Печиво у школі

Дві маленькі фігурки навшпиньки пересувались темними коридорами школи. Досі тут було тихо й безлюдно, але дражнити долю малюкам не хотілось.

— Диви, це шафки, — прошепотів Моно на вухо Шостій.

Та подивилась на них без особливого інтересу.

— То й що?

— Може, там залишилось щось корисне?

Дівчинка пирхнула:

— Що там могло залишитись? Підручники та зошити.

— Їх можна використати, щоб розпалити багаття, якщо знайдемо запальничку.

— Якщо знайдемо. Ходімо вже і не витрачай час на дурню, — чорноволоса схопила хлопчика за руку й потягнула до себе

— Але ж перевірити не завадить. Ми нічого не втратимо.

— Ми втратимо час! — дівчинка перейшла на напів крик, напів шепіт, — Ходімо скоріше, поки нікого нема.

— А якщо там є їжа? Брали ж діти до школи перекуси.

Шоста раптом завмерла. Живіт тихо забурчав, нагадуючи про те, що за весь час їхньої “подорожі” вона так і не їла.

— Агр-р..Гаразд.

Хлопчик усміхнувся і підійшов до ряду шкільних шафок. Замки в них були вже старими та іржавими, тож відчинились вони без особливих зусиль, хоч і з неприємним скрипом. Шоста зойкнула і забігла за шафу, підзиваючи Моно до себе. Хлопчику не довелось нагадувати двічі.

Однак, коли через декілька хвилин так і не почулось кроків чи якихось інших сторонніх шумів, діти ризикнули визирнути, а, переконавшись, що небезпеки нема, і взагалі вилізти з-під меблів.

Очікувано, у шафці лежав чийсь портфель, а всередині висіли фотографії декількох друзів у шкільній формі. Вони були ніби новими, не пошарпані і не вицвілими, адже до цього знаходились під захистом дверцят.

“Певно, зараз ці діти вже мертві”, — подумав хлопчик, і ця думка змусила вогник в його очах потьмяніти.

Але дівчинка починала нетерпляче його підкликати, тож Моно закінчив огляд чужих спогадів і відкрив нарешті портфель.

— Самі зошити та підручники. Казала ж.

Але раптом рука дитини наштовхнулась на щось, що шурхотіло. Це була розкрита упаковка печива, незвичайно яскрава, неторкана сірістю нового світу. В ній залишилась усього одна штука, яку, напевно, школяр планував з’їсти пізніше.

Але цьому не судилося статись.

Коли діти сховались за шафки, хлопчик не без зусиль розмовил печиво навпіл і скривився, дістаючи хробаків, що встигли там заселитись. Солодощі були давно несвіжі, але обирати не доводилось. Простягнувши дівчині половину і взявши свою, Моно відкусив, радше навіть, відгриз шматочок.

Це було щось.

У печива був неприємний присмак залежалої їжі, та діти так звикли до нього, що вже й не помічали. Зате зовсім новим був смак горіхів і шоколаду.

Спочатку він змусив дитину здивовано насупитись, але, варто було Моно розсмакуватисолодощі, він усміхнувся.

— Смачно, правда?

— Угу.

— Коли ми виберемось, щодня таке їстимемо.

— Якщо.

— Якщо, — хлопчик сором’язливо всміхнувся і обійняв дівчинку.

Шоста закотила очі, але поклала руку йому на плече. Дівчинці це навіть подобалось, але вона списувала все на те, що зараз їй було не так холодно.

Попереду дітлахів чекали небезпеки і страждання, про які вони й не підозрювали. Але поки що, в обіймах одне одного і зі смаком печива у роті, їм було добре. І на даний момент цього було достатньо.