Перший рік: Лектюнкула Маґна

Понеділок, 27 грудня, 1971

Коли з Різдвом було покінчено, Ремус і Сіріус опинились в полоні однакових днів між Різдвом і Новим роком в очікуванні на повернення друзів. Сіріус з більшим запалом розробляв план помсти Снейпу. Він більше не цікавився нападами на увесь Слизерин, бажаючи зосередитись на одному ворогу.

Ремус був схильний погодитись. Останні кілька тижнів він був занадто розлючений на Снейпа, щоб нормально все обміркувати. Він не міг позбутися відчуття, що Северус якимось чином обрав саме це прокляття з шерстю, щоб сильніше зачепити і засмутити Ремуса. Він не знав, як тому вдалося це зробити. Мабуть, це був неймовірний збіг, але Ремусу було все одно.

̶  Ми можемо просто взяти плащ Джеймса, прослідкувати, поки він залишиться один, а потім вибити з нього все лайно,  ̶  гаркнув Ремус одного вечора, коли вони сиділи в порожній вітальні. Він схопив ручку дивану, коли говорив це, і відчув скрип шкіри під його рукою. Наближався повний місяць і терпіння було на межі.

̶  Тихо, тихо, Люпине,  ̶  заспокоював його Сіріус зі стопкою книг з бібліотеки. – Ти думаєш, як маґл. Якщо ми дістанемося до нього, ми зробимо це за допомогою магії.

̶  Тільки не ще більше книг,  ̶  проскиглив Ремус, коли Сіріус плюхнувся біля нього з величезним томом в руках, який був настільки великий, що закрив обидві пари їхніх худющих ніг.

̶  Саме так, більше книг,  ̶  безтурботно відповів Сіріус. – Ти полюбиш їх, коли познайомишся ближче, я обіцяю.

Ремус не був таким впевненим. Йому справді подобалися їх таємні учбові сесії, і він був вражений об’ємом інформації, що він вивчив. Але слухати Сіріуса було одне, а сидіти наодинці й вдивлятися в параграфи суцільного тексту – зовсім інше. Все ж таки Сіріус обіцяв йому, що наближається до вирішення його проблеми.

̶  Ну й про що ця? – спитав Ремус, примирившись зі своєю долею. Якщо Сіріус хоче щось зробити, його не зупинить нічого. Треба лише мужньо триматися, поки все закінчиться.

̶  Про прокляття і пристріти. Однак більшість з них дійсно складні. Звичайно, в нас – ну в тебе, мене і Джеймса – непогано виходить, але я все ще думаю, що краще дотримуватися основ. Простота – ключ до успіху.

̶  Гаразд,  ̶  нудьгуючи, відповів Ремус. Він все ж надавав перевагу ідеї несподіваної облави.

̶  Я подумав, нам варто зрозуміти, чи вистачить наших вмінь на гарне прокляття,  ̶  продовжував Сіріус, незважаючи на відсутність ентузіазму у Ремуса. – Отже, в мене дуже добре з трансфігурацією. В мене все ще найкращі оцінки, навіть тепер, коли ти наздоганяєш.

̶  Окей,  ̶  погодився Ремус.

̶  Джеймс трохи кращий за мене у захисті від темних мистецтв, що могло б стати в нагоді в боротьбі з таким слизьким виродком, як Слинявус, але ми ще не вивчили жодних хороших заклинань, крім роззброєння, але воно нам не допоможе.

Замислившись, він пожував кінчик пера. Воно було не нове, і на губі Сіріуса залишилася темна пляма від чорнил. Ремус нічого не сказав. Сіріус продовжив:

̶  Звісно, Джеймс ще вправно літає, але я не знаю, яка з цього може вигода. Ще є Піт… добре вміє залишатися непоміченим і непогано виконує рутинні завдання, мабуть…

Ремус вважав це трохи несправедливим. Так, Пітер ніколи не ставав найкращим учнем в класі, як Сіріус та Джеймс, але він був цілком встигаючим учнем і зазвичай отримував «задовільно». Йому бракувало змагального духу, який був у Джеймса та Сіріуса, бажання показати себе. Ремус був добре з цим знайомий. Іноді досить просто товаришувати з розумнішими і впевненішими людьми. Тобі перепадає трохи їх слави без сильного тиску.

