Перші дні листопада

Крізь сон вона відчула, як поруч з нею, на ліжко хтось сів. Та за мить, розплющивши очі вона не помітить нікого і нічого, хто міг би потурбувати її спокій.

У кімнаті було порожньо, тихо (не враховуючи вітру, що відчайдушно завивав на вулиці, граючись з гілками дерев) і темно. Сонце зійде лиш за дві з половиною години, тож зараз не було натяку навіть на його перше проміння.

– Морфею? – Ледь чутним, сонним голосом покликала дівчина і відірвала голову від подушки, дослухаючись до вітру, що долунав з вулиці. – Я знаю, це ти, не роби з мене шизонуту. – Вона сіла на ліжку і роззирнулась. Розгледіти вдалось лиш обриси меблів, що наповнювали спальню. Та навіть цього було достатньо, аби впевнитись, що в кімнаті не було нікого. – Ну і добре, можеш і далі сидіти десь в темному кутку, але тоді навіть не смій звідти виходити. Я хочу виспатись.

Вона ще декілька секунд посиділа, сподіваючись хоч на якусь відповідь, проте так нічого і не отримавши, лягла назад у ліжко. Натягнувши ковдру ледь не по самі вуха (опалення ще досі не ввімкнули, тож в кімнаті було прохолодно), дівчина заплющила очі, готуючись заснути. Та за хвилину вона зрозуміла, що сон як рукою зняло.

Важко зітхнувши, вона втупилась в стелю, роздумуючи над тим, як краще вчинити : випити якогось снодійного і ще з три-чотири годинки поспати, чи ж так і лежати аж до самого світанку.

Зупинившись на першому варіанті, дівчина відкинула ковдру і піднялась з ліжка. Холодний паркет одразу витяг з неї залишки сну і вона вкрилась сиротами. Переборюючи бажання повернутись назад під теплу ковдру, дівчина вийшла зі спальні та попрямавала на кухню, де вона тримала весь арсенал таблеток. Дорогою вкотре подумала про те, що варто покласти снодійне разом з заспокійливим у тумбочку біля ліжка, та за декілька секунд втратила цю думку.

Навпомацки дівчина знайшла вимикач і клацнула його. Кімнату засліпило світло і вона на мить примружилась, затуливши очі долонею. Через секунд п’ять вона опустила руку. Світло вже не так різало зір, та дівчина всеодно трохи мружилась. Вона підійшла до протилежної стіни і присівши навпочіпки, відкрила шухляду тумбочки. Перебравши з десяток коробок з ліками (деякі вже давно були прострочені, але за якоїсь невідомої причини досі лежали тут, а не на смітнику), вона нарешті витягнула потрібні і звелась на рівні ноги. Діставши з блістера одну таблетку (цього їй буде досить), вона взяла зі стільниці склянку і наповнила її водою.

– Знову не спиться? – Пролунав низький чоловічий голос у дівчини за спиною і вона здригнулась від неочікуваності, вихлюпнувши трохи води зі склянки.

– Якого біса, Морфею? – Вона повернулась до власника голоса (неймовірно прекрасного голоса, потрібно відзначити) і побачила його в протилежному кінці кімнати. Він сидів за столом і мав такий безтурботний вигляд, неначе знаходиться тут дуже давно і, взагалі, це його особиста квартира.

– Якого біса що? – Чоловік нахмурив брови, ніби не розумів в чому проблема. Хоча насправді він все розумів, і дівчина це знала. Більше того, Морфей знав, що вона знала. Просто йому подобалось… Справляти ефект неочікуваності, з’являтися в тих місцях і в той момент, коли його не очікують.

– Ти сам прекрасно знаєш. – Дівчина поставила склянку наповнену майже по вінця водою, а поруч поклала таблетку. Оскільки Сон особистою персоною вже тут – ліки їй не знадобляться.

– Ні, – він похитав головою і повільно піднявся зі свого місця. – Просвіти мене.

– Можемо дочекатись ранку. Сонце тебе просвітить. – З легкою усмішкою відповіла вона і сперлась спиною на тумбочку.

– Це надто довго. – Він наблизився до дівчини і тепер вона могла роздивитись маленькі іскри-зірочки в його блакитних очах. Це було нереально і кожного разу їй здавалось ніби це все не насправді, ніби це сон і вона прокинеться на ранок, пам’ятаючи лиш половину з того, що відбувалось, а до обіду забуде все. Та це був не сон, вона знала, відчувала це.

– Смієшся? Декілька годин надто довго? – Дівчина вигнула одну брову і схрестила руки на грудях.

– Так. – Одне лиш єдине слово, від якого вже хочеться розтанути і розтектись підлогою мов неон’ютонівська рідина. О, якби ж він знав, що так впливає на неї… Хоча ні, він безперечно знав це. Знав і всеодно продовжував робити це. Продовжував зводити її з розуму однією лиш пристуністю, одним рухом, одним поглядом, найкоротшим словом. Та чорт забирай, вона була готова піти за ним будь-куди; провести хоч пів тисячі років (якби в неї, звісно, були б ті пів тисячі років у запасі), замкненою у якійсь темній вежі мов та принцеса з казок. Маючи в голові лиш одну думку і знаючи, що він обов’язково прийде, що вона знову побачить його. Вона кохала його, кохала до нестями.

Та ці почуття не були б такими сильними, якби вона не знала, що він, він Морфей, Сон з Безмежних, Король Снів і Кошмарів належить тільки їй, що він кохає її чи не більше ніж вона його.

– То скажеш щось, чи… – його голос вивів дівчину з роздумів і вона вмить перебила його на серединні речення:

– Тобі колись казали, що ти набагато гарніший коли мовчиш? – Вона прикусила губу, стримуючи сміх.

– Так, гадаю приблизно з десяток разів. Може навіть більше. І знаєш, хто мені це казав?

– Просвіти.

Сон наблизився майже впритул до дівчини і нахилив до неї голову. Його вуста були в декількох міліметрах від її вуха.

– Ти. – Тихо, майже шепотом промовив він і за секунду відхилився назад. – А тепер, гадаю, комусь вже час спати. – Морфей кивнув в сторону настінного годинника, стрілки якого вже перейшли на початок п’ятої ранку.

– Так, знаю, але я не можу заснути, тому ми могли б посиді…

Він обірвав її на півслові:

– Оце вже ні, моя леді. У тебе є чудова можливість виспатись і не порушувати розклад. Тож зараз ти повернешся у своє ліжко, під теплу ковдру, закриєш очі і заснеш міцним сном. Порядок дій зрозумілий?

У відповідь на запитання дівчина кивнула, проте не спішила робити будь-яких дій.

– Мені не подобається, що в цьому порядку немає тебе і твоїх обіймів. А без них я трохи погано засинаю.

– Отже, з’являться. Я люблю імпровізувати. – Легка усмішка торкнула його губи. – Тепер все підходить?

– Тепер так, ходімо.

Вони вийшли з кухні і дівчина загасила світло. На її обличчі розпливлась переможна усмішка – сам Морфей в її ліжку, яка честь.