Перший спільний потяг

‘- Тобі вже варто піти поспати – Ніл забрав брудний посуд і поставив його у раковину, а я дивився на його спину, ніби бажаючи пропалити її поглядом.

– Вже п’ята тридцять, ти про що, мені за годину вже й виходити пора на роботу – Я по звичці знизав плечима і задумався про те, щоб забити на зарплатню, роботу та кар’єру, а залишитись в цій квартирці, і проспати наступний тиждень.

Хлопець навпроти мене повернувся до мене корпусом, і подивився з поглядом повної серйозності, навіть посуд відставив убік.

– Кіт – Він запнувся – Ендрю, тобі конче потрібно відпочити. Буквально дві години тому ти явився перед моїми дверима, посеред ночі, а я й досі не знаю, як ти дізнався адресу, але не в тому суть. Ти явився ні живий, ні мертвий, і кажеш, що після такого ти хочеш їхати на роботу?! – Останнє речення було сказане занадто голосно, і моя втомлена відізвалась болем, але я це заслужив.

– А ой, я… вибач… у мене фотографічна пам’ять. – Я перевів подих і продовжив – Я можу запам’ятати те, що бачив раз у житті. В перший день, коли ми побачилися, ти розсипав документи, і на одній з них була вся твоя інформація, так що я знаю навіть твою електронну адресу, Ніле Абраме Джостен – Я, правда старався вибачитись, чесно

Хлопець розсміявся і подивився на мене, залишаючи усмішку на губах – Я гадаю, що мене б мав би хвилювати факт того, що ти практично знаєш все про мене, але бог з ним, я встиг побувати в значно гірших ситуаціях

– Ти мені коли казав, що, цитую «знайшов схожість між мною та родиною котячих», що ти мав на увазі? – я звернув нашу розмову в зовсім інше русло, тому що я не засну поки не взнаю.

– Ти від першої зустрічі мені нагадував кота. Форма носа, губ, очей, просто вилитий котик. Багато спав в подорожах, а коли піднімався з крісла то потягувався, так само, як і кіт – В житті своєму не бачив, щоб люди так підло усміхалися – Коли треба було згадувати тебе, ти завжди був котом, ще й з великої букви, цілком нове, підходяще тобі ім’я – це було знущанням! Я кіт? Я думав це жарт. А Ніл ще й так задоволено заусміхався, що я готовий був капцем кинути у нього, навіть з розумінням того, що я босий.

– Моє ім’я – Ендрю. Ендрю Міньярд. Ендрю Джозеф Міньярд. Ніяких котів.

– Пізно, Ендрю Джозефе Міньярд, ти назавжди залишишся Котом – Потім він розвернувся до стільниці, як нічого не бувало, і загрузив посудомийну машинку, а я сидів мовчки, обдумуючи все, що тільки почув. Я в житті ні з ким не був близьким, не враховуючи перших шість років спільного життя зі своїм братом і матір’ю, а тут в одну прекрасну мить, як сніг на голову звалився цей Рудий.

Поки Ніл порався на кухні, на стіл вискочило щось досить велике та руде, що мене вкрай налякало. Це виявилось котом. Він або вона, я ще не взнав, був рудим, великим, дуже пухнастим, та з зеленими великими очима, що єдине відрізняло від Ніла. Який власник, такий кіт, ще й з’являються нізвідки.

– Знайомся Король Пухнастик, названий моєю найкращою подругою – Під час того як хлопець говорив, цей Король підійшов до мене і почав тертись мордою до моєї руки – Ха-ха-ха, здається ти йому сподобався. Як-не-як, свої бачать своїх.

Я нічого не відповів, лише акуратно спробував погладити Рудого Номер Два за вухом, на що той задоволено замуркотів. Він милий, так як і його власник, які вони однакові.

– Він – чиста копія тебе, який власник, такий кіт. Рудий, з’являється нізвідки і любить вдиратись до мого особистого простору.

– Прийму це за тисячу і один комплімент, а тепер йдемо всі дружньо спати, мало того що ти невиспаний, так і я ще не лягав. Я постелю тобі на дивані, якщо ти не проти. І ради всіх святих, відпросись з роботи, тобі потрібно відпочити.