̶  В Піта добре з гербалогією,  ̶  зазначив Ремус,  ̶  і з зіллєварінням.

̶  Обидва марні,  ̶  знизав плечима Сіріус. – Це ти придумав ту витівку з шипшиною, і ми ніколи не переможемо Снейпа в зіллєварінні. Не хочу це визнавати, але цей мерзотник занадто добре на ньому знається. Не важливо. В нас ще є ти, і тобі просто немає рівних в заклинаннях.

̶  Не правда,  ̶  поспішно сказав Ремус. – В мене, мабуть, непогано виходить левітувати, але це все.

̶  Ой, замовкни, зараз не час для скромності, Люпине,  ̶  нетерпляче махнув рукою Сіріус. – Тобі вдаються нові заклинання швидше за всіх. Якщо ми знайдемо тут достатньо жахливе закляття, я розраховую, що ти його опануєш.

Ремус скривився. Він ненавидів, коли Сіріус так говорив, наче він був такий ж розумний і обдарований, як він з Джеймсом. Ремус знав, що це неправда, тому він завжди ніяковів. Він поборов раптове бажання зіштовхнути важку книгу зі своїх колін і вийти з кімнати.

Він переконав себе, що вся справа в повному місяці. Ремус не міг вгамуватися, йому було дуже гаряче біля вогню, біля Сіріуса, чию кров, змішану з неповторним ароматом магії, він міг відчувати. Він сподівався, що на вечерю буде червоне м’ясо, хоч щось, в чому він може відчути залізо.

̶  Це має бути щось велике,  ̶  пробурмотів Сіріус, гортаючи книжку до самого кінця. Ремус скрикнув, коли вся вага впала на його ноги. Сіріус проігнорував це і побіг пальцем вниз по змісту. – Щось набагато гірше, ніж ця дурниця з шерстю.

Ремус здригнувся від думки про витівку Снейпа. У ньому знову спалахнула лють. Чи це був голод? Він покачав головою, відсунув книгу і встав, вдаючи, що просто потягується. Його суглоби боліли, тіло вже готувалось до майбутньої трансформації.

̶  Не знаю, чому ти думаєш, що від мене буде хоч якась користь,  ̶  зітхнув Ремус, тепер позіхаючи.

̶  Маґлівське розуміння,  ̶  усміхнувся Сіріус. – Як зі сверблячим порошком. Ти можеш вигадати речі, про які Снейп ніколи навіть не подумає.

Ремус почухав голову, ламаючи мозок.

̶  Не можу придумати нічого достатньо поганого,  ̶  сказав він. – Якось ми взяли відро холодної води і поставили його на двері, залишивши їх трохи відчиненими, ну знаєш, потім Наглядачка мала зайти, перекинувши відро на себе. Тільки зайшла не Наглядачка, а кухар, і нас цілий місяць годували лайном,  ̶  його живіт бурчав від згадки про їжу. – Це ідіотський розіграш насправді. Ти голодний? Може вже підемо на вечерю?

̶  Так, мабуть,  ̶  Сіріус закрив книгу. – Знайти відро буде легко, але ми не знаємо в якій він кімнаті. І я не знаю, чи справді це його налякає так, як ми хочемо. Ми мародери, в нас мають бути певні стандарти.

Ремус усміхнувся, поки вони пролізали крізь отвір за портретом.

̶  Так, я казав тобі, що це дурня. Шкода, Слинявусу не завадило б добре вимитися.

Сіріус засміявся у відповідь, тоді завмер і схопив Ремуса за плече.

̶  Ти геній! Ти клятий геній!

̶  Що?! – запитав шоковано Ремус, трохи роздратований тим, що його так хапають.

̶  Добре вимитися! Ось що ми зробимо! Б’юся об заклад, це легко, це має бути в одній з тих книг… зачекай тут!

