Перший та єдиний

Ітачі помирає не під час битви з Саске. В той час йому вже все одно, свою смерть він приймає спокійно, розуміючи, що так і мало бути. Йому б пожаліти про це, померти так рано–не найліпший варіант. Але старший Учіха вже давно мертв. Він помер в той самий день, коли не стало Шисуї. Коли не стало його сонця.

–Як ти думаєш—несподівано звертаються до дванадцятирічного хлопця, змушуючи відірватися від улюблених солодощів–В майбутньому, чи могла б в мене бути сім’я?

–Сім’я?

–Ага. Оця стандартна. Дружина, діти, дерево біля будинку—старший мрійливо посміхнувся, спрямовуючи свій погляд на небо, в той час як у Ітачі сперло в грудях. В очах одразу з’явився образ друга, який обіймає якусь гарну дівчину за талію та кладе руку на плече своєму синові. В уяві друг щасливо посміхається і дивиться на свою дружину з ніжністю. Це й пригнічує молодшого. Егоїстично, але він не хоче ділити друга з кимось. Істину причину своїх почуттів  хлопець зрозуміє пізніше, а поки лише змушує себе не кривити обличчя та промовити:

–Ти був би гарним батьком. І чоловіком теж

–Справді?—Шисуї переводить свій погляд на молодшого та попри його вміння приховувати емоції, бачить незадоволення. Усмішка на обличчі стає ширше–А от я думаю це не для мене. Мені більше по душі пригоди, завдання, місії. Не думаю, що хтось міг би це терпіти. Хоча…—юнак робить вигляд, ніби замислився–Знаю я одну людину, яка поділяє мої погляди

–Невже? Ви схожі?

–Ну, в більшості так. Не ідентичні, бо не зустрічатися мені ж з моєю копією, але дуже схожі. Думаю, в майбутньому, я б навіть хотів жити з цією людиною—старший помічає, як із кожним його словом, Ітачі все більше стає схожим на грозову тучу. Який же він милий, боже

–І… Хто вона?

–Ох, як би тобі описати…—юнак замовкає, на цей раз дійсно замислившись–В цієї людини довге волосся. Знаєш, іноді я дивуюся як їй не набридає за ним доглядати. Неймовірні очі. Дивлюся в них, і наче у всіх такі, але ці інші, затягують і не відпускають. Вона також обожнює солодощі. В мене від однієї цукерки зуби зводить, а вона їх тоннами може їсти. А ще… Ще вона поділяє мої погляди. Я люблю з нею проводити час, і все одно як само. Іноді ми тренуємося до ночі, а потім валимося в траву, роздивляючись зіркове небо. Вона в ці моменти така… Така неземна, я навіть описати не можу. О, ще його називають генієм клану. Мені здається, через років п’ять він і мені дасть фору. Але я не заздрю, навпаки, пишаюся що знав його ще малим аболдуєм. Він ще так мило дується, ти б бачив. Думає, що його ніхто не може прочитати, але я чхав на це. Оу—Шисуї нарешті дивиться на хлопця і його щоки трохи червоніють, а посмішка, яка до цього здавалося, не може стати ширше, все-таки стає ширше–тепер я знаю, що він ще й мило соромиться. Знаєш, його щоки так яскраво червоніють, він стає схожим на миленький помідор

–З-замовкни, ідіот!—Ітачі машить руками і тикається обличчям в плече старшого, поки той сміється

–Тож… Згоден в майбутньому жити разом? Можемо навіть зробити невеличкий город, як ти хотів. Будемо вирощувати там помідори, передавати пакунки Саске, він же любить їх

–Згоден—це звучить тихо, кудись у плече, але юнак чує і обіймає хлопця. Плювати на те, що вони ще малі. Плювати, що планується переворот. Плювати, що навряд чи їх бажання одобрять, та й звучить воно досить інфантильно. Головне що Ітачі згоден. Це гріє серце. А через декілька хвилин серце гріє і невинний поцілунок в щоку, який назавжди залишиться в пам’яті обох.

Напевно, перед смертю потрібно думати про втрачені можливості, несправедливість життя та інші, схожі за песимізмом, речі. Але Учіха Ітачі, геній свого клану, згадує спільні з Шисуї моменти та мрії. Згадує Наруто. Саске може скільки завгодно казати про різницю між ними, але дещо схоже в них все ж таки є. Два сонця, які могли їх змінити. І Ітачі дійсно сподівається, що в цих двох все буде ліпше. Він вірить в це. А сам хлопець… Що ж, його нагорі вже давно чекає його сонце.