Перший і єдиний

Приглушене світло розтікалось по залі, як відлуння їхніх голосів, чиї звучання підсилювали мікрофони. Передзвін сміху й аплодисментів, Євген відчував, як це все ллється йому в душу. Його радував кожен погляд, направлений на нього, кожна посмішка, причиною якої він став, кожна хвилина чужого часу, яку йому надали. Він любив сцену, публіку й увагу до себе.

Чергове питання озвучене, а наступне – знайдене. Теплі очі, які вже давно не сльозились від світла софіт, зараз дивились на чоловіка навпроти. Той давав розгорнуту відповідь, дивився то у зал, то на Женю. Сценічний досвід дозволяв Яновичу сидіти з легкою посмішкою, підтримуючи  вигляд повної зосередженості, а самому ж витати десь зовсім не тут і зараз. Десь, де ці сильні руки, що зараз крутили енергетик, обіймали його, а замість наукових термінів ці вуста оповідали речі ще більш цікаві.

-.. не можу вам точно щось рекомендувати, через недостатню кількість інформації. Але якщо те, про що ми тут тільки що говорили, схоже на правду, краще зверніться до схематерапевта. – Спартак повернув погляд до Жені, очікуючи на наступне питання. Одна світла брів злегка підійнялась, коли психотерапевт помітив мрійливий вираз обличчя Яновича. Того цей рух швидко заземлив і секундну заминку не помітив ніхто, окрім них самих.

Подкасти завжди йшли по різному: інколи хотілось додати жартів, інколи настрій був десь на трієчці, замість семи, іноді нерви лоскотали так сильно, що хотілось вийти покурити. Але завжди незмінним був той кайф, на який вони обидва, здається, підсіли. Янович під страхом смерті не зміг би сказати, який формат йому дорожчий: тури, зали, вдячний та відданий глядач чи комфорт рідної кухні, філософські дружні бесіди, які йому припали до душі ще за часів проживання в гуртожитку. Правда тепер кожне слово було наповнене не тільки емоціями, мріями, а ще знанням, досвідом та інколи – почуттями.

Черговий епізод цього туру відзнято. Чоловіки стійко винесли черги з фанатів для автографів, фото й обіймів. Час пролетів непомітно, та втома, що тепер вимикала мозок, нагадує про відпрацьовані години.

– Спартачок, я втомився, – протягнув Євген, скидаючи піджак з плечей, сподіваючись скоріше забігти в душ і впасти на ліжко. Спартак йде за ним, закриває двері в номер та затримується біля входу, аби скинути взуття. Не втримується і підпихає туфлі Яновича, щоб стояли рівно.

– От бідненький, – саркастично відповів Суббота, проходячи до свого ліжка, що ближче до вікна. А за ним темне місто, частина якого без електропостачання. Давно вже перевалило за дев’яту, бо до того як приїхати в готель, команда з чотирьох підзадовбаних чоловіків заїхала повечеряти. Спартак сів, дістав телефон і перевірив пошту, соцмережі на наявність важливих повідомлень чи дзвінків. “Робоча п’ятихвилинка” – пронеслось в голові Жені й той посміхнувся своєму жарту, а особливо його квшному рівню.

Накупаний та зморений, Янович лежав і залипав в телефоні, чекаючи на Субботу з душу. Чомусь, засинати самому не хотілось та й ще було зарано, тож він гортав тікток. Мозок, перевантажений подіями та емоціями, відмовлявся сприймати інформацію з мережі. Кучеряву голову наповнював потік приємних і не надто думок. Вони текли плавно, то ряначи спогадом, то обпалюючи надією. Був би зараз сам, пішов на балкон й запалив цигарку. Але ліміт нікотину на сьогодні явно вичерпано, тому Женя лише важко зітхнув й перегорнув відео, яке відтворювалось вже втретє.

