Перший і єдиний

Якось Один сказав тобі: «Залишся зі мною, я буду тобі Щитом», а ти ніяково, як при знайомстві з батьками, на те посміхнулася і ненав’язливо попросила розповісти, для чого, власне, нині людям щити.
Виявилось, весь світ – страшне закривалене поле бою.

Одного непогожого дня Два церемонно мовив: «Я клянусь стати твоєю Опорою». І хоч в ту мить хотілося просто зверхньо розсміятися на ці невиправдано пафосні слова, такі чужорідні і дикі для 21 століття, ти дозволила собі лише легку іронію: «А що буде, якщо прибрати опору? – прошелестіла з інтонацією токсичного вчителя-фанатика. – І коли відповідь очевидна – падіння, то чи не краще просто навчитися стояти на своїх двох?».

Три, голосом змія-спокусника прошепотів: «Зостанься поряд, я стану твоїм Мостом.» і ти раптом піймала себе на думці, що вперше в житті бажаєш малодушно пролепотіти «так» у відповідь. І то не дивно: з самого ж дитинства до тремтячих колін боялась будувати мости.
І все ж, страх ніколи так і не навчитись, віднині і назавжди поклавшись на Три, виявився сильнішим.

Чотири сказав: «Я буду для тебе Стіною.» і ти на це, мов неслухняну, та все ж улюблену дитину, з ніжною печаллю притулила його до серця. «Навіть стінам, якими оточуєш себе сам, в надії захиститись, властиво перетворюватись на пастку. То, чи варто, добровільно входити в ту, ключ від якої лежатиме в чужих руках?» – відсторонено і монотонно муркотіла ти, перебираючи його білі пасма.

П’ять, ніби це було чимось очевидним, не то запропонував, не то констатував: «Я буду твоїм Богом.» і цей нічим не виправданий апломб так тебе розлютив, що захотілось виплясуючи канкан на його комплексах, презирливо реготати цьому доморощеному Богу в обличчя. «Милий П’ять, я вірю: важко бути тим, кого ніколи ніхто не любив…» – свідчив єдиний рядок твоєї прощальної записки.

«Серед всіх обери мене, мила, і я буду тобі Розрадою» –  з посмішкою, якій позаздрив би сам Чешир, бриньчав під вікнами твого балкону Шість. І якби тоді ти все ще вміла вірити словам, то залишилась би з ним. А так, відсторонено помилувавшись маскою безалаберного балагура, замість слів прощання жалісно кинула: «Люди, шум і сміх не лікують горе. Можеш зізнатись у цьому принаймні собі, милий Шість».

Зі щитами, опорами, мостами, стінами, богами та розрадами, що повільно обростали пилом на горищі і добрячою такою зневірою у людях, яку завжди носиш при собі, ти зустріла Сьомого. Він сказав «Я дуже хочу бути Твоїм». Зневаіра трансфігурувала у недовіру і змішавшись у дикий коктейль з гіркуватим присмаком досвіду вилилась у стомлене «Моїм? Моїм ким?».
«Просто Твоїм, – усміхнувся Сьомий, – Ким ти дозволиш, аби я тобі був. » І з того часу він більше не Сьомий, бо його ім’я стало одним з твоїх улюблених слів.