Пес і Джеррі

У Турині спекотно й весело, й Олег почувається повним дурнем.

Він тут, Джеррі – в Естонії, і вони обоє роблять якусь вкрай важливу роботу, яка їм важливою геть не здається.

Джеррі пише: “Ненавиджу, як же я їх ненавиджу, сукисукисуки”.

Олег не відповідає нічого.

У них так повелося: він ніколи не називав її на ім’я, оце звичайне “Яна” їй зовсім не личить, воно не читається у її очах і не пасує до того, як вона сміється. Вони знайомі триста років і стільки ж дружать, і вона завжди була Джеррі, а він завжди був Псом. Їй подобалися його вірші ще до того, як вони почали подобатися йому самому. Він знав, що вона буде зіркою ще тоді, коли вона записувала криві кавери на попсові сингли. Джеррі і Пес, Пес і Джеррі, завжди разом і завжди окремо, усе життя – нарізно й поруч. Історія переписки довжиною у вічність. Перерва у півроку – не рахується.

У Турині гамірно, і Євробачення таке яскраве й кислотне, яким і уявлялося. Джеррі пише Олегу кілька разів на день, і в кожному її повідомленні через слово мат. Джеррі читає новини, вона відслідковує кожну ракету, і з кожною ракетою ненависть її лиш кріпне. Джеррі вміє ненавидіти. Олег їй заздрить. Він вміє лише любити.

Він назагал добрий. Надто добрий для війська, і надто безпорадний через це. Бо яка з нього зараз користь? Рвався на передову у лютому, а його відправили в Турин. Воєнком сказав, що на передовій він нахуй нікому не потрібен, а в Турині може і вигорить щось. І тепер він в Італії, готується співати пісню про маму. Хороший, блядь, хлопчик.

Джеррі їздить Європою, дає благодійні концерти, збирає гроші. Вона змінює міста й пейзажі, як домашні футболки. Її на передову, до речі, теж не взяли, хоч вона і вміє стріляти – її тато навчив. Джеррі розповідала про ті уроки колись Олегу – вони сиділи на березі Азовського моря, дивилися на труби й дими Азовсталі, курили один косяк на двох. Був початок вересня, і вечори були ще теплими, і в Маріку гудів Гоголь-фест, і Джеррі дивилась на Олега своїми величезними очима, і він вперше подумав, що від того погляду йому болить.

У Джеррі були холодні пальці, вона страшенно мерзла, хоч і була закутана в олегове худі. Вона у тому худі тонула, як у морі – маленька, така маленька, думав тоді Олег, і думки ці йому не подобались. Бо вона завжди – Джеррі, а він завжди – Пес, а значить, його не повинно прошибати якоюсь первісною, майже дикою ніжністю від думки про її тендітність. “Мені холодно”, шепотіла йому Джеррі, ніби звіряла найбільшу таємницю, і Олега пробирало гарячою хвилею від її слів. Йому холодно геть не було, хоч і лишився під азовським вітром в одній футболці.

У Маріку вони домовилися зробити фіт, і скріпили угоду портвейном з горла. Портвейн був міцним, фестиваль яскравим, а зорі над Азовом – неприродно тьмяними. Олег пообіцяв Джеррі написати текст – такий, щоб про них, такий, щоб до дрижаків пробирав кожного, хто тільки почує. Олег клявся, що у нього для цього тексту уже є ритм, і в них вийде хіт, а Джеррі сміялася з нього, закидаючи голову назад. Це було в минулому житті. У тому, де Марік ще існував.

Олегу боляче думати про той вересень, бо над Азовсталлю знову дими – лиш зовсім інакші.

Текст йому, до речі, довго не писався. Не знав, як власти у два куплети усе, що між ними з Джеррі є – ноти й акорди, ритми й тюни, опівнічний регіт, шепіт азовських хвиль. Карпатські гори, київські підворітні, смс рано-вранці, жарти про веганство, дурну підлітковість, вітер в голові. Вона – Джеррі, а він – Пес, і цього завжди було достатньо, і більше жодних слів вони не потребували.

Текст прийшов пізно, узимку, посеред гір. Текст був про підлітків, і в ньому не було нічого з того, що Олег про Джеррі думав. Але в тексті були вони, і Джеррі відчула це одразу, завалила його приват сердечками і войсами (Олег не любить войси, але прослуховував їх знову, і знову, і знову), й Олегове серце билось десь у горлі.

Джеррі більше не записує для нього войсів, вона шле злі повідомлення, її слова їдкі, вони роз’їли б найміцнішу сталь. Вони падають йому на плечі каменями, але він радий цим злим словам, бо до того Джеррі мовчала, і її мовчанка його убивала. Він радий, що вона говорить із ним про важливе. Хай навіть йому не завжди є що сказати у відповідь.

Вони багато сміялися, поки працювали над текстом. Вписували слова у ритм, гралися ними так і сяк. Сиділи поруч днями й вечорами, схилялися над записами, над мікрофонами, над пультами. Торкалися коліньми, зиркали один на одного – як завжди.

А може і ні.

Ніяково реготали.

Коли записували пісню у студії, було уже не до реготу. Джеррі співала в мікрофон і дивилась йому в очі, й у Олега паморочилось в голові. Не дивись так на мене, думав він, не дивись на мене так, нам не можна, не можна, ми ж Пес і Джеррі, як нам потім оце все розгрібати? І ребра здавлювали легені, й дихання не вистачало, і начитку куплетів доводилось робити знову і знову. Стас злився, Арсен і Михайло підколювали їдко, а Джеррі нічого не говорила, не хихотіла і не підморгувала. Вона дивилась. Олег згорав.