Спартак, власне, не змусив себе чекати й повернувся за хвилин п’ятнадцять на все, про все. Та до того часу Янович вже пускав слинки на подушку, а телефон валявся поруч з розслабленою рукою. Терапевт посміхнувся, переклав айфон на тумбу і влігся на сусіднє ліжко, дивитись аніме. Бо за планом додивитись цей сезон до завтра, а він тільки на другій серії…

Те, що він заснув, Женя зрозумів тільки тоді, коли прокинувся та побачив перед собою профіль Субботи, підсвічений світлом з телефона в руках, і в навушниках. Явно була глуха ніч, хотілось спати тож Янович закрив очі, в спробі швиденько заснути. Через пару десятків безсонних хвилин він зрозумів, що йому холодно, якось некомфортно і чогось (або когось) поруч явно не вистачає. Стратегічний план з обіймання Спартака розпочато. Перші тактичні дії – випити води, бо щось в горлі пересохло. Так. Тепер точно вже. Перші тактичні дії: позіхнути, поки сидиш на своєму ліжку та оцінити обстановку. Той зараз був настільки зосереджений на дійстві на екрані, що не помітив рухів в темряві кімнати. Другий етап: формування оптимального плану дій виходячи із ситуації – є. Етап три: перехід до дій.

Женя постукав Спартака по плечу, ще сидячи на своєму ліжку. Той здригнувся, чим викликав посмішку у першого, та коли на нього посвітили екраном, Євген скривився і ледь не зашипів.

-Щось сталось? – прозвучав хриплуватий від довгого мовчання голос Спартака. В чорній широкій футболці, зі скуйовдженим на голові волоссям, аірподсом в руці та невдоволеним поглядом, він виглядав неймовірно по-домашньому.

-Чого не спиш досі? нам завтра рано їхати. – спитав Женя. Спартак відвернувся, буркнувши: “знаю, спи”. Янович закотив очі та пересів на чуже ліжко. Він бачив як Суббота зітхнув і почав:

-Скоро вже спатиму, але зараз ще не можу, та й взагалі, я не зобов’язаний тобі відчитуватись..

-Так. Цей.. можна я тут полежу? – блондин підвис на цих словах. Наче сова, повільно блимнув раз і ще раз. Женя знав, що той обирає з двох варіантів – сказати, шо це порушує його комфорт, ліжко невелике і т.д.. Або погодитись. Довгі світлі вії, що зараз підсвічувались екраном, бліді, трохи змучені, очі, тонка лінія губ, чіткі лінії тіней під вилицями. На особисту (експертну) думку Євгенія Яновича, Спартак може й не був конвенційним красенем, але щось в ньому притягувало погляд, не давало серцю битись у звичайному ритмі.

За декілька секундну паузу, яка відчувалась точно довшою, ніж вона була, Спартак замість відповіді відвинувся ближче до стіни й підійняв ковдру. Двічі просити Женю не треба. Вже за мить він наче той кіт вмостився поруч, закинув руку поперек широкого торса Субботи, перехрестив їхні ноги та, задоволений, вклав голову на широке плече. Його обняли цією рукою. Янович не знав чому, але саме зі Спартаком обійми завжди без виключень були затишними. А особливо такі, як зараз. З’являлось почуття захищеності, власної унікальності. Це було не про щось хтиве чи з підтекстом. Це просто було так, як і має бути, так, що й ніяких слів не добереш.

З дівчатами, яких він, безперечно, у своєму житті знав і кохав, обійми були логічною частиною стосунків, чимось, що закриває потребу тактильності, бажання чи ще чогось. Вони завжди були приємними, та в них він займав цю роль “альфи”, героя-захисника. А Суббота був грьобаним мечем Короля Артура, який не зрушити з місця. Інколи це дратувало навіть Яновича, який десь в глибині душі хотів пробити цю стіну зі стабільності та спокою. Можливо, таємно мріяв, аби його й справді пустили за неї, десь в самісіньку глибину чорно-білого світу психолога. Щоб не відгороджувались товариством, щоб до кінця.

Клята біологія, хімія чи щоб там не було. Женя дихав Спартаком, уткнувши маківку йому десь в згин шиї, і все в цей момент було добре.  З кожним подихом ночі ставало все менше. Ні війна, ні якісь життєві проблеми й труднощі, наразі не були суттєвими. У них були дивні стосунки. Бо Янович вже не міг це інтерпретувати для себе якось інакше. Адже до друга в чудернацькій системі поглядів він ще не доріс, а з товаришами так не панькаються. Тому для всіх у них була дружба, для Спартака – товариство, для Жені – ростом. Питання хіба що, чим це являлось насправді?