Перші сльози

Чути шерех листя і запах трави. Мабуть, сусіди вирішили раніше зайнятися облагороджуванням свого двору. Промінь сонця, спрямований на обличчя Еви, змушує її проморщитися, а потім розімкнути повіки. Вона сідає на край ліжка, привівши свої думки до ладу після чарівного сновидіння. Еля думала, що вчорашні події були лише частиною її уяви, поки, глянувши на двері, не побачила набитий речами рюкзак, що стояв поруч. Вона різко встає, мало не біжучи, прямує на кухню.  Зайшовши, вона бачить, як мама сидить за столом, попиваючи, мабуть, каву. Дідусь же наливає попередньо заварений чай. Запах стояв чудовий. Як у ті часи, коли в мами була стабільна робота, а ранок вони завжди проводили разом, попиваючи каву. Мама обожнює її. Ева теж любила її, поки не переїхала до дідуся. Поруч із ним, вона почала пити зелений чай.

– Доброго ранку, люба. Ми вже думали тебе будити, а то запізнитися могли б, – Лада розкриває руки, висловлюючи своє бажання обійняти доньку. Еля підходить до мами. Обіймає так, немов боїться, що все це зараз розчиниться, а вона навіть не встигне відчути знову материнську любов. Дівчина ж, схоже, відчуває дитячі страхи, від чого обіймає сильніше, примовляючи ніжні слова.

– Доброго ранку, Елю, – літній чоловік дивиться на зворушливу сцену людських почуттів, що розгорнулася перед ним.

– Доброго ранку, дідусю, – дівчинка, не відриваючись від маминих обіймів, дивиться на літнього чоловіка з посмішкою на обличчі. Видно, що вона вагається між тим, щоб обірвати поточні обійми з мамою і рвонути обійнятися з дідусем.

– Не переймайся. Ти ще встигнеш зі мною обійнятися, – побачивши дитячий погляд, сповнений сумніву, він проговорює цю фразу, щоб їй було легше прийняти рішення.

Вона вдячна дідусеві за те, що він завжди розумів її з півслова. Нічого не вимагалося натомість.

– Мамо, а як у тебе справи в місті? – ставить Еля ненароком запитання, прожовуючи залишок торта, який вона вчора отримала від батьків Олексія.

– Донечко, я ж хотіла тобі сказати… Я зустріла дуже хорошого друга, а він зголосився мені допомогти облаштуватися в новому домі, поки я освоюся на новому місці роботи, – Лада якомога лагідніше намагалася піднести деяку інформацію своїй доньці, але, мабуть, вона зовсім забула, що Еля вже виросла і не потребує завуальованого піднесення.

– Добре-добре, мамуль. Я зрозуміла, – вона лукаво посміхається, а потім додає: – Коли ми будемо їхати?

– Через декілька годин, люба. Ти ж готова?

– Так, мамусю. Дідусю, я йду допомагати збирати тобі речі чи ти вже зібрав?

– Люба, а тобі не потрібно попрощатися з друзями? – сивочолий чоловік спрямовує розмову в нове русло.

– Потрібно, але я думала зараз рано, – обурення чітко можна прочитати у виразі великоокої дівчинки.

– Зараз близько десятої години ранку, – уточнююче додає він.

– Десята? Значить, вони зараз мають бути біля ставка. Адже там Олексій своїх батьків проводжає на маршрутку, а Василь завжди разом із ним. Я встигну?

– Звичайно, люба, але тільки не затримуйся, – дівчина робить ковток свіжозвареної кави.

– Добре. Я швидко.

– Почекай. Ось візьми. Це, якщо твої друзі захочуть із тобою зв’язатися.

Вона поспішно встала зі столу. Швидко вдягнувши свої улюблені штани і футболку, вибігла на вулицю, почувши наостанок мамині слова: “Люба, не запізнися!”

“Нізащо не запізнюся!” – прокричала вона вслід.

Вона біжить стрімголов, боячись, що запізниться або гірше – не зможе зустрітися зі своїми друзями.

