перший і останній

Різкий хлопок дверей, і от Резе вже повернута по реальності, а не літає у власних мріях. Світлий кабінет такий чистий, на великому столі повно різноманітних паперів, напевне там вирішуються важливі питання. Якісь люди, що з невідомих причин вище по соціальному статусу, вирішують, що робити зі звичайними людьми чи дияволами. Ким пожертвувати заради власних цілей сьогодні? Напевне, лише Макіма знає відповіді на всі ці питання. І, як відомо, не лише на них.
Голова Резе з осторогою повернулась наліво, і запримітила Макіму, що нерухомо стояла біля дверей, як завжди єхидно посміхаючись. Шансу на втечу не було жодного. Резе втратила надто багато сил, а крові на її відновлення не було, ніхто не збирався повертати її до нормального життя. Єдині варіанти: смерть чи використання задля власних амбіцій, чи, як кажуть, “амбіцій держави”. Жоден з них не подобався Резе, проте смерть була набагато кращим варіантом – у рабстві вона вже побувала і так.
Жінка почула тихі кроки за спиною, і повернулась обличчям назад до стола. Щоб зараз не сталось, вона не хоче цього бачити. Макіма наближалась, і звідки знати, що у неї на думці. Дихання її відчувалось все ближче, і ось настав кульмінаційний момент.
– Ахрхрх… – прохрипіла Резе. Макіма вкусила її за плече, і через слабкість цей слабенький укус відчувався як тортури у дитинстві.
Цей укус був не останнім. Шия, рука, лопатка. Під час кожного укусу Резе хотілось кричати чи стогнати від болю, проте терпіла: не час показувати слабкості. Зазвичай це дуже добре збуджує кривдника, і непередбачувана Макіма могла зробити з нею що-завгодно. До цієї жінки у Резе була якась огида, вона нагадувала їй Марію, що була головною мучителькою усе її дитинство. Ті ж самі неприємні укуси, важке дихання в потилицю і тотальна зневага, яка змушувала сльози котитись по щоках, як тяжкі шари з боулінгу.
Закінчивши акт кусання, Макіма підійшла до великого столу, і відстукала пальцями якийсь знайомий ритм. Контури її тіла недбало продовжували навколишній інтер’єр, і загалом картина виглядала спокійно, за виключенням того, що цей спокій максимум на 10 хвилин.
Резе стояла стовпом, не маючи змоги щось сказати чи поворухнутись. Очі опущені донизу, голова сумно похилена ледь не до колін. Бліді руки звисають по тілу: їм точно треба кров, щоб хоч щось могли зробити. Яка там сила диявола, коли вона у такому стані. Ні, зараз вона звичайна смертна, яку жорстоко схопили пазурі держбезпеки.
– Підійми голову. Глянь на мене, – Макіма прошепотіла солодким голосом. Аж верне від нього – таким голосом вона звертається до Денджі.
У куточках очей Резе заблищали сльози. Вона не хоче.
– Я сказала ще раз: підійми голову.
– Не буду…
– Значить, я не розмовлятиму, – сильні руки схопили за шию і силою змусили слабку дівчину глянути їй в обличчя.
Голубі очі втомлено і благаюче подивились на Макіму. “Просто відпусти мене, а потім вбий. Мені не потрібні прелюдії” – думала Резе. І справді не потрібні. Не треба бути, як Марія, просто не треба.
Макіма дивилась прямо і зосереджено. Нелюдські, здавалось, очі, свердлять все зсередини, і прекрасно знають, про що думає людина чи диявол у даний момент. Ніхто не знає, хто ця жінка, проте усі її бояться. “Як сильно мене добиває ця їхня схожість” – думка номер два. “Якби я не народилась, то не страждала б” – думка номер три. Абсолютно не має сенсу, вже життя пройшло, як змогло.
У грудях повільно та впевнено починалось щось на кшталт горіння. Пече, як при відкритій рані, от тільки груди Резе цілі. Їй хочеться одного – смерті, але не світить їй померти саме сьогодні. У голови держбезпеки зовсім інші плани.
Зціпивши зуби і стиснувши горло сильніше, Макіма промовила:
– Я бачу твоє минуле від і до. От тільки проблема у тому, що не відчуваю того, що відчувала тоді ти… Мої здібності дають змогу дивитись на минуле з боку третьої особи, посередника.