Джостен вийшов з кухні, і я пішов хвостом за ним, а Король за нами.

***

Головне, щоб Ендрю (ура я знаю його ім’я нарешті), не вирішив втекти або піти на роботу. Звісно я б міг подумати про моє вбивство, судячи з ножів в його пов’язках, які я зміг замітити, поки латав хлопця, або те, що він може пограбувати мене, але, блін, я хочу, щоб йому стало краще.

Я посадив свого гостя-каліку збоку на м’яке крісло, а сам застелив постіль. Видно, Король справді сподобав собі Ендрю, і вони обоє бавилися, а я готував місце спання.

– Все. Душ заді тебе, спиш тут – я супроводжував все, що я казав, жестами – я, мабуть, вже піду в спальню, навіть не думай йти на роботу чи тікати, спи. Добраніч – я відсалютував блондину двома пальцями. Він зробив те ж саме і я пішов до себе, залишаючи двері привідкритими, якщо мій кіт, той що тварина, вирішить піти до мене на ніч.

Я вложився в своє ліжко, обдумуючи те, що відбувалось буквально пів ночі, протягом якої я міг спокійно спати. Звісно, життя непередбачуване, але зустріти Ендрю на порозі свого дому о третій ночі було крайньою несподіванкою. Бачити його таким було боляче, а лікувати його ще гірше. Ще з дитинства не люблю рани, і щоразу, коли когось бачу, чи допомагаю обробляти побої, як це було сьогодні, на мене навалюється велика купа поганих спогадів. Контролювати це практично неможливо, лише відкласти на потім, коли ти залишаєшся сам на сам із собою.

Щоразу бачу інший епізод із свого не дуже й то світлого дитинства.

 – Я що казав тримати цього хлопця подальше від моєї зустрічі! – Мама з татом знову сварились в кабінеті, а я ховався за тумбою в коридорі. Дальше почулося голосне «бум» і скрик мами. Мені було лячно, бо потім, що мама, що тато відіграються мені, коли знайдуть.

 – Йому 4! Як я можу контролювати, і завжди його бачити, як в мене самої справ по горло!? – Мама постаралась кричати у відповідь, і мабуть ухилялась від чергового батькового удару.

 – Ти його матір! Це твій обов’язок! Не дай бог ще раз побачу його, там де не треба – Удар – Прикінчу обох! – Ще один удар, а після гупнули двері, як і моє серце, адже це означало одне – мати зраз вийде, і замітить його. Гучні материні кроки наближались, а я сподівався, що мене не помітять.

 – Ти! – Все ж таки мене замітили. Я боявся. Мама тицьнула у мене пальцем і хапнула за руку – За мною!

На цьому я повернувся в реальність, єдине, що пам’ятаю з цього випадку дальше – на мені зостались що материні побої та рани, що батькові. Як завжди, в принципі.

Я сильніше укутався в ковдру, та перевернувся на іншу сторону, повертаючи свої думки до Ендрю. Його ім’я залишало приємний післясмак. Нарешті я дізнався як його звати. Хоча, він завжди буде Котом. Я привик до цього, та й йому підходить. На годиннику вже п’ята п’ятдесят дев’ять, а я сподіваюсь, що диван виявиться достатньо зручним для мого гостя.

***

Коли Ніл заховався за дверима, я нарешті зміг спокійно видихнути і подумати. Я відкинув голову назад, спираючись на стіну, і постарався зібрати все, що роїлось в голові, в одну, бажано зрозумілу, купу. Декілька секунд по тому, до мене дійшло, що я тут. В чужому домі. Де піклувались про мене. І піклувався не хто інший, як Ніл-Руде-Непорозуміння. Він переживав за мене, як за близьку йому людину, а ми, навіть, практично незнайомі.

Я пішов вмити лице, щоб освіжити трохи голову, по дорозі пишучи Елліані, що не прийду на роботу. В ванній кімнаті я помітив, «дбайливо залишену», рудим другу зубну щітку. Зробивши усі потрібні процедури, я востаннє подивився на себе в дзеркало, вкотре жалкуючи про цю затію.

На порозі кімнати я зустрів погляд пари зелених очей, які дивились на мене з мого сьогоднішнього ліжка, і світились в темноті. Я на секунду перелякався, але вчасно згадав, що це Король Пухнастик.