Стежка, яка раніше здавалася аж надто короткою для неспішної прогулянки, зараз здається нескінченною дорогою з перешкодами: то камінь, то гілка, то чиїсь капці. Ева ледь двічі не спіткнулася. Вона вибігла з території житлових будинків на вулицю, де люди проводять кожен свій день у пошуках нових пригод і спогадах про прекрасне. Еля стрімголов шугнула до автобусної зупинки, де щоранку сім’я Носових прощалися одна з одною, обіцяючи, що ввечері вони знову возз’єднаються після довгого робочого дня. Батьки Лексійка незмінно вірять у його обізнаність і розуміння наслідків кожних його вчинків, тому не боялися залишати його вдома одного. До того ж відтоді, коли вони познайомилися з Евеліною Медвіною і Василем Аверіним, то сумніви вмить випарувалися. Еля відчувала до себе таке ставлення, а тому не боялася проявити свою впевненість перед ними. Вона помічає на зупинці хлопців, які стоять поруч із дорослими, щось радісно обговорюючи. Силуети проглядаються. Вона помічає, що хлопчина з кривими зубами нестримно сміється разом із його мамою, а Василько разом із батьком Носова дивляться на них, слабко посміхаючись, усім своїм виглядом показуючи, що прислухається до кожного їхнього нового слова. Ева підходить ближче, а ноги злегка тремтять від невідомості. Вона не знає, як відреагують її знайомі. Боїться, що реакція кардинально відрізнятиметься від початкового уявлення. Хочеться, щоб усе було так, як вона собі уявила в голові. Бажано, щоб вони зраділи, побачивши дівчинку, а потім і зовсім розчулилися, почувши новини, які вона вже підготувала для них.

Першим її помічає Васько. Він важливо махає рукою, підкликаючи її ближче. Ця дія звернула увагу й інших. Тепер усі погляди спрямовані на неї. “Як би почати? Прибігла, а що говорити?” – страх пронизує швидше, ніж з її вуст вилітає перше слово:

– Доброго ранку, – вона шанобливо насамперед вітається з дорослими, не забуваючи посміхнутися своїм друзям. Отримує відповідну реакцію оточуючих.

– Привіт, Ево! – до неї підбігає хлопчага, міцно обіймаючи. Втикається носом у чужу футболку. Дівчинка ніжно тріпає його по голові.

– Привіт, – коротко відповідає Аверін в силу свого характеру. Евеліні інколи здається, що він є взірцевим прикладом того, як має поводитися кожен дорослий, який себе поважає. Елю спочатку це насторожувало, адже так ніхто не поводився в її в родині. Навіть батько, якого вона слабо пам’ятає. Тому побачивши Василя, на вигляд тендітного хлопця в окулярах, ніколи не думала, що за ним криється свавільний, упевнений хлопець, який живе за свойїми законами.

– Привіт, Ево, – каже жінка, дивлячись зі всілякою ніжністю на дівчинку. Дивно, як бувають схожі діти з їхніми батьками. Відразу видно, що Лексійко схожий на свою маму. Яна має такі ж криві верхні зуби, як і її син. Очі іскряться, побачивши будь-яку дрібницю, а посмішка не сходить з чужого обличчя. Вражаюче.

– Привіт, – промовляє чоловік ледве помітно посміхнувшись. Погляд втомленої, але доброї людини. Зморшки, що оточують очі, глибокі, але Евеліна знає, що це від усмішки.

– Я хотіла вам усім дещо сказати, – трохи запнувшись, вона витримала паузу, бачить, що вся увага прикута до неї, тому за мить продовжила: – До мене приїхала мама вчора.

– Серйозно? Це ж чудово, Ево, – першим голос подав Василько, але помітивши чуже стривожене обличчя, замовк, чекаючи продовження фрази.

– Вона сказала, що ми сьогодні всі їдемо, тому це наша остання зустріч, – вона посумувала на очах. Здавалося, що вся її тривога випарувалася, а на її місце прийшла туга (а може вона й не йшла нікуди).

Запанувала тиша. Лише шелест молодого листя порушував її. Звук проїжджаючих машин теж вносив свою лепту в атмосферу, що запанувала. Скрегіт. Страх.

– Чому це наша остання зустріч? Хіба ми прощаємося назавжди? Невже ми ніяк не можемо зв’язуватися одне з одним? – жваво запитав хлопчага.

– І справді, Ево. Адже зараз стільки можливостей. З кожною хвилиною їх стає дедалі більше й більше, – підхопив настрій Василь.

– Так, Ево. Не потрібно переживати з цього приводу. У твоєї мами ж є мобільний телефон? – промовив чоловік.

– А, точно. Вона простягнула мені ось це, – дівчинка простягає в дорослі руки згорнутий папір невеликого розміру. Чоловік упевнено відкриває, а жінка, яка від початку цієї розмови не промовила жодного слова, зазирає у вміст паперу. Вона посміхається. Чоловік теж не стримує посмішки.

– Евочко, дорогенька, – на хвилину вона відчула чуже материнське серце, – адже тут записано телефонний номер і адресу, в разі чого.

