Плани

Ви коли-небудь чули про квітку, що крізь роки залишила свій слід між прошарками землі і змогла передати кожну дрібну деталь своєї будови? Нерівності асфальту, на які рідко хто звертає увагу, напевне, так і формуються. Відбитки різного взуття, шин, босих ніг проходяться ним щоденно.

Надя може погодитись, може й ні — її свідомість повертається до її рук. Відтепер головну роль замість цього зайнятого питання посідає вибратись кудись, де є люди. Вона любить спілкуватись, не хоче померти від божевілля, а ще в неї страшенно болить голова. Вона знає, чому.

Тому що її колишня нічого не відчуває.

«Ну, можливо, відчуваю, але не зараз»

Хіба це має значення, якщо вона ніколи не погодиться на те, щоб хтось побачив різницю між грою і правдою? Надя не була її найціннішою річчю, та вона пам’ятає, що слово Оксани — закон. Це не підіймалось у розмовах в якості жарту, не обговорювалось у контексті трагедії. це було константою протягом довгого часу.

Із глибиною й кольором її поранень важко ставити це під сумнів, але й важко було не зрушити з місця. Стіна може захищати, та коли вона стає на твоєму шляху, навіть якщо за нею вируватиме буря, її доведеться повалити. Бодай аби оцінити поточний стан справ.

Що вона знає про Оксану?

Перш за все, вона прагне захиститись. Це найбільше її бажання, тож методи вона не перебирає. Усі мають право на почуття безпеки, просто їй важче його досягти.

По-друге… Звісно, вона прагне помсти. Щастя досягти вона не може зовсім. Почуття захищеності — все, що в неї є. І якщо інші мають те, чого вона не має, без жодних підстав — це несправедливо.

Надя завжди намагалась думати, як Оксана. Захиститись вона хотіла не менше. І зараз вона цілком увібрала в себе цей спосіб мислення. Втім, це не допомагало. Вона все ще була її маленькою дівчинкою, яку можна купити за яскравий льодяник, тому що в якийсь момент вона змирилася. Оксана триматиме її біля себе стільки, скільки її пам’ятатиме, а пам’ять на таких, як вона, — Надя сподівалася — вона має добру. Хоча не те щоб це сподівання виявилось би корисним за його підтвердження.

Перетнути декілька полів не було проблемою, із Оксаною вона опинялась і не у таких ситуаціях, тим паче що приховувати їй не було чого. Вона лише хотіла віддатися у міцні руки, хай чиїми б вони не були. Вона знала, що у тюрмі її приймуть, як свою. Та спочатку Надя мала знайти Оксану. В неї був час до того, як її впізнають, тож вона не знехтувала можливістю по-людськи полежати у лікарні.

За два дні вона зникла. почувалась відновленою фізично, а у яму думок, поглиблюючи її, впали усі непережиті емоції. Це був не перший і не останній раз, коли Оксана їй зраджувала. Надя багато їй дозволяла, однак навіть у неї були уявні лінії, за які та, не озираючись, переступала. Ці сумніви, щонайменше, не давали нормально спати. Ти розумієш, що тебе ввели в оману, але водночас, щойно зімкнеш очі, бачиш її теплий погляд. Надя впевнена, що Оксана любила її. Це було найгіршою частиною. Вона могла любити заради того, аби мати більше контролю над своїми емоціями, бо на іншій людині легше було тренуватися, і це не змінювало того, що Надя це собі не надумала від страху невзаємної любові. Понад усе, Оксана думає про себе. В цьому корінь. Вона обиратиме себе, якщо треба буде. Вона не кидає, а залишає на користь собі.

Це ніколи не звучало переконливо. У подібні часи Надя рвала на собі одяг, палила крадені цигарки, починала плакати посеред вулиці, зменшувала свій тиск препаратами. Відчуття тягли її на дно. Вона знала, що щось не так, але хіба вона не отримала того, чого так хотіла? Хіба Оксана не усміхалась їй найбільш щирим чином? Хіба не любила її?

