, і на побачення потягнуть, а ще фарбуються за школою і ніколи не застібають сорочку на останні два…

— Камон, чому ви такі ви нудні? Визнайте вже, що це хлопець, і заткніться. Вас гидко слухати.

— Хм-м, а які бувають типи хлопців, а, Тсукішима? 

— А я до чого?

— Та вони ж усі однакові. 

— А ось це вже нудно. 

— І все-таки це чорнявка! Печінку віддам.

— А ви про що? — Хіната проліз повз хлопців до вільної полиці і почав витрушувати з сумки спортивну форму.

— О-о-о, ти вчасно! Як думаєш, як виглядає дівчина Кагеями? Ну скажи ж, що вона просто зобов’язана ходити в клуб потойбі…

— Не слухай Танаку! Вона мила і тендітна. Якщо дівчина Кагеями не буде врівноважувати його бісовий характер, у цій сім’ї не буде ладу! Не буд…

— Та Кагеяма в житті до дівчини не підійде, якщо вона не підійде до нього пер…

Та Хіната їх уже не слухав. 

— А в Кагеями… є дівчина?

У роздягальні запала тиша. 

— Ой, малий, ну ти тільки не нерву…

Бах! Двері знову відчинилися, і до кімнати під загальне мовчання увійшов сам Кагеяма. Ще зліший, ніж зазвичай. Пройшов, похмуро зиркаючи навкруги, напружено стиснув губи і навіть не вийняв рук із кишень, щоб з кимось привітатись. Приземлився біля Хінати.

Хтось шморгнув носом.

— Що? — гаркнув Кагеяма, і роздягальня знову ожила і швиденько повідводила погляди. Збентежено так. 

Даїчі прокашлявся.

— Що ж, хлопці! Завтра останнє тренування в цьому семестрі, попрацюймо ж!

***

Це була лажа. 

Суцільна лажа. 

М’яч враз став для Хінати надзвуковою ракетою, яка то пролітає повз, і ти навіть не встигаєш сіпнутись у її бік, то прямує точно в тебе, але з усіх можливих дій ти вибираєш тільки нервово ковтнути слину. І прийняти удар. 

— Усе, Хінато, на лавку!

Так ти зустрічаєшся? — усе хотілося кинути навздогін воронячій чуприні. — З ким? Відколи? Як? 

Хіната впустив голову до обіпертих рук і спробував хоч якийсь час не дивитися, як Кагеяма потирає пальці, нетерпляче балансує на зігнутих ногах, рвано дихає і стирає з вилиць піт, як вищать його кросівки, як він тихо цикає і веде бровою, зосереджено піджимає губи… Клятий Кагеяма! Клятий… Але якби він теж поглянув на Хінату. Всього раз. Якби він усього раз відволікся від гри і поглянув на нього.

І мов почувши, Кагеяма обернувся. 

Лиш на мить. Зиркнув холодно і цілеспрямовано, мов вистрілив, але не очікував, що Хіната відповість, і зойкнув, відвернувся, вчепився пальцями в долоні і проґавив пас. Ба-бах.

— Блін, пробачте.

Збиралися знову останніми. У тиші, повільно. А Хіната все думав, з чого почати розмову. Манга осудливо поглядала на нього з сумки. Кгхм, Кагеямо, пробач, що вчора чіпав твої речі, я просто хотів твоєї уваги, але більше так…

Клацнув вимикач.

— Гей, телепню, збирайся швидше, я зачиняю! — Кагеяма стояв у проході темним силуетом на фоні перших зірок.

— Га? Я вже давно зібрався, тільки тебе й чекаю! 

— І на грі теж когось чекав? Ти побив усі рекорди з загальмованості, чим ти взагалі думав?

— Не твоя справа! 

Хіната схопив речі і вже хотів прослизнути за двері, та Кагеяма виставив поперед себе руку, перехоплюючи його.

— Ось бачиш, де твоя спритність? Навіть мене обійти не можеш.

Та Хіната не поспішав вириватись. Повільно звів погляд на своє плече, яке стискав Кагеяма. Його пальці звично тремтіли, а біля кісточок темнів багряний синяк.  

— Відпусти.

— То ти складаєш руки? Навіть не спробуєш відбитись? 

— Я не хочу з тобою битись.

— Га?! 

— Я лиш хочу… 

Кагеяма дихав йому майже у вилицю і грізно-сміховинно хмурив брови, та Хінаті подобалося просто стояти біля нього ось так і слухати ніч, а ще хотілося… того, чого робити було аж ніяк не варто, хоча чому не варто? Це щось погане? Ганебне? Дивне? І зрештою, хіба Кагеяма не був таким самим дивним, як і він, і хіба він уже не робив того ж…

І він обійняв Кагеяму. Схопив поперек талії і затиснув щосили:

— Дурень, дурень, дурень, дурень, ти дурень, чуєш! 

Кагеяма зойкнув і спробував вирватись, але Хіната вчепився, як навіжений, а варто було йому чогось захотіти… Кагеяма зітхнув і ослаб. Вперся лобом Хінаті в маківку. Мовчав. 