– А чорт би тебе побрав, Королю – Прошепотів, я швидше темноті, ніж йому – Треба ж так людей лякати.

Я постарався лягти на диван, не зачіпаючи кота, а то кличка Король лякала мене, проте я глибоко помилявся. Як тільки я вкрився ковдрою, тварина скрутилась біля мого богу і замуркотіла. Ця картина була досить таки… милою.

Поки я засинав, то чухав малого за вухом.

Вперше, щось настільки заполонило мої думки, що я не вирубався, як тільки доторкнувся до подушки, а ще до світанку, мабуть, я роздумував над цим всім балаганом. Проте в кінці, сон і втома перемогли мене, і я заснув, щільніше притягуючи кота до себе.

***

Коли я проснувся, світло так добре валило в моє вікно, навіть через штори. Тягнучись за телефоном, я побачив, що вже як 13:36. Ну поспав близько семи годин, непогано навіть. Потягнувшись в ліжку, я не відчув знайомої ваги біля себе. Щодня я привик просинатись, гладячи кота, а сьогодні він швидше всього змінив місце спання. Ай, Ендрю, Ендрю.

Я з великою неохотою підняв хребет з ліжка, натягнув зверху футболку, і пішов в душ. Добре, що входів у ванну є два, не треба буде турбувати Ендрю. Наперед я на всякий випадок постукав, щоб не зайти неочікувано, але коли відповіді я не отримав – спокійно пішов вмиватись і збиратись на ранішньо – обідню пробіжку.

Випив склянку води, натягнув спортивки і вибіг на вулицю, починаючи свою пробіжку знайомими вулицями вже бурхливого району.

Щодня я бігаю досить рано, і людей практично не зустрічаю, хіба що Емілі та її дружину Келлі, які вигулюють своїх собак, або Річарда, який виїжджає на роботу в інше місто своєю машиною. В той час транспорту практично немає, лише громадський, який курсує по графіку, люди тільки-тільки прокидаються і роблять каву. Так я люблю інколи зазирати в вікна будинків, або на перші поверхи. Люблю спостерігати за відкриттям кафешок а магазинів, або те, як робочі приїжджають на місце будівництва і приступають до праці.

Зараз – це капець. Людей тьма, я в житті не привик бачити стільки їх в моєму маленькому районі, я виходжу з самого ранку і повертаюсь досить таки пізно.

Всі кудись ходять, машини їздять, на переходах люди стоять купками, і в магазинах та кафетеріях ніде яблуку впасти. Я стільки дізнався за цей короткий шлях про своє місце проживання, що й не помітив як звернув вже до себе на вулицю.

Коли я увійшов в свою квартиру, то від шоку зразу зупинився. Ендрю, усміхнений, сидів навприсядки біля миски Короля і насипав тому корм, поки кіт крутився біля нього взад і вперед. На щастя, я звідси бачив все, а з кухні досить складно було мене помітити, тому я швидко роззувся і зайшов до котів.

– Добрий ранок, чи то день – Я усміхнувся і сів на крісло, що було досить близько до них

– Швидше всього, все ж таки, день – На диво, усмішка блондина не сповзла, а просто залишила приємну тінь на обличчі – Ти тільки проснувся?

– Еее… та ні, я вже бігати ходив. Ти не почув? – Хлопець подивися на мене вкрай здивовано – Щось не так?

– Ти мене залишив вдома самого?

– Так, ти ж вже дорослий.

– Практично незнайомого? З ножами в пов’язках, і з варіантом того, що ти можеш повернутись в хату, де нічого не буде? Чому?

Я збрешу, якщо скажу, що не думав про це, але відповіді у мене не було. Я довірився йому? Мій кіт спав з ним всю ніч. Він міг мене вбити або обікрасти, або вчора, поки я латав його, або коли ми спали. Але він його не зробив. З моєю недовірою до людей це вкрай дивно навіть для мене, але я чесно не знаю, що на мене найшло.

– Тому що… тому що. Я не знаю – Я знизав плечима – Ти мав час щось зробити, щоб я не довіряв тобі, ти цього не зробив.

***

Він. Довіряв. Мені.