Вона вважала себе жахливою за те, що відчувала. Вона гадала, чи не тому Оксана надавала перевагу не відчувати геть нічого. Але цього разу їй не лишилось що втрачати. Вона знала, як вчинить, знала, чим все закінчиться, і була цим задоволена. Із тягучим болем десь посеред ребер з якоїсь із двох — ментальної чи фізичної — причин, вона пливла у тому напрямку, в якому мала звернути Оксана.

Оксана почувалась іграшкою. У неї було все, окрім влади. Кожна деталь, вкрай до дрібних шурупів, окрім двигуна, окрім найважливішого. Єдиного, що будило у ній душу. Щодня їй в лице кидають довгі нудні списки речей, які вона отримає, коли виконає роботу. Щоразу робота стає нестерпнішою і безжальнішою до неї. Вона була рада поховати свої слабкості разом із Надею, але вирішувати щось таке значне, як її право на життя, було небажаним бонусом. Вона ніколи не перевіряла пульс тих, хто знав забагато. Їй не хотілось мати декількох опцій. Вона здогадувалась, що давала їм шанс вижити. Боячись цього, Оксана змушувала себе повірити, що людина мертва. Все одно, пізніше треба відчитатись якомога більш правдоподібно. І Надя не стала виключенням.

Оксана не з тих, хто робить самопожертви, проте вона безсила перед небажанням дозволити частині себе померти у чужому тілі, тож вона готова до найгірших наслідків. Ти ба, те, що вона повинна зробити в першу чергу для своєї ж безпеки, вона знаходить таким складним. Можливо, на це є причини.

Оксана впустила у свій дім сумнів.

Подія, варта торту під стелю й завмерлої тиші.

Вона буде святкувати, доки не запнеться об камінь спотикання й не прийме його монструозні розміри.

Для цього було зарано, але вона прямувала туди, де все зародилося. Поступовою ходою вона занесла всередину все, що потрібно. Вона ненавидила те, як без неї тут все змінилося. Надя, напевне, продала цю квартиру першому ліпшому, коли її «принц» Дієго знайшов її усю розбиту й нещасну. Надя, напевне, жодного разу йому не зауважила, коли той почав говорити про несмак її матері і що їм варто жити у нього. Оксана не мала іншого вибору, як вбити його, підставивши під гарячу руку Наді.

Надя нізащо не розповіла б йому, що насправді квартира від початку була її та мала стати точкою мирної смерті її з Оксаною, як пари. Вони мали взяти собі домогосподарку, завести товстого неприязного кота, всиновити пару дітлахів, вбити їх усіх, якщо стануть на перешкоді, а ще залишити крупну суму про всяк випадок. Якби ж вона знала, що виселити щасливу сім’ю з її дому може не лише поліція.

Зараз зрозуміло, що усе на їхньому шляху вело їх до того моменту, через який ці плани пішли коту під хвіст. Надя потребувала когось такого, як Оксана. І це руйнувало її. Їй було спокійніше з Дієго: їй було достатньо проводити більшу частину часу за його спиною, мовчки, іноді нагадуючи, що вона існує, лише аби підсилити бажання хлопця захищати її. Оксана не була такою, вона вимагала безмежної уваги й була ладна спалити місто, якщо щось ішло не так, як вона собі уявляла. Вона була налякана, Дієго — був самовпевненим. Оксана була розумнішою. Через це Надя не могла повірити, що колись зустріне таку, як вона. Ніхто не міг зрівнятися з Оксаною у її голові, ніхто її не перевершував.

Одного теплого вечора Оксана зникла з лиця землі, кинувши Надю на призволяще. Накотилася велика снігова куля з дрібних образ, зрад і неповаги. Так вона сказала за день до того. Вона багато кричала. І багато плакала. Надя чекала, що усе стане на свої місця, як це завжди ставалось; що Оксана прибіжить до неї, щойно вщухне буря всередині неї. Бо як інакше? Та Оксана пішла, щоб надя більше не змогла її залишити або відмовити. Як шкода, що Надя тоді ще навіть не планувала цього робити. Зате тепер вона може все.