— Сам дурень. 

— Ні, ти дурніший дурень.

— А ти розсіяніший дурень!

— А ти!.. А ти… гарний. Дурень. 

Кагеяма сіпнувся, голосно хапнувши повітря, наче хотів кинути у відповідь щось образливе, але не знайшов слів.

— Але не в тому сенсі! Ти не гарний… як гарний. Ти набундючений і злий, і занадто крутий, коли пасуєш мені, і в тебе погляд, наче ти зарізав власну родину перед тим, як піти у волейбол, і від нього мурашки постійно, і ти здаєшся гострим і холодним, але у тебе дуже м’які футболки, і… мені подобається, коли ти на мене дивишся. І граєш зі мною. Коли граєш і дивишся на мене.

— Бовдур! Як я можу дивитися на тебе, коли граю, хто ж буде дивитися на м’яч?

— Я думав, генії все можуть!

— Ти ще попроси робити сальто перед подачею!

— Гей, пацани! — почувся голос попереду них, із вулиці. — Ми хотіли обговорити тренувальний табір, а ще принесли вам…

Хіната відчув, як Кагеяма здригнувся у його руках і занімів, а потім зібрався з силами і спробував відпихнув його від себе, та Хіната посилив хватку.

— Відчепись від мене, бовдуре, швидко!

— Але якого…

— Відчепись! 

— Чому…

— Ти не розумієш!

— Пацани, та чим ви займаєтесь? — Танака був за кілька метрів від них, Кагеяма почав брикатись в різні боки і вже замахнувся… та зустрівся очима з Хінатою і остаточно розгубився. Виглядав, як маленький хлопчисько, зляканий і беззахисний, з тремтячим підборіддям і тихим “благаю”… Хіната вражено відпустив його. Відійшов на кілька кроків і вдавано буденно озвався:

— Пробач, просто цей Дурояма хотів зачинити мене в роздягальні!

— Ви як завжди…

Того вечора Кагеяма стовбичив лише у тіні, стійко намагаючись з нею злитися. Додому прийшов німим. Зачинився у кімнаті, довго ходив з боку в бік у повній темряві, лютував, лютував, лютував… Намагався розслабитися, спочатку вмикав у навушниках музику для йоги, потім АСМР для сну, та все закінчувалось рахуванням секунд. Тридцять вісім, тридцять дев’ять, Хіната Шойо, сорок один, сорок два, сорок три, шоб ти всрався, сорок п’ять…

Втома застала лише на світанку, але вже у цей сон Кагеяма пірнув спрагло і радісно, мов рибонька в прохолоду. Відчував на собі вітер і бачив волосся. Руде-рудюсіньке. Патлате. Таке патлате, що вітер не втримувався і знай тільки — смикав за коси. Літо… Пахнуло жасмином і резиною зі спортивного поля. Кагеяма наздоганяв, Хіната знову тікав… Не тікав! Біг до іншого боку сітки, щоб перекинути його пас, а затим злітав, злітав, підхоплений вітром, розсікав повітря, як м’яч, як птаха, заносив руку для удару і в останній момент… обертався. Прямо в очі глядів. І всміхався так дико, так по-відомськи чарівно, так зухвало, і сміявся, сміявся, простягав до нього руки…

Його поцілунки були пекучими, як доторки сонця. Його рухи були обтікаючими, як вода. Вони одні — і течія, і темінь, зірки, його очі… Можна називати тебе Шойо, скажи? Шо-йо… Він хапав за підборіддя, за шию, лоскотав, нависав зверху, палав зсередини від п’ят до патлів і підпалював усе навколо, і Тобіо ледве встигав його втримати, не розвіяти, не розплюскати, не затушити, хапав, скільки міг, і не відпускав, цілував… Хочу горіти з тобою, чуєш? З тобою. Я горю тільки з тобою… Шойо… Шойо… Шойо…

Кагеяма підірвався з ліжка. Щось десь гуділо, навколо гуділо, перед очима коловоротило, насилу він намацав телефон і витріщився в екран.

Дурбецало (Хіната)

— Дідько-о…

Тремтячими руками Кагеяма взяв слухавку: 

— Га?

— Де тебе носить, Дурояма?! Це ж останнє тренування! І це не я тобі телефоную, мене змусили!

— Трену… — Кагеяма різко відірвав телефон від вуха, щоб глянути на годину, — о курва, пробач! Пробач… Пробач, Шойо… Я щось… Я проспав… Пробач…

Здалося, що завис сигнал, але Хіната просто не відповів. Не відразу. Відкашлявся. Коли його голос пролунав знову, зникла і вся зухвалість, і дорікання, і насмішка — почулось лише тихе та збентежене:

— О, та нічого… Буває. Краще поспи сьогодні. Я передам Даїчі, що ти прихворів. Окей?

— А, окей… 

— Солодких снів. Тобіо.

І вимкнувся. 

А Кагеяма катастрофічно не в’їхав.