Вона зовсім забула подивитися вміст паперового аркуша, поки бігла, не шкодуючи ніг, щоб попрощатися з друзями. З голови зовсім вилетіло, що мама писала в листі. Як вона збирається прикупити невеликий телефон для зв’язку. Ева вже настільки звикла, що зв’язок вони підтримують, списуючи ручки і напрацьовуючи невеликі мозолі на руках. Через те, що вона рознервувалася, то зараз до її горла підкочує клубок, а очі починає неприємно щипати. Здавалося, що вона зможе стримати свої емоції, не дасть слабину, але серце діє швидше, ніж мозок встигає зреагувати. Вона прикриває очі долонями, сподіваючись, що все мине так само швидко, як і прийшло. Тут вона відчуває на своїх плечах дві долоні: грубу і ніжну. Відчуває, як маленькі ручки обхопили її за талію, обіймаючи сильно-сильно. Відчуває, як трохи більші руки тріпають її по голові. Усі зараз поруч із нею, підбадьорюючи.

– Ну-ну, розчулилася, – сказав чоловік, не опускаючи свою важку руку з тендітного плеча.

– Евочка, дівчинко моя, не плач. Усе ж гарне, – пролунав мелодійний голос, який мав дивовижну особливість – заспокоювати душу й тіло.

– Ево, адже ми з тобою зв’язок так просто не втратимо, – пролунав серйозний тон Васі, який весь цей час погладжував шовковисте волосся дівчинки.

– Так! Ево, ми завжди будемо з тобою! – так по-дитячому і так невинно були вимовлені ці слова. Таїли в собі всю любов, яку зберігав маленький хлопчик із кривими зубами.

Вона хотіла щось сказати, але сил не вистачило. Боялася, що голос здригнеться, тож вирішила, що треба взяти себе швидше в руки, щоб не затримувати інших. Вона акуратно відскочила від чужих дотиків, нічого не сказавши, а ніхто й не просив. Діти вирішили не відходити від Еви, а Льоша і зовсім вирішив не переставати обіймати її. Незабаром під’їхав автобус, на якому Яна і Богдан вирушали на роботу, залишаючи Олексія доглядати за будинком. Вони наостанок обійняли дітей, заходячи в транспорт. Дітвора ще кілька хвилин стояла на зупинці, проводжаючи поглядом автобус, що від’їжджав усе далі й далі.

– Через скільки ти їдеш? – синява чужих очей пронизує до глибини душі.

– Не знаю. Напевно, залишилося хвилин десять до того, як мені потрібно буде прийти додому, а потім і зібратися, щоб виїхати.

– Десять? Небагато, але ж перед смертю не надихаєшся? – по-єхидницьки вимовив Аверін, побачивши чужі посмішки, вирішив додати: – Щодо спілкування не переживай. Батьки Лексійчику не дарма взяли номер телефону. Ми могли б його загубити дорогою, а вони – ні. Ми зможемо з тобою завжди зв’язатися.

– Добре. Проведете мене до дому, будь ласка?

– Запитуєш ще. Звичайно.

– Ево, а куди ти їдеш? – хлопчик, який до того мовчав, промовив запитання, дивлячись на дівчинку.

– У місто. Мама знайшла там роботу хорошу і вирішила нас узяти з собою.

– Нас? Дідусь твій теж їде? – Василько підхоплює.

– Звичайно! Я його не залишу одного!

Далі вони йшли, обговорюючи те, як спілкуватимуться одне з одним, щойно матимуть можливість. Будували плани, як уже післязавтра вони зателефонують Елі, а вона розкаже про свої нові пригоди, які зустріли її в місті, сповненому вогнів і розмов. Вони пройшлися вздовж ставка, кожен згадував своє.

– Ева, Вася, почекайте. Я зараз, – поспішно промовив Носов, віддаляючись.

– Куди це він? – запитала Ева, на що лише отримала чуже знизування плечима.

Минає всього кілька хвилин, як він повертається, трохи захекавшись.

– Куди ти це ходив?

– Секрет, – по-доброму посміхнувся Носов, вирішуючи не розкривати всіх карт заздалегідь.

Хлопці вирішили не нав’язуватися, адже знають, якби Лексійко хотів із ними чимось поділитися, то обов’язково це зробить.

Дійшовши до будинку Медвіних, вони помічають, як біля порога дверей стоїть мама Еви.

– Здрастуйте, хлопчики! – вона привітно посміхається дітям.

– Здрастуйте, – хором відповідають хлопці.

– Спасибі вам, що проводили мене, – Еля повертається до хлопчиків, занурюючи їх у міцні обійми.

– Не за що, Ево, – ніжно відповів Аверін.

– Ево, я буду сумувати, – каже Кульгавий, а на обличчі видніються маленькі крапельки сліз, що збираються в куточках очей.