Резе не здивувало, що Макіма вже все бачила. Питання лише в тому, нащо це повторювати. Наче Резе не знала цього. Ха, та вона і більше про Макіму знала, жаль лише її дії не передбачити.
– Але знаєш що? – вона підсунула лице ближче і Резе судомно ковтнула слину. – Хочу знати твої відчуття! Розкажи мені!
Дух перехопило від почутого. Найжахливішою тортурою, найгидкішим знущанням було воно: розповідати про своє минуле. Знову і знову прокручувати той жах у своїй голові, щоб задовольнити чужу цікавість. Намагатись не брехати, хоча обман просочувався крізь деякі слова, щоб сховати той кошмар назавжди, замкнути на замок і викинути ключа у безодню. Макіма знала, як зробити боляче. Вона не просто знала, вона, бляха, робила. Та ще й так жорстоко. Дихати майже не було чим, а сказати декілька слів взагалі ніяк. Остання надія, що хтось зайде і врятує її, людину недодиявола, з пастки цього справжнього демона. Але життя це не казка для дітей, де чарівний принц прийде і захистить від усіх злиднів. Ні. Такого точно не буде.
Макіма відпустила шию Резе та підхопила її попід руку, щоб та могла йти. Жінки потихеньку пошкандибали до виходу з кабінету: одна спокійна і з посмішкою на обличчі, інша втомлена і побита, із заплаканими очима. Які протилежності.
Резе тягли по довгому коридору, а з вікон світив місяць. Насміхався над її безвихіддю. Дивно, що вже ніч. Тільки що ж наче був день, чи ранній вечір. Неважливо…
На секундочку погляд затримався на промінні: а раптом це взагалі останній раз, коли вона бачить його? Поворот направо, потім знову направо, спуск ліфтом, поворот наліво. Це, здається, 2 поверх. Збилась з рахунку. Але це не має різниці, однаково на якому поверсі вона зустріне свій кінець.
Невеликі білі дверці розчахнулись без жодної механічної взаємодії. Зайшли туди, і ця кімната виглядала достатньо гарно. У ній було лише одне маленьке вікно, проте був темний диван, стіл, два стільці, що стояли одне проти одного, лампа біля підвіконня. Килим зі страшненькими червоно-чорними малюнками змусив Резе здригнутись. Хіба не цей килим…
– Сядь на стілець, – звеліла Макіма. Резе сіла.
Макіма знову підходила до Резе, а в руках наче нізвідки з’явився нашийник для собак і міцний ціпок. Очі Резе округлились і з острахом подивились на жахливі речі. Рука мимовільно торкнулась шиї, і минуле накинулось зненацька. Вона зрозуміла, що зараз буде: Макіма відтворить усе, що робила з Резе Марія, щоб відчути її почуття у той момент. А вечір вдома у Марії завжди починався однаково: нашийник для собак на шию.
Стоячи над Резе, Макіма зловісно і водночас зацікавлено дивилась на змучене обличчя. “Їй і пояснювати не треба, яка розумниця” – думала. Якби хтось інший побачив цю жахливу картину, то точно б кинувся на допомогу чи хоча б покликав когось. Але серце у Макіми відсутнє. Напевне, його вона і продала якомусь дияволу заради такої сили.
– Почнімо…
Сильно стягнула нашийник на Резе, паралельно прикріпивши ціпок, щоб можна було тримати. Хрип Резе нікого не цікавив, їй і мало бути боляче. Макіма декілька разів шарпнула за ціпок, щоб глянути на реакцію Резе. У тієї в очах було благання припинити. Та і бачила вона перед собою точно не Макіму.

Квартира Марії пахла сигаретами і спиртом. Типовий радянський інтер’єр оточував двох людей: жінку і налякану дівчинку. Темні меблі, товсті ковдри. Стільці біля робочого стола найпростішої моделі. З дерев’яного побіленого вікна видно інші будинки і торговий центр, у якому Резе ніколи в житті не була.
Горить настільна лампа, а бісики в очах старшої жінки граються полум’ям. Зараз почнеться шоу. Марія сильно затягує нашийник на дівчинці і зв’язує руки ремнем, щоб та не могла його зняти.
І ось ця жахлива ніч повторюється знову, через скільки років! Марія знову шарпає за ціпку, щоб збудитись від хрипу Резе. Це було гірше за смерть, набагато гірше.

Макіма здивовано дивилась на Резе і не розуміла, що з тією стало. Очікування були різні: від сліз до втрати свідомості. Проте дівчина у нашийнику просто сиділа, іноді похрипуючи. Макіма розуміла, що та бачить не її, а когось іншого. Кого? Обличчя жінки-мучительки у спогадах розмите.
Ціпок ставав коротше, і губи Макіми торкнулись губ Резе. Дівчині було все одно. Макіма вкусила її біля губ, але все ще нуль реакції. Вкусила вже за шию, сильно. Міцно стиснула зап’ясток блідої кисті. Нічого. Резе не ворушилась, лише дивилась кудись мимо Макіми і іноді сльоза стікала по обличчю. Це почало бісити голову держспецбезпеки. З якого це дива вона не отримує, чого хоче? Де та реакція та відчуття, яких вона так добивалась? Залишити її живою лише заради такого низького інтересу і не отримати нічого? НІЧОГО??

