Плач

Правила? До біса правила. В стосунках вони ж точно не потрібні, правильно? Так щиро вважав Лот, але декілька у них з Яном якось самостійно виникло.

Лот був небезпечним. Завжди. Не тільки для людей навколо, найбільше — для себе. Ян з сумом дивився на Лотові зап’ястки й передпліччя, втомлено усміхався і обробляв рани, що не гоїлись і які Лот лишав гноїтись. Ян ніколи про це не згадував і ніяк не коментував, хоч Лот багато разів уявляв, як той розізлиться, буде кричати, не зрозуміє, коли дізнається, а вийшло ось так просто і спокійно.

Правило 1: Не ховати шрами.

І Лот сам не помітив, як почав йому підкорятись. Вдома він сміливо носив футболки і шорти, які зовсім не скрадали ноги, покриті мітками: подряпинами різних форм і розмірів, здерту нігтями шкіру і сліди опіків. Спершу кожен раз калатало серце, як шалене — він все боявся, що хлопець помітить нові шрами і почне-таки його картати, але Ян йому не допікав, та й не казав взагалі нічого. Мов не знаходив в собі сил на це. Тільки, коли опинявся поруч, цілеспрямовано виціловував кожен з них і по довгу розглядав, ніби оцінював, скільки ті ще заживатимуть.

Одного разу на балконі Лот нарешті зрозумів, звідки в тому таке мовчазне кохане безсилля.

Ян майже не курив, але тут закидали роботою, і він, схопивши пачку, що валялась на шафі вже з півроку, побрів до балконних дверей, щоб не димити в хаті. Лот хотів його якось втішити, але побачивши втомленого й розхристаного хлопця, що, прикривши очі, роздумував з цигаркою в руках, забув про все, що думав. Тільки підійшов і, обережно взявши в долоню вільну Янову руку, поцілував її. Ян стрепенувся, але руку не вирвав, а Лот так і продовжував покривати поцілунками кожну кісточку, кожен палець і кожну подушечку, — одну за одною, не пропускаючи нічого.

Лот відсторонився, але продовжував гладити Янову долоню, розглядаючи довгі тонкі пальці. Аж раптом погляд зачепився за візерунки на пальцях, і Лот підніс руку ближче до очей, аби розгледіти. Й справді, по подушечках проходило багато смужок в різних напрямках, що порушували візерунок. Мов…

Шрами, — здогадався він. Забагато і занадто нетипові, як на ті, що можна отримати під час готування. Ян навіть рукою не сіпнув: покірно дозволив розгледіти все, що його партнер забажає. Звісно, він ніколи не ховав рук, але й Лот ніколи не вдивлявся. Він ковзнув пальцями вище по руці й зупинився. Передпліччя було чистим, а от на зап’ястку, тоненький і блідий, майже непомітний, пролягав шрам коло самих вен.

— Ти ніколи не казав про це… — смиренно зірвалось з губ. «Звісно, я ж про свої теж». — Я б хотів, щоб ми говорили один з одним про таке. Добре? — він нарешті підняв очі й поглянув Янові у вічі. Той дивився на нього, тьмяно і якось безсило усміхаючись.

— Я буду радий, якщо ми зможемо говорити про таке. Тільки давай не турбувати старих шрамів, якщо вони не болять? — й поцілував Лота в лоб.

Правило 2: Бути чесним з собою

Дивне правило для стосунків. Лот ніколи б не подумав, що це так важливо.

Ян завжди прямий, як шпала — бурчить, якщо чимось незадоволений і усміхається, коли радіє, навіть якщо це недоречно. А Лот так не міг. Занадто просто було весь час сміятись й жартувати.

Було. Поки кілька разів Лот не захлинався награним сміхом настільки, що стискало горло й легені, — а він все сміявся і сміявся, механічно, болісно. А Ян погладжував його по спині і міцно пригортав до себе, поки того не відпустить. І в його обіймах завжди ставало легше.

Неочікувано для себе Лот відчув, що й раптом зриватись на сльози — не так вже й погано. Ніби незалежно від того, як він себе поводить, його все одно будуть любити. Мов їх невеличка квартирка була маленьким гніздечком, де можна було просто бути собою.

Чомусь з тих пір, як Лот став чесним з собою, і Яну брехати стало неможливо: з кожним його уважним теплим поглядом брехливе «Все добре» застрягало десь в горлянці й часто тонуло під неконтрольованими сльозами.

Ян відповідав йому тим самим: чесно казав «Мені просто сумно», «Я скучив» і навіть «Я радий, що ми можемо просто так лежати поруч». Він так само інколи злився на себе й плакав від утоми, а Лот робив все, що міг — готував йому каву, носив смаколики і відтягував від робочого стола, тільки б той трохи поспав.

Тільки останнє правило прозвучало вголос.

— Говорити? — розгублено повторив Лот за Яном. Той кивнув.

— Саме так. Говорити, якщо нас щось турбує. Розказувати думки, ділитись тим, що подобається чи ні. Люди не вміють читати думки, — він провів пальцями по волоссю Лота й, задумливо намотуючи на пальці його пасмо в кучеряшку, продовжив: — Я хочу краще тебе розуміти. Що тебе хвилює і що змушує посміхатись. Але це буде дуже важко, якщо ми не розмовлятимемо.

На вустах Лота розквітла м’яка посмішка і він нахилив голову ближче до Янової руки.

— Мені подобається, коли ти так робиш.

Ян тільки хихикнув, промовляючи у відповідь: «А мені — твоє волосся».