– Я теж буду сильно-сильно сумувати, – вона обіймає сильніше.

Постоявши так хвилину, діти вирішують, що вже час. Ева відходить від хлопців, весь час обертаючись у їхній бік. Прямує до мами.

– Хлопчики, якщо ви хочете, то приходьте сюди за півгодини. Проведете нас до машини.

– Обов’язково прийдемо!

– Спасибі Вам велике!

– Я буду вас чекати, – каже Еля.

Хлопчики дивляться один на одного. Після Василь схиляється над чужим вухом, щось шепочучи. У Олексія від чужих слів очі починають ще більше блищати, а потім він активно починає кивати.
“Щось задумали!” – промайнула в Еви думка, бачачи, як її друзі квапливо покрокували в бік будинків.

– Заходь, люба.

Ева не помічає, як минає час і потрібно вже вирушати в дорогу. Мама Еви бере свою сумочку, з якою вона приїхала, а Еля свій рюкзак. Ось вони вже стоять біля дверей. Ева помічає, що дідусь стоїть на виході без речей. Вона подумала, що, можливо, він уже їх поклав у машину, яка під’їхала до їхнього будинку, але всі ці думки миттю зникли, коли мама обійняла літнього чоловіка, сказавши:

– Бувай, тату.

– Дідусю! Ти не їдеш? Чому?

А у відповідь лише важка тиша.

– Дідусю! Чому? Ми повинні всі разом поїхати! Дідусю, ми зможемо побачити нічні вогні міста! Дідусю, я тебе не кину тут одного.

Вона підходить до нього впритул, обіймаючи міцно-міцно.

– Крихітко ти моя, ти мене тут не кидаєш. Я залишаюся тут у своєму будинку і зі своїми речами. Тут мій дім. Я не можу поїхати, дорога Елю.

Чується пхикання.

– Тут моє місце. Я тут півстоліття прожив і ще стільки ж проживу! Не плач! Я буду чекати того моменту, коли ти приїдеш сюди знову, щоб радувати мене щохвилини!

– Дідусю! Будь ласка. Поїхали з нами. Я тебе прошу. Будь ласка! Я більше не буду купатися в річці в чистих речах! Будь ласка.

– Елю, я люблю цей будинок і це місце. Мені тут буде найкомфортніше. Будь ласка. Я хочу залишитися тут.

Дівчинка вже підходила до того, щоб сісти посеред будинку, не наважуючись на щось, окрім як захлинатися сльозами, але почувши чужі слова, вона не перестала плакати. Вона простягнула руки до свого рюкзака, тремтячими руками розстібаючи блискавку основного відділення. Долоньками тягнеться вглиб своєї сумки, перебирає подушечками пальців речі, шукаючи щось певне. Сльоза самотньо капає на тильний бік долоні дівчинки. Знайшла. Вона дістає звідти книжку темно-болотного кольору, простягаючи її дідусеві.

– Дідусю, візьми її, будь ласка. Читай і пиши, коли тобі буде самотньо або захочеш щось розповісти.

– Добре, Елю, – чоловік обіймає внучку.

Дівчинка хапає обійми своїми маленькими ручками, немов зараз бореться за життя, намагаючись вдихнути якомога більше. Сльози ллються. Очі вже починають підпікати. Дідусеві руки дають тепло і надію, яких Еля так потребувала, поки мама старанно працювала далеко від своєї доньки.

– Люба, – мама ніжно торкається маленького плеча, повторюючи вже виразніше: – Евочко, нам уже час.

Мама дивиться обережно. У самої серце захоплює від цієї ситуації. Ева, немов і зовсім не чує слів, не відривається від обіймів.

– Елю, будь ласка, – дідусь повільно і дуже акуратно відштовхує від себе онуку.

– Дідусю, – так багато хотілося б сказати, але сил не вистачає. У перервах між судомними схлипами виривається лише одне слово.

– Елю, не плач. Ти ж мене не кидаєш, чи не так? Ти ж будеш приїжджати до мене? – голос чоловіка ніжно розсіюється в чужих умах.

– Буду, – дихати все ще важко, але сльози більше не стікають по щоках, адже дівчинка вже уявляє, як зовсім скоро вона приїде сюди знову, щоб розповісти все-все.

– Я люблю тебе, – дідусь ніжно цілує дівчинку в щічки, погладжуючи мініатюрні пальчики, вселяючи впевненість своїх слів.

– Я тебе теж дуже-дуже люблю, дідусю, – вона обіймає востаннє, перш ніж встати й рушити на вихід. Очі червоні. Голос тремтить. Горло першить. Тіло безбожно тремтить.