– Перший і останній –

Іноді в житті кожної жінки настає момент, коли вона опиняється на роздоріжжі. Коли підходить до точки неповернення, місця, де мусить прийняти важливе рішення, що назавжди змінить її світ та її спокій.

Вибір. Для когось це синонім свободи: якщо ти можеш обирати, ти вільний. Але для мене вибір — це криваві кайдани. З вибором приходить відповідальність. Один раз обравши, вже не зможеш звернути з наміченого шляху. Ціна цієї свободи для мене надто висока.

Я сиджу в саду, кружка з остиглим зеленим чаєм у руках. Сонце повільно спускається за обрій, а його золоті промені вже не зігрівають моє обличчя. Я мимоволі ковтнула чай — він гірчить холодом. Мій погляд повільно слідує за лінією горизонту, але думки повертаються до минулого. Де я помилилася? Де не догледіла? Відповіді не з’являються. Натомість холодна ясність обпікає розум — я б нічого не змінила. Навіть якби могла.

Отже, все так, як має бути. Це мій шлях. Але чи справді я рада, що він наближається до кінця? Серце ніби завмирає на мить, холод пробігає по спині. Ні, зовсім ні. Я не готова до цього прощання, хоча й знала, що воно неминуче.

Чи побачу я, як молодший син закінчить академію, отримає жилет чуніна, а потім і джоніна? Як йому дадуть команду генінів, і він буде нарікати про їхній брак розуму, нагадуючи мені батька? Як старший знайде дівчину й попросить її вийти за нього, а чоловік насупить носа, але все ж дасть своє благословення? Як Ітачі стане главою клану й у нього народяться діти? О, боги, я вже ніколи цього не побачу. Не побачу їхньої радості від успіхів, сліз щастя чи горя. Не зможу підтримати, заспокоїти й сказати, що все владнається. Більше нічого не зможу. Але хотіла б я щось змінити? Ні.

Пригадую, як моя тітка, яка бачила незліченну кількість битв ще до того, як виникли села, якось сказала мені:

— Миле дитя, ти не селянка і не безкланова дівчина. Ти шинобі, куноїчі Учіха. У цьому світі вбивств і битв є лише кілька по-справжньому цінних речей: це сім’я і слово. Завжди оберігай сім’ю і дотримуйся свого слова, якою б не була ціна. Тоді ти заслужиш повагу.

Я завжди пам’ятала її слова. За своє життя я рідко давала обіцянки. Найважливіших було всього три: бути з чоловіком духовно й фізично, підтримувати його у важкі моменти та захищати життя своїх синів будь-якою ціною, навіть якщо ця ціна — моя власна життя.

Я востаннє поглянула на сад. Листя дерев тихо коливалося під легким подихом вітру. Сонце вже майже сховалося, залишивши небеса багряними. Захід сонця дивовижний, а чай, хоч і холодний, здається солодким. Та ця краса — прощання, якого я не просила.

До мене підійшов чоловік, обережно поклавши руку на плече, наче не хотів порушити мій спокій.

— Мікото, пора, — його голос був спокійним, але в цих словах відчувалася невідворотність.

Моє серце на мить прискорилося. Я повільно повернула голову, поглянувши йому в очі. Наш погляд зустрівся, і в цій мовчанці було більше, ніж у тисячі слів. Я кивнула й підвелася. Більше немає сумнівів. Вибір зроблено. Шляху назад немає.