Вона на повному серйозі пропонувала їхати знімати кліп у Марік. Писала йому: “Там же море, Пес, там правильне море. Воно ж про наші хвилі, да?”. Але на Марік не було ні грошей, ні часу, кліп треба було випустити першого жовтня – і вони вирішили знімати у Вишгороді. Київське море було похмурим і холодним, небо над ним – по-осінньому високим. Джеррі кермувала катер, Олег плив у воді. Він думав – у нас завжди так, Джеррі кермує, вона завжди знає, чого хоче, а я борсаюсь у чорних хвилях, і холодна вода заливає мені очі, і я вже нічого без неї не бачу. Обіймав її на палубі, вперше – по-справжньому, хай і на камеру. Дихав гаряче їй у шию, і вона дрижала в його руках – і він здався.

Змирився.

Зник.

І пізно ввечері, коли небо над Київським морем заволокли темні хмари, коли не було видно ні однієї зорі, постукав у її двері. Вона відчинила – ніби чекала. Дивилась на нього змучено й трошки приречено, злилася, дихала рвано.

Мені не здалося, – сказала, констатуючи. Стискала від злості кулачки.
Не здалося, – ехом відгукнувся він. Дивився з-під лоба. Мов побитий пес.
У тебе є дівчина.
Є.
Нам не можна.
Не можна.

Тільки і міг, що повторювати її слова, вслухатися в її голос. Ступив крок до неї, потім ще і ще. Спини мене, думав заворожено, спини, спини, я сам не можу, Джеррі, нам же потім дружити, як і триста років до того, спини мене, будь ласка, спини.

Вона не спинила. Видихнула судомно й ступила крок назустріч. Олег чув, як гупало сполохано серце, чув, як гупнули за його спиною двері. А більше вже нічого не чув.

Цілував її гаряче й глибоко, знімав із неї одяг, виплутував її тіло з тканин, відкривав наново. Тонув у її очах, і погляд у неї був чорним-чорним, і в тому погляді зникав світ. Яка ж вона худенька, яка крихка, зацілувати б її усю, відчути б її усю, такий смачний рот, такі гарячі губи, така зворушлива сполохана жилка на шиї. Твої плечі, Джеррі, твої тонкі руки, твої маленькі пружні груди, чорт забирай, Джеррі, чому ми не робили цього раніше?! Це було схоже на лихоманку, оці всі гарячкові рухи, коли намацували один одного в непроникній осінній темряві, коли пізнавали один одного, коли ставали одним. Джеррі стогнала хрипко, й Олег розумів – це воно, воно, нарешті, йобтвоюмать, це воно, як би стриматись, як би не кінчити першим.

Йому, на диво, вдалось.

“Ми не будемо говорити про це все”, – шепотіла йому Джеррі опісля, гаряча, гола й тремтлива. Притискалася до нього усім своїм тілом, вкладала голову йому на плече. Олег засинав. У його голові дзвеніла тиша.

Вранці було дивно і ніяково. Надто яскраво світило сонце, і в його світлі вони обоє були – як на долоні. Джеррі ховала погляд і дратувалась через дрібниці. Олег переступав з ноги на ногу, не знаючи – залишитись чи йти. Йому здавалося, Джеррі ненавидить. Йому здавалося, він любить.

А потім вона замовкла, й Олег рахував дні. Дні складались у тижні, тижні – в місяці, а Джеррі мовчала. Олег злився. “Вона сказала – ми не будемо говорити про це все. Але хіба крім цього нам немає про що говорити?”

Він жив далі. Писав пісні. Частіше – погані, але про маму вийшло добре. Писав біти. Сидів у студії. Дивився на екран смартфону. Злився, страшенно злився, і думав написати їй мільйон разів. Не написав ні разу.

Потім був Нацвідбір, потім – війна. Над головою літали ракети, Олег їх рахував. Не знав, що робити далі. Хотів до війська, та на нього чекав Турин.

Джеррі подзвонила на третій день. “Я їх ненавиджу, як же я їх ненавиджу, – говорила йому в трубку, і голос її дзвенів. – Я так хочу, щоб вони помирали в муках, і так хочу, щоб ти жив”.

Олег писав пісні, сидів у підвалі, слухав вибухи. Їздив у Бучу, Ірпінь, Бородянку. Знімав кліп. Олег готувався до Турина. Мав робити хоч щось, щоб не почуватись таким безпомічно слабким.

Джеррі їздила Європою, грала благодійні концерти, давала безкінечні інтерв’ю. Читала новини, іще більше новин, перевіряла соцмережі щохвилинно. Писала Олегу щодня. У кожному повідомленні через слово – мат, у кожній літері – лють. Олег відписував. У кожному символі – ніжність.

У Турині спекотно й весело, й Олег почувається повним дурнем. Він тут, Джеррі – в Естонії, вони обоє роблять, що можуть. Вони знову Пес і Джеррі, Джеррі й Пес, і рани від недавньої мовчанки уже зажили, і ніяковості більше немає і сліду. У їхній країні війна. Війна списує все.

Джеррі ненавидить. Олег любить. У них обох розривається серце.