Перший теплий вечір

Ось вже й маже день минув і повільно наближається вечір, але родина Вишневських ще заклопотано бігала. Хоч і всі коробки було підіймано до квартири, але робота не закінчилась. Помешкання було пильнішою, ніж горище діда Лева, який завжди любив щось туди віднести.

Так ось, наш герой вже відмив кожен куточок зали, яка ще містила функцію його власної кімнати, а перед цим він витратив усі полиці та батьківську кімнату. Мама роспокувала всі тарілки та столові прибори, хоча вона й не була в настрої для готовки, вони вирішили, що піца буде достойною стравою на сьогодні, тому відправили батька за нею.

З гучним видихом, хлопець впав на диван, який привезли декілька днів тому з їхньої старої квартири, та прикрив очі.

Ті декілька днів вони провели в дідуся Лева й бабусі Олімпіади, але для зручності вона була завжди “Оля”. Звичайно було сумно їх покидати, бо Мико завжди до них йшов, якщо отримав погану оцінку чи посварився з мамою. Вони завжди могли порадити що зробити чи вислухати.

Але найбільшою причиною, чому він так любив гостювати в них,- картини, які писав дідусь.

Він завжди дозволяв спостерігати за його процесом, іноді, навіть дозволяв онукові брати  його старенький етюдник та малювати з ним. Хоч юнак і не був дуже здібним до малювання, але він всерівно намагався вдосконалити свої навички, чому так сильно радів старенький. Він пообіцяв, що допоможе зробити портфоліо та оплатити заняття хлопця, якщо той вирішить провести з мистецтвом усе життя.

–Розумієш, Мико, мистецтво завжди є усюди– почав розмову дідусь, коли молодший Вишневський дивився на нього з круглими очима- Якщо ти можеш його відчути та дозволити охопити своє серце- то ти вже не будеш собою.

Ці слова були так легко сказані, наче вони завжди лунали у цій хаті. Після цього, він мовчав та виводив лінії вуглинкою, які стали вимальовувати пейзаж саду, в якому вони сідили.

Відкривши очі, хлопець швидко порився в коробках та знайшов маленький пакунок, який був обережно обгорнутий в крафтовий папір. На ньому лежав конверт з надписом:

“Для Миколи від мистецтва”

Цей конверт довго муляв очі, бо дідусь чітко дав знати, що його відкривати не можно до кінця поїздки.

-Ну, це ж фактично кінець?- записавши себе, він відкрив листа, де було написане якась настанова від свого наставника

“Мико, я сподіваюся, що ти мене не ослухався та відкрив свій подарунок під кінець своєї мандрівки. Я вирішив, що тобі дещо знадобитися, якщо ти все-таки віддаш своє серце мистецтву.

-З любов’ю, твій наставник та дідусь Лев”

Очі швидко читали гарний почерк чорної ручки, яка могла заворожити кожного.

-Треба буде зателефонувати…-  тихо сказав парубок розгортаються пакунок.

Там була розписана дерев’яна скринька. Її прикрашали різні візерунки в техніці петриківського розпису. Там було зображено калину та червоно-жовтого птаха, який нагадував півника. Трималася вона на позалочиному гачку.

Довгі пальці довго крутили маленьку скриньку, роздивлюючись з різних сторін. Він одразу ж її впізнав, бо сам допоміг придумати для неї композицію. Це трохи його здивувало, але потім згадав, що це була “особливе замовлення”. М’яка посмішка з’явилася на обличчі, а очі заіскрилися. Було приємно й смішно, що він сам-собі зробив подарунок. Але вона була важчою, ніж в минулий раз.

Відкривши, його очі знову були схожі на два озера. Там були кюветки та декілька тюбиків акварелі, на яких поважно було написано “Rosa”, а поруч був пензлик з такою ж маркою.

–Неочікувано…- тільки міг вимовити хлопець.

-Що саме?- запитав голос

Підліток майже виронив подарунок та швидко глянув на двері. Там стояла його мати, яка підняла одну бров чекаючи відповіді.

-Та так…ось дідусь подарував фарби- зітхнувши сказав він, наче чекаючи чогось.

-Фарби? Тільки не кажи, що ти все ж таки вирішив бути художником– фиркнулаючи та супуючи броби відповіла жінка.

Ось чого він чекав.

-А чого ні? Це зараз, до речі, не погано. Можно ж бути не тільки художником, який малює картини, а й дизайнером інтер’єру, графіком, ігри можео оформлювати, а ще й-

-А ще й вбивати свій час і гадати чи це правильний вибір- швидко перебив грубий голос матері.

Микола теж наступив брови та дивився на неї в відповідь, наче показуючи, що він не буде відступати.

-Ма, мені вже 18 років- почав хлопець та поклав дідусів подарунок собі на диван.

– Майже 18, тобі ще 17- сказала Олена Петрівна схрестивши руки.

– Мені буде 18 зимою, тому це вже скоро– обурено сказав брюнет намагаючись не повишати голос, бо тоді б було взагалі кришка.

-Ну, до зими ще треба дожити- сказав чоловічий голос.

Обидва співбесідника повернулися та побачили, що висока постать  повернувся з вечерею.

-І чому ви тут вже сваритися? Мене не було тільки годину- спитав виснажений батько знімаючи кеди.

– Та як завжди, просто наш син вирішив усе таки бути художником– зробивши акцент на останньому слові, вона чекала якоїсь реакції чоловіка.

-Боже, знову? Та кидай ти це. Мало заробиш, ось батько мій же художник… тільки й заробляє на життя, бо розписує квартири, домівки та речі- грозно сказав батько.

-Але…

-“Але” буде потім, а зараз вечеря- бeз зайвих слів чоловік пішов до кухні, а з ним і дружина розпитувати про район.

Микола просто дивився їм вслід. Він не міг зрозуміти, як його батько, така артестична людина, не розуміє його натхнення. Ні, звичайно він знав, що його батьки хочуть як краще й все своє життя для нього віддати, але…

Щось тиснуло на серце.

–Мда, гарний вечір…теплий – сказав парубок і натягнув посмішку.