Вона збиралась вбити Оксану. Вона також розуміла, що не повернеться звідти живою, але це було того варте. Бодай на одну мить вона зможе відчути свободу від її пут, що зачаровували з такою легкістю, що боляче про це думати. Якщо мир прийде до неї лише на порозі смерті, Надя не проти померти раніше. Хіба це не прекрасно?

Вони закінчать точнісінько так, як того колись хотіли.

У спільній квартирі. У один день. Не вилізуть із голів одне одного, доки смерть не примусить їх.

Приміщення почувало себе живішим, ніж будь-коли у своєму житті. Довкола висіли плакати із надихаючими цитатами, повітряні кульки стирчали із самих люстр, повна сили музика заповнювала увесь можливий простір. Запах солодощів — перше, що відчує Надя, коли увійде, і останнє, чому вона сьогодні привітно посміхнеться.

— Овечка прийшла сповідатися?

Надя зітхає — у Оксани сльози на краєчку, це чути в її тоні. Вона починає усвідомлювати, що не вбила Надю.

— Я не овечка.

— Дійсно? — вона нарешті виглядає з-за дверей кухні, тільки аби побачити блискуче дуло, наставлене на неї. — Гаразд, твоя правда, — Господи, навіщо вона така… — Ти вважаєш, що зможеш це зробити?

— Послухай, я знаю, що ти бровою не поведеш, перш ніж мене позбутися, якщо я замахнусь на тебе, але я маю спробувати. Ти не можеш отак з’явитись у моєму житті знову і—

— Але ти вже спробувала. В тебе не вийшло, — Надя завмерла. Як Оксані досі вдається впливати на надю таким чином? — Я не була там заради тебе, до речі.

Вона дістає свій пістолет. У ній вже не видно ані сліду від розчарування чи безвиході. Якоюсь частиною душі Надя потяглась до цього її виразу обличчя, забуваючи, з якою метою тут стоїть. «Я хочу бути з тобою попри пекло, яке ти мені влаштувала. чому ти не бачиш цього?», думала вона. Оксана стала наближатися, і тоді на Надю впало усвідомлення, що вона у великій халепі. Вона має бути швидкою і рішучою.

— Ти… — ні, вона не може вкотре здатися. вона все одно вже труп, — Ти пообіцяла, що ми почнемо наново! Я знаю, що ти не брехала, я знаю, що ти мала це на увазі, ти просто… Просто боїшся! Але я не буду терпіти, більше ні, тому що Дієго показав мені, що речі бувають простішими, — її зір розмився через сльози, та вона помітила щось темне, що проскочило у погляді оксани, і за інерцією її серце забилося швидше. Це ще сильніше підштовхнуло її діяти. Вона переходить на крик. Це не може тривати вічність. — Врешті-решт, ти лише людина, тому я—

Оксана цілить у голову й двічі стріляє. Згинаючись, видихає усе повітря з легень разом з тим, як Надя падає на підлогу. Дерев’яну, старомодну таку.

Добре.

«Саме так, я людина», — шепотіла Оксана Наді на вухо нерівним тоном. Вона тримала її голову у себе на колінах й перебирала сухе волосся, низько нахилившись над тілом. — «Люди змінюються. Саме так».

Наступні пів години її інтенсивне глибоке дихання змагалось із музикою за право на володіння прихожою. Музика перемогла, хоча однаково залишилась у вільній від живого квартирі із гірким присмаком. Здавалось, програш був би куди приємнішою розв’язкою. Птахи ж за холодним склом здійнялися у чисте небо й закружляли над горищем. Деякі з них повсякчас ховались туди, не в змозі віднайти спокій і місце у цьому священному танку, та прохожі про це гадки не мали, споглядаючи їх знизу.