Він знову зник за портретом. Ремус зітхнув, відчуваючи наростаючий голод, і став чекати.

***

̶  Зачекай, поясни ще раз,  ̶  прошепотів Ремус, коли вони вичистили свої тарілки. Він зібрав соус залишками смаженої картоплі, міркуючи, чи варто взяти другу порцію. Він завжди їв як не в себе перед повним місяцем. – Звучить якось складно.

̶  Це не так,  ̶  похитав головою Сіріус. – Запевняю, це легко. Заклинання погоди складні у великих масштабах, але нам треба хмарина розміром з тарілку.

̶  Це буде прямо як зі стелею? – запитав Ремус, піднявши голову на зачароване небо. З нього лив дощ, як і усе Різдво, але краплі випаровувалися, перш ніж дістатися учнів.

̶  Частково,  ̶  відповів Сіріус,  ̶  але значно менше. І без цих чар, які заважають дощу потрапити на нас.

̶  Але… хіба він не зможе просто відійти?

̶  Ні, якщо ми поєднаємо його з хмарою зв’язуючим заклинанням!

̶  Але… ми ще не вміємо змішувати заклинання. Ну я не вмію. А ти? – він подивився на Сіріуса, який закивав з ентузіазмом.

̶  Так, я практикувався для твоєї проблеми з читанням. Це насправді не дуже складно, просто треба сконцентруватися.

̶  Те саме мені кажуть про читання,  ̶  зітхнув Ремус.

̶  Ми потренуємось,  ̶  твердо запевнив Сіріус. – Ми будемо багато тренуватися, поки Джеймс і Пітер не повернуться. Вони будуть в захваті.

Після цього часу на другу порцію вже не залишилось, тож Ремус задовольнявся рештою печива, яке отримав на Різдво, поки Сіріус шукав заклинання погоди. Щойно він знайшов те, що хотів, вони обидва спробували по черзі створити хмару. Сіріусу довелося декілька разів прочитати інструкцію, щоб вони зрозуміли її до кінця.

Ремус вперше спробував використати заклинання, не подивившись перед цим, як його виконує інший чарівник. Спочатку йому було страшно, але він швидко зрозумів, яким має бути рух паличкою, тоді як Сіріус був кращим у вимові. Це заклинання справді вимагало сильної концентрації, і тільки о півночі вони зуміли хоч щось створити. Нарешті, Ремус випустив маленьку сіру хмару. Вона вилетіла з його палички, як туман, і зависла між ними на декілька секунд, і луснула, наче мильна бульбашка, залишаючи лише ледь помітний слід конденсату.

Сіріус широко посміхнувся.

̶  Це спрацює!

***

П’ятниця, 31 грудня, 1971

В ніч повного місяця було дуже складно позбутися Сіріуса. Ремус навіть сказав, що погано почувається, але той хотів піти з ним до лікарняного крила. Зрештою Ремусу вдалося переконати його, що він має залишитися і практикувати дощові чари.

̶  Але нам майже вдалося,  ̶  скаржився Сіріус. Це правда, їм обом вдалося створити задовільні грозові хмари, але вони майже затопили ванну в процесі. Зараз питання стояло лише в підтримці концентрації і вдосконалені зв’язуючого заклинання.

̶  Тоді займись чимось іншим,  ̶  рявкнув Ремус. Він вже майже вийшов, шкіра натягувалася на м’язах, живіт бурчав. – Побачимось завтра.

̶  Звідки ти знаєш, що вона залишить тебе на всю ні…?!

Ремус втік, перш ніж йому доведеться відповідати на запитання. Він ставав необережним, дорікнув він собі, стукаючи в двері кабінету Макґонеґел. Зрештою, йому доведеться придумати нормальне виправдання своїм зникненням. Рано чи пізно вони пов’яжуть ночі, коли він відсутній з повним місяцем, вони всі вчили астрономію.

У халупі було холодно, від невпинного дощу стіни промокли і пахли сирістю. Ремус пошкодував, що не приніс паличку. Він вивчив гарне заклинання для створення вогню, воно б зараз не завадило. Хоча, напевно, вогонь посеред халупи, особливо після перетворення, до добра не доведе. Він може спалити тут усе.

