Перший і останній розділ

Львів прекрасний завжди. Але я опинилась тут в другій половині осені. Ще не було снігу і передчуття Нового року, але вже рано темніло, на вулицях світилися жовті гірлянди й ліхтарики, було холодно і надзвичайно затишно. Це один із тих спогадів, що важко згадувати. Той час надзвичайний і просто недосяжний.

Місто охоплював вечір.

Ми довго гуляли. Були зморені і щасливі. Був час вертатися до нього додому.

Вже підходили до під’їзду, я подивилася на Захара, що йшов прямо зі  мною… Зі мною!  Доторкатися і бути разом так приємно. Подув свіжий вітер. Його волосся було довгим, як для хлопця, діставало далі, аж за вуха. Воно було дуже світлим, рівним і гладеньким. Його геть роздмухав вітер. Він вів мене за руку і посміхався.

Ми були до біса задоволені. Ми мали миті, сповнені щастя, що розривало душу. Але лиш миті. Їх розбавляла буденність. Реальне життя швидко приводило до тями, вартувало тільки сісти в потяг, тільки повернутися додому. Але тоді.. тоді не існувало щасливіших людей, аніж ці двоє.

Ліфт привіз на десятий поверх. З цієї висоти відкривається прекрасний краєвид. Його будинок дуже прикольно влаштований. Майже всі мешканці користуються ліфтом, а для того, аби дістатися сходів, потрібно пройти через балкончик, який є на кожному поверсі. Він відкритий, вважай на вулиці, є тільки невеличкий парканчик, що розділяє під’їзд і вільне повітря, простір, висотою 30 метрів.

Доки Захар діставав ключі й відкривав двері до невеликого тамбура, я вийшла на цей балкон. Я не так багато була у Львові, але я його просто обожнюю. Ці будинки, дерева, церкви, все, що я тоді бачила, все, чим я там дихала. Що може бути краще… Я думала, що це любов, але ні, то було щось інше. Справжня залежність.

Ця мить тривала лічені секунди, я лише і встигла, що вдихнути спокійного повітря ночі.

-Гей, Марічко! Не йди туди, слизько.

На підлозі і справді була плитка, але слизько не було.

-Тут не слизько! – крикнула я і підступила декілька кроків ближче до заборчика. Я зробила це обережно, але, якщо чесно, навмисно.

Він якраз закінчив із дверима. А тоді в два великих стрибки наблизився до мене. Я навіть не встигла здивуватися. Захар взяв мене за капюшон куртки і потягнув на себе, разом з тим крокуючи назад. Це не було сильно. Звісно ж, я легко піддалася на це. Так взяв мене…  Реально не очікувала.

-Там слизько, Марічко. Не ходи туди, – сказав мені впевнено,  не голосно, над самим вухом.

Заштовхнув мене в двері, а сам взявся зачиняти їх. Мені аж подих перехопило. Я стояла біля наступних дверей. Вони нарешті вели в квартиру. Я чекала  і дивилася, як мій хлопець іде до мене. Його погляд був засуджуючим, він дивився прямо на мене. Підійшов впритул, став і дивиться на мене згори вниз. Я підняла очі.

Він достобіса вродливий, як принц.

Підняв руку так,  ніби хоче дати мені ляпаса, але звісно ж він цього не зробить. Блін, а якби реально вдарив мене не сильно? В моїй білизні стало помітно вологіше.

Я на секундочку заплющила очі, але він тільки постукав мене по щоці.

-Там небезпечно.

Посміхнувся, тоді взяв мене за руку і потягнув до хати.

Ми зайшли, але я була така збуджена. Просто стала в коридорі і дивлюся на нього. Дивлюся і либлюся, шо капець. Я хочу щееее.

Захар повернувся до мене, окинув здивованим поглядом цей видок, аж брова піднялася.

Я певно мала винуватий вигляд.

-Ну пішли, – замислено дивиться, – будеш покарана.

В мене очі округлилися. Животом до низу пройшла приємна хвилька.

Так говорить загрозливо, наче хоче мене налякати. Хах.

Він завів мене до спальні, а сам дістав із тумбочки білу бавовняну мотузку. Творилося щось дуууже цікаве. Окинув мене поглядом, повним зневаги. Це норм взагалі?

-Ти така дурна. Геть не думаєш своєю головою, – так серйозно це сказав. І дивиться, ніби хоче з’їсти. Мені аж трохи соромно стало.

-Ой, Марічко, ти що, почервоніла? – Захар взяв мене за підборіддя і підняв догори.

-Як по балконах скакати, то ти сміливішою була.

Він тримав мене, тож я мусила дивитися прямо.

-Ніде я не скакала, – мій голос прозвучав якось тихо і непереконливо. Блін, що це зі мною.

-Поговори ще мені тут. Дурочка.

Відчуваю як починаю частіше дихати. Мені несила навіть щось сказати.