Марія міцно поцілувала Резе і потягнулась рукою до грудей. Укус шиї один, другий. Наступний пішов нижче, на ключицю.
– Боляче… – простогнала дівчинка, проте зупинятись ніхто не збирався. Червона шкіра палала від укусу, темні плями попереджали про болючий синець. Марія обережно торкнулась губами лоба, а потім з силою шарпнула за нашийник, змушуючи малу Резе заплакати.

– Де ж твої відчуття, собако?? – крикнула Макіма. Де й подівся її завжди солодкий спокійний голос. Злість, образа. І все лише через одне невиконане бажання.
Резе сиділа нерухомо, лише благально дивилась на стіну навпроти. Байдужість лякала, лице не виражало буквально нічого. Навіть сльози не надавали жодного відтінку емоції. Перед очима Марія.
Шарпання нашийника стало сильнішим, проте у поведінці Резе не змінилось нічого. Макіма із глухим сичанням скинула Резе зі стільця на килим, притримуючи ціпком. Нарешті на обличчі читалась якась емоція: страх? Ні. Ненависть? Ні. Радість? От це вже більш схоже на правду. А куди ж поділись слова про пощаду й нестримна істерика? Резе потерлась щокою об килим, вдихаючи його запах. Зжала руками краї, скільки вистачало сил. Терпіння Макіми ледь витримувало таке невігластво.

Марія поклала Резе на килим, і полізла руками донизу. Припіднявши злегка спідницю, вона стиснула худі ляшки і легенько лизнула кожну. Сльози дівчинки на килимі вже зупинились, біль не відчувався. Все ще було страшно, але яка різниця: ситуація – безвихідь. Сильні укуси грудей. І тут очі маленької Резе знову наповнились сльозами, і істеричний шиплячий крик вирвався назовні.
– Прошу, ні. Ні… – хрип був тихесеньким, горло не витримувало такої напруги. Щось холодне пройшлось по грудях, проте болю не було. Це щоб звикнути?
Посмішка Марії знущалась над дівчиною.
Одна секунда, дві. Поцілунок.
А зараз – крик.
– АААААХХРХРХ!!! – крико-хрип Резе у суміші зі сльозами котився по радянській квартирі. Кров стікала з дитячих грудей і капала на червоно-чорний килим. Два порізи, зроблені за долю секунди, відчувались як смерть. Важке дихання, істерика, плач. Але тіло людини не може не боротись за існування. І хоч ти мрієш про смерть, смерть про тебе явно не мріє. Бо життя віддає останні сили, аби лише залишитись.
Марія злизала кров з тіла Резе і задоволено посміхнулась. Як же ж вона кохає цю дівчину!

Темно-червона рідина повільно всотувалась у килим. Макіма сиділа над Резе, і споглядала, як зі старих шрамів тече свіжа кров, чи точніше її залишки. Резе посміхалась, і це найбільше дратувало Макіму.
Терпіння не вічне.
Гучні удари і плески по тілу Резе лились зі страшною швидкістю, але дівчина і не думала кричати чи виражати щось, окрім усмішки. Оскалені зуби щирились на Макіму, і куди поділась та безвихідь, яка була всього лише годину назад? Чи скільки там часу пройшло. Розслаблене тіло витерпіло усі удари, і вільно лежало на килимі, поки Макіма намагалась відновити нормальне дихання. Вона не відчула нічого. Вона не побачила справжніх емоцій Резе, коли над тією жахливо знущалась якась жінка з срср. Прагнення розбилось об їбучу байдужість жертви. Зараз вони помінялись ролями. Жертвою була Макіма, а Резе лише усміхалась, розуміючи, що життя вже покидає її.

Марія полізла рукою між ноги Резе, і одразу ж знайшла місце, куди хотіла засунути короткі товсті пальці. Тіло Резе не рухалось вже хвилин 10, проте жінку це не хвилювало. Вона все одно знала, що мала прокинеться, як тільки вона закінчить свою марудну справу. Настільна лампа погасла, тіло дівчинки терлось об килим у повільному темпі. Скільки крові, і скільки любові..

Тіло дорослої Резе лежало на килимі десь у будівлі держбезпеки. Змучена Макіма плакала над ним, періодично цілуючи то лице, то розрізані груди, то живіт, то ніжно глядячи волосся.
– Мені так шкода, що я тебе погубила.
Диявол покинув тіло Макіми.
Резе була найважливішою людиною, ні, істотою, що взагалі існувала у світі для Макіми. Границі печалі і ненависті стерлись. Перед нею лише лежала Резе, з ясними голубими очима і з розрізаними грудьми, з яких все ще сочилась кров та лімфа.
Макіма дістала з карману чорно-біле фото, на якому чорнява дівчинка в шубі стоїть біля новорічної ялинки на червоній площі. Піднесла фото до тіла на килимі, порівняння вдалось так собі. Сльози висохли з очей, і знімок, поцілований на прощання, вже лежав на грудях Резе.
Білі дверцята зачинились за головою держбезпеки. І настільна лампа не горіла вже.