Трансформація почалася більш раптово, ніж зазвичай. Здавалося, відтоді, як мадам Помфрі сказала, що вони ставатимуть гірше, він почав це відчувати. Він все ще намагався не кричати в страху, що Макґонеґел або Помфрі його почують. Йому не треба ще більше жалості.

***

Субота, 1 січня, 1972

Наступного дня Ремус ледве міг встати, перетворившись назад. Тож він просто накинув ковдру і продовжив лежати на підлозі в очікуванні мадам Помфрі. Кожен дюйм його тіла болів більше, ніж коли-небудь до цього. Його голова розколювалась, ніби по ній пройшов троль. Хотілося вирвати усі зуби, щоб не терпіти жахливий ниючий біль. Сухожилля в плечах, здавалося, розтягнулися настільки, що порвалися. Він зламав майже всі нігті. На шпалерах були величезні сліди від пазурів.

̶  Ремусе? – м’яко сказала мадам Помфрі стоячи за дверима. – Я заходжу, любий.

Він заплющив очі, неспроможний навіть застогнати.

̶  Ох,  ̶  напружено видихнула вона. – Все пройшло погано, чи не так? Можливо, це через сонцестояння, треба буде перевірити в книгах. Ти зможеш встати, Ремусе? – вона торкнулася його чола долонею.

Він розплющив очі й слабо кивнув, перш ніж взяти її за руку і піднятися. Це було помилкою. Щойно він встав на ноги його голова поплила, шлунок скрутило. Він нахилився вперед і його вирвало на підлогу.

̶  Нічого,  ̶  ласкаво сказала мадам Помфрі, обійнявши рукою його тремтяче плече. Вона направила паличку на безлад, і він миттєво зник. – Все добре. А тепер ходімо в тепле місце, гаразд?

Вона хотіла начарувати носилки, щоб віднести його до замку, але він би не витримав такого сорому, і не важливо наскільки рано вранці це було. Вони дуже повільно дійшли до лікарняного крила, де він нарешті плюхнувся в чисте м’яке ліжко. Медсестра продовжила метушитися навколо нього, але він вже засинав.

Прокинувшись, він почувався трохи краще. Хоча б головний біль пішов. Він потер очі і потягнувся до склянки з водою біля нього. Хтось взяв її і передав йому. Він зробив кілька ковтків і поставив склянку назад, потім підняв очі, очікуючи побачити мадам Помфрі. Він аж підстрибнув.

̶  Сіріусе! – він хрипів, горло все ще боліло. Невже він справі вив? Який сором.

̶  З Новим роком,  ̶  весело сказав Сіріус. Він сидів на маленькій табуретці, яка там стояла для відвідувачів, і притискав книгу до грудей. – Вирішив зайти, коли ти не прийшов на сніданок. Як ти?

̶  Нормально,  ̶  сказав Ремус, поспішно підвівшись, і потер голову. – Я, гм-м… в мене трапляються мігрені. Але вже краще.

̶  Добре,  ̶  кивнув Сіріус. – Тому що твій різдвяний подарунок нарешті готовий.

̶  Мій… що? – Ремус насторожено витріщився на Сіріуса. В його синіх очах горів вогонь, ніби він щойно утнув щось надзвичайно веселе.

̶  Вибач за затримку,  ̶  сказав він. – Мені треба було внести декілька змін в останню мить. Ось, тримай,  ̶  він передав Ремусу книгу. Це була його «Історія магії».

̶  Що..? – Ремус підозрював, що це просто дивний сон. Чому Сіріус дав йому його власну книгу?

̶  Відкрий!

Ремус відкрив. Він майже не відкривав книгу за цілий рік, і сторінки все ще були твердими і бездоганно чистими, крім першої. Під заголовком Сіріус написав щось своїм акуратним почерком. Ремус прижмурився, вдивляючись в напис, він стиснув губи від зусиль. Він був виснажений, в нього не було сил на загадки.