Ааааха, що за ідеальний хлопець…

Різко розвертає мене спиною до себе, а  з моїх вуст вилітає ледь чутне зітхання. Він завів мені назад руки і почав зв’язувати. Ми були так близько один до одного. Я відчувала його гарячий подих на своїй шиї, він дихав рвучко і глибоко.

Зап’ястя міцно стягнулися. Захар зупинився на мить, певно із задоволенням оглядаючи результат. Підтягнув до себе. А тоді запустив свою долоню мені в волосся, провів вгору потилицею, взявся і ледь відтягнув назад. Аааа. Слухняно нахиляю голову. Ці зелені очі так близько, прямо біля мене.

-Ай-ай-яй ,- прошепотів мені біля обличчя, тримаючи за волосся так, аби це було трошки боляче. Що відбувається взагалі. Я навіть не можу порухатись.

А він кусає за вухо, відтягуючи мочку.

-Ай, – з мого горла вилетів якийсь жалісний звук.

-Ой, будеш покарана, дівчино.

З гарного розмаху шльопає мене по дупі. Я ледь не підстрибнула. Взагалі-то боляче!

Нарешті  відпускає мою голову. Я в шоці з того як він керує моїм тілом.

А в наступний момент відчуваю, як він вже притиснув мене до стіни, штовхаючи вперед. Відчуваю щокою прохолодні шпалери. Відчуваю всю стіну досить добре, він міцно притуляє мене. Мій погляд втуплюється в кут, в місце згину кімнати, я бачу лиш золотисті проблиски і зелені листочки. Гарний візерунок.

Розумію, що мої труси вже спускаються  донизу.

Захар весело хихоче.

-Йооой. То ти ще й збоченка?

Виділень справді багато. Ну чому він так мені подобається.. Хочу його дуже сильно.

Він просуває до мене свої пальці.

-Ах.

Закушую губу. Нарешті.. Цього так не вистачало!

Починає рухати. Взад, і вперед, так повільно і обережно.

-Яка ти мокра… Фу, Марічко.

На щастя він не зупиняється. Мені потрібно ще. Але ж там і реально мокро… Однією рукою продовжує, а інша впевнено тисне мене до стіни. Зовсім не дає можливості відхилитися, нічого зробити. Я судомно хапаю повітря пальцями, ворушу, ніби хочу вирватися. По правді ця мотузка дратує!

-Бляха, Захар…

Заплющую очі, хапливо втягуючи повітря.

-Я не можуууу..

В мене реально ноги підкошуються.

-Ой, ой, не може вона.

Насміхається з мене.

Дістає руку і вдаряє мої сідниці.

-Айй, та за що..

Він шльопає їх ще декілька разів, залишаючи червоні сліди і повертається назад. Аж яка я збуджена, збивається дихання і я починаю видавати тихенькі стогони.

Захар рухає своїми довгими, своїми найкращими у світі пальцями, він пришвидшується, не даючи мені змоги заспокоїтися, я обожнюю його. І він робить це доти, доки не починають дрижати мої коліна.

Все ідеально. Я на межі оргазму. Я зв’язана, притиснута, я цілком щаслива. Я голосно стогну, я важко дихаю.

Але в цей дорогоцінний, в цей останній момент він зупиняється. Він просто висмикує свою руку від мене. Він змушує мене впасти в нечуваний розпач.

-Ааааа!…. Ні, будь ласочка!

Мої ноги зводяться і розводяться, я, бляха, не можу себе контролювати. Що він робить зі мною..

-Захар…

Я стогну так, ніби зараз заплачу. Він не рухається.

-Мені здається, ти була неслухняною дівчинкою.

-Ахаааа.. ні. Вибач!

Я зараз почну битися головою об цю трикляту стіну.

-Будь ласка, Захарчику..

-Ну не знаю, чи будеш ти  чемною…

Він знущається!

-Гаразд. Так. Я буду чемною!

Я ладна вже на все погодитись.

Знову шльопає мене. Робить це з явним задоволенням. На щастя просовує далі пальці. Ох…

Здригаюся всім тілом, якби не стіна і його сильні руки, я би вже валялася на підлозі. Не можу більше дихати. Скоріше за все стогну, але я не певна. Більше не контролюю своє тіло. Мною ніби проноситься торнадо. Так гаряче. Ноги трясуться так сильно, не уявляю, як вони ще тримаються.

Я дуже задоволена, але геть не маю сил.

Розумію, що він уже відпустив мене і розвернув до себе.

Не хочу нікого іншого, пригортаюся до Захара, він обвиває мене руками і притискає до себе. Такий теплий. Такий приємний. Утикаюся йому в плече і хочу залишитися тут назавжди.

-Я люблю тебе.

-І я тебе, дорогенька.

Цілує мене в лоба. Так ніжно. Його губи по-справжньому великі і м’якенькі.

-Моя неслухняна дівчинка.

Так я і була ув’язнена коханням. Мить була неймовірною, справді унікальною. Яскравою і короткою. Адже чим більше щастя, там нестерпніший розпач.

Та не бійтеся. Цей момент – суцільне задоволення.