Перший рік: Повня

TW – гомофобний слюр в кінці розділу.

Неділя, 5 вересня, 1971

Ремус весь тиждень ігнорував хлопців, як міг. Цьому мистецтву він навчився ще в притулку – добре, коли тебе не помічають, ще краще, коли ніхто не знає про тебе взагалі нічого (У притулку його все одно часто били і занурювали головою в унітаз, але до інших ставилися так само, і в цілому ніхто ніколи не намагався спеціально зробити його життя важчим). Джеймс, Сіріус і Пітер були зовсім не схожі на хлопців із притулку. Вони були тими, кого Наглядачка назвала б «вихованими».

Сіріус і Джеймс, очевидно, були із заможних сімей. Він чув це з їхніх розмов про будинок, та навіть те, як вони розмовляли, видавало їх як справжніх аристократів: кожна голосна та приголосна були виразно чутні. Ремус уважно слухав їх і вирішив надалі старатися вимовляти усі звуки.

І справа була не лише у вимові, а й у тому, що саме вони говорили. Ремус ріс із дорослими, які постійно кричали: «Мовчати!», і з дітьми, які могли відгамселити, якщо чули від нього більше слів, ніж було вкрай необхідно. Джеймс і Сіріус розмовляли ніби герої романів: у їхніх словах було стільки точних метафор та їдкого сарказму. Їхня  дотепність, на думку Ремуса, була набагато страшніша за удар в обличчя – бо принаймні біль від удару минув би набагато швидше.

Він уникав хлопців, вирушаючи на довгі прогулянки замком. У притулку в нього було дуже мало особистої свободи, частіше доводилося сидіти у своїй кімнаті. А в Гоґвортсі, схоже, не існувало місця, куди б не можна було піти, і Ремус мав намір вивчити кожен сантиметр цього дивного місця.

Їм видали карти, щоб допомогти знаходити кабінети, але Ремус виявив, що вони вкрай спрощені. Наприклад, на карті не було випадково виявленого ним секретного проходу, який вів з підземелля до жіночої вбиральні на першому поверсі. Він гадки не мав, навіщо комусь потрібен прохід між цими двома приміщеннями, і вперше, коли він ним скористався, зіткнувся з вкрай роздратованою примарою, яка накричала на Ремуса і кинула в нього мило. Ще було б корисно, думав Ремус, оживити карту так само, як і портрети – тоді він зміг би відстежувати дурнуваті пересування цих сходів. Він був упевнений, що як мінімум один кабінет теж пересувався в просторі, тому що ніколи не знаходив його в тому самому місці.

В неділю опівдні Ремус з жахом чекав понеділка, який повинен був стати не лише першим днем після повного місяця, а й першим днем уроків. Після вечері, яку Ремус провів на самоті, сидячи через кілька місць від Сіріуса, Джеймса і Пітера – він швидко попрямував до кабінету Макґонеґел. Вона чекала на нього разом зі шкільною медсестрою, з якою його вже познайомили. Це була добра і приємна жінка, хоч і трошки надто метушлива.

– Добрий вечір, містере Люпин, – усміхнулася Макґонеґел. – Дякую за пунктуальність. Слідуйте за нами.

На подив Ремуса, вони повели його не в підземелля, як він думав, а на вулицю, до зігнутого дерева. Войовнича верба з’явилася тут нещодавно. Дамблдор у своїй промові на початку року пояснив, що це подарунок від випускника Гоґвортсу. Ремус думав, що хто б її не подарував, він, мабуть, ненавидів Гоґвортс, бо дерево було не тільки потворне, а й шалено агресивне.

Коли вони наблизилися до нього, професорка Макґонеґел зробила щось настільки неймовірне, що Ремус мало не скрикнув від шоку. Здавалося, вона зникла – раптово зменшилася, поки її зовсім не стало. Зате замість неї з’явилася гладка смугаста кішка з жовтими очима. Помфрі не виявила подив, коли кішка підбігла до дерева, яке розмахувало гілками, наче скривджена дитина. Кішка уникаючи поранень наблизилася до самого стовбуру і натиснула лапою на один із коренів. Верба миттєво застигла на місці. Ремус і мадам Помфрі продовжили йти, доки не підійшли прямо до дупла внизу дерева, якого Ремус раніше не помічав. Усередині їх чекала Макґонеґел, яка знову стала людиною.

Прохід був освітлений приглушеним зеленим світлом смолоскипів на стінах і закінчувався дверима. Вони вели всередину невеликого будинку, який мав давно занедбаний вигляд. Вікна були забиті дошками, а двері замкнені.

– Ось ми й прийшли, – Макґонеґел намагалася говорити радісно, хоча місце було досить похмурим. – Я сподіваюся, ви розумієте, що ми не можемо залишитися, але якщо хочете, мадам Помфрі може почекати зовні, доки… трансформація не закінчиться.