̶  Сіріусе,  ̶  зітхнув він, – ти ж знаєш, що я не можу…

̶  Поклади руку на сторінку! – нетерпляче сказав Сіріус, сідаючи ближче до Ремуса. – Долонею до паперу…  ага, ось так. А тепер дай мені хвилинку…

Він дістав паличку і направив її чітко у скроню Ремуса.

̶  Сіріусе, що ти робиш?! – Ремус трохи злякався. На нього ніколи раніше не наставляли паличку, а він бачив, як Сіріус підривав речі набагато більші за його голову.

̶  Довірся мені! – заткнув його Сіріус. На його обличчі з’явилася зосередженість, він глибоко вдихнув. Ремус заплющив очі готуючись до найгіршого. Принаймні він уже був у лікарняному крилі. – Лектюнкула Маґна! – впевнено сказав Сіріус.

Ремус відчув дивний поштовх, наче пропустив останню сходинку. Це не було боляче, і його голова все ще була прикріплена до тіла. Він розплющив очі і подивився на Сіріуса.

̶  Що це було?

̶  Подивись в книгу! – вказав пальцем Сіріус, майже танцюючи на стільці від хвилювання. – Скажи мені, що там написано!

Ремус зітхнув і подивився в книгу на колінах. Все було так само. Біла сторінка з трохи нахиленими гострими буквами, які написав Сіріус. Він дивився на неї не зовсім розуміючи, що має побачити.

̶  Читай! – підказав Сіріус.

̶  Я…  ̶  Ремус подивився на перше слово.

«Щасливого»,  ̶  раптом продиктував голос в його голові.

Ремус шоковано кліпнув. Він ніколи раніше не чув цього голосу, хоча точно знав, що він належить йому. Це було майже як в сортувальному капелюху, але більш знайомо, наче менш насильно. Він знову подивився.

«Щасливого Різдва,  ̶  прочитав голос. – Тепер ти можеш робити свою кляту домашку самостійно. Від твого товариша-мародера і друга, Сіріуса Блека».

Ремус засміявся. Він подивився на Сіріуса і знову на сторінку. Він відкрив книгу десь посередині, дивлячись на суцільний текст.

«…наприкінці шістнадцятого століття Корнеліус Агріппа зробив величезний прорив в галузі природної магії…»

̶  Боже мій! – вигукнув Ремус. Він перегорнув сторінку і прочитав ще трохи. Голос в його голові впевнено продовжував. Він міг читати. – БОЖЕ МІЙ!

̶  Отже, спрацювало? – спитав Сіріус, сяючи.

̶  Сіріусе! Це… ти!.. Я не… як?!

̶  О, ні,  ̶  усміхнувся Сіріус. – Тільки не кажи, що я настільки зіпсував твій мозок, що ти навіть зв’язне речення не можеш сформулювати!

̶  Дякую,  ̶  все, що зміг сказати Ремус. Очі закололо від сліз і він одразу ж сильно їх потер. Сіріус ввічливо відвів погляд.

̶  Нема за що,  ̶  відповів він. – Тепер ти можеш допомогти мені з дослідженнями для нашої наступної грандіозної витівки.

̶  Ми ще з першою не закінчили,  ̶  відповів Ремус і шмигнув носом, намагаючись взяти себе в руки. – Ти маєш показати мені, як ти це зробив… я… це ж напевно дуже складна магія.

̶  Типу того,  ̶  знизав плечами Сіріус. – Взагалі, ця ідея прийшла мені в голову після маминого ревуна. Я подумав, якщо лист можна змусити кричати на когось, тоді можна змусити книгу прочитати себе для когось. Зберегти голос в голові було найскладнішою частиною. Я не розумів, чи це працює, чи я просто читаю, як зазвичай. Працює з будь-якою книгою. Напевно. Ще не впевнений щодо інших речей, як-от етикетки на зіллях або якісь знаки, але я ще попрацюю над цим…

Ремус не міг перестати дивитися в книгу, читаючи довільні рядки й усміхаючись до себе. Він ще ніколи в своєму житті не був таким щасливим.