Ремус знизав плечима:

– Зі мною все буде добре. Як мені повернутись вранці?

– Я прийду, як тільки встане сонце, – пообіцяла мадам Помфрі. – Підлатаємо вас і відправимо на уроки, ніхто навіть не помітить, що вас не було, – вона усміхнулася, але очі залишалися сумними. Через це Ремусу стало не по собі. Хоча до цього часу йому було не по собі абсолютно від усього, його волосся кололося, шкіра здавалася надто тісною, температура піднялася.

– Вам краще піти, – швидко сказав він і пішов у порожню кімнату. Біля однієї зі стін стояло ліжко з чистими простирадлами. Схоже, його поставили для нього.

Дві жінки пішли, міцно замкнувши двері за собою. Він почув бурмотіння Макґонеґел, і йому стало цікаво, які заклинання вона накладає на будинок. Що б це не було, все краще за ті жахливі срібні пластини.

Він посидів трохи на дивані, потім знову піднявся, не знаходячи собі місця. Став міряти кроками кімнату. Іноді йому здавалося, що вовк захоплював його свідомість швидше, ніж тіло, і коли за вікном зовсім стемніло, почуття загострювалися, він відчув гострий укол голоду в шлунку. Ремус швидко зняв одяг, щоб його не розірвати. Глухий біль скував суглоби, коли він лежав на дивані. Це було найгіршою частиною. Він чув стукіт свого серця, скрегіт сухожиль, поки вони розтягувалися, кістки і зуби сточувалися один від одного, витягаючись у довжину, череп ламався і змінював форму.

Він стогнав і шипів, поки біль не став нестерпним, а тоді він закричав. Він міг лише сподіватися, що школа знаходиться достатньо далеко, і ніхто його не почує. Загалом трансформація тривала близько двадцяти хвилин – хоча, звичайно, він ніколи не засікав час. Після цього пам’ять затьмарювалася, він не міг згадати, що відбувалося після перетворення на вовка. Ця перша ніч у Гоґвортсі залишилася у його пам’яті розмитою плямою, але він прокинувся з меншими ранами, ніж зазвичай. Напевно, вовк просто обнюхував цю незнайому територію і перевіряв межі дозволеного. Швидше за все, в певний момент він почав кидатися на двері та вікна, бо лівий бік ще кілька днів залишався розписаним синцями.

Зворотна трансформація була такою ж неприємною – стягуюче, ламаюче відчуття, яке вибивало повітря з легень і змушувало тіло вибухати болем. Він витер сльози і заповз на ліжко, вдячний за годину спокійного сну, поки сонце повністю не зійде.

 Мадам Помфрі повернулася, як і обіцяла. Вона поклала прохолодні долоні на його палаюче чоло і заговорила заспокійливим тоном:

 – Мені не подобається твій вигляд, – сказала вона, коли він відкрив свої сонні очі. – Це просто безумство – йти на цілий навчальний день у такому стані. Ти зовсім виснажений!

 Ніхто ніколи не висловлював до нього стільки турботи, це змусило його зніяковіти. Він відштовхнув її руку і почав одягатися.

 – Все нормально. Я хочу піти.

 Вона змусила його випити щось, перш ніж дозволила встати – напій мав холодний металевий смак, але після нього він відчув себе краще. Він поспішив у Ґрифіндорську вежу, щоб якнайшвидше вдягнути форму, він не хотів пропустити сніданок, бо помирав з голоду.

 – Де ти був?! – причепився до нього Джеймс, як тільки він увійшов до кімнати. Всі троє вже були одягнені і готові до виходу – якщо не брати до уваги волосся Джеймса, яке завжди стирчало на потилиці.

 – Ніде, – Ремус пройшов повз нього, щоб узяти свої речі.  – У тебе все добре? – спитав Сіріус, відводячи погляд від дзеркала, перед яким він вкладав своє волосся.

 – Так, – додав Джеймс, з підозрою дивлячись на Ремуса. – Ти якось дивно виглядаєш.

Він зиркнув на них з-під лоба. 

 – Відваліть.

 – Ми просто турбуємося про тебе, – сказав Пітер, вперши руки в боки. Вони всі дивилися на Ремуса, який зібрався було зняти футболку, але вчасно згадав про синці.

 – Що?! – гаркнув він. – Ви збираєтесь дивитися, на те як я перевдягаюся? Усі багаті дітки такі педики? – він кинувся у ванну з одягом у руках і закрив за собою двері. Через кілька секунд він почув, як Пітер скиглить, що голодний, і всі вони пішли.

Нотатка від перекладачки:

Редакторка перекладу: Равлик-павлик

Авторка фанфіку: MsKingBean89

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010

Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1