Перший рік: Гоґвортський експрес

Ремус знов почесав голову, потім ніс, який все ще кровив. Це продовжувалося з вечері минулого дня, коли один хлопець вдарив його. Якщо чесно, Ремус вдарив його першим. Але цей хлопець – Малкольм Вайт – був вдвічі більший, ніж Ремус, і до того ж чотирнадцятирічним, тобто на три роки старший. Малкольм пожартував, що Ремус піде у спеціальну школу для відсталих дітей, і мав за це поплатитися. Тепер під його оком красувався фінгал, чому він був не дуже то й рад. Усі в новій школі подумають, що він хуліган. З іншого боку, він і був хуліганом.

Наглядачка ляснула його по руці, щоб він прибрав її від голови, Ремус насупився у відповідь. Вони стояли на вокзалі Кінґс-Крос, витріщившись на дві платформи. На першій платформі був номер дев’ять, на другій номер десять. Наглядачка поглянула на лист в її руці ще раз.

̶  Заради Бога, – пробурмотіла вона.

̶  Ми маємо пробігти через бар’єр,  ̶  сказав Ремус. – Я вам вже казав.

̶  Не кажи дурниць,  ̶  наказала Наглядачка. – Я не буду нікуди бігти.

̶  Тоді я піду один. Залиште мене тут.

Ремус не до кінця повірив Дамблдору, коли той сказав, як потрапити на платформу дев’ять і три чверті. Проте згодом він почав отримувати посилки, які доставляли сови і які містили дивні книги, дивний одяг й інші незвичні речі на кшталт пергаменту і пір’я. Дамблдор був дуже щедрий. За останній місяць він, як і обіцяв, подарував Ремусові безліч необхідного для школи, яке знайшов у запасах вживаних раніше речей у Гоґвортсі. Тепер Ремус ладен був повірити всьому, що скаже старець.

Він ніколи не мав стільки речей і був радий, що Наглядачка їх зачинила у своєму кабінеті, аби інші хлопці не вкрали. Зараз всі ці речі лежали в старій валізі, в яку Ремус їх не дуже обережно запхав. Він ніс її, обхопивши двома руками, щоб вона не розвалилася.

̶  Я ніде тебе не залишу, Люпине. Зачекай тут, поки я знайду охоронця. – Наглядачка пішла в бік каси, виляючи дупою з боку в бік. Ремус крадькома озирнувся й облизав губи. Це міг бути єдиний шанс.

Він зірвався з місця і щосили побіг до бар’єру, заплющивши очі якомога сильніше. Але він не врізався. Атмосфера змінилася, він розплющив очі і виявив, що знаходиться на зовсім іншій платформі, оточений людьми. Ні, не людьми. Чарівниками.

Потяг був величезний, розкішний, старовинний. «Гоґвортський експрес». Він притиснув валізу до себе, закусивши губу. На платформі було безліч дітей його віку і трохи старше, але вони усі були з сім’ями, деякі з них плакали, поки їх обіймали і цілували занепокоєні мами. Він почувався дуже маленьким і самотнім, тому вирішив якнайшвидше потрапити в потяг.

У вагоні він не міг дістати до багажної полиці, тому обрав пусте купе і поклав валізу на вільне місце поряд з собою. Він спостерігав за людьми на платформі через вікно, притискаючись чолом до холодного скла. Йому було цікаво, чи усі діти з родин чарівників. Чи були в когось епізоди, як в нього? Він так не думав – ні в кого, здається, не було шрамів. Багато хто був у звичайному одязі, як і він (хоча, звичайно, без дірок і латок), але деякі були одягнені у довгі темні мантії та високі капелюхи з загостреними кінцівками, наче відьомські. В багатьох дітей були сови або кішки. Він навіть побачив одну дівчинку з маленькою ящіркою, що сиділа в неї на плечі.

Ремус почав нервуватися все більше і більше, живіт болісно скрутило від думки, що, незважаючи на слова Дамблдора, що він буде серед «своїх», він буде зайвим у Гоґвортсі, як і всюди.

Раптом він усвідомив, що хтось спостерігає за ним з платформи. Це був хлопець його віку, високий і худий, але не такий щуплий, як Ремус. Він мав темне волосся, набагато довше, ніж в будь-якого хлопця, якого Ремус бачив до цього, воно спадало йому на плечі легкими кучерями. Високі вилиці, великі, пухкі губи і приголомшливі сині очі. Побачивши, що Ремус дивиться на нього у відповідь, він вигнув одну чітко окреслену брів, ніби питаючи: «Чого витріщився?»

Ремус просунув язик під нижню губу так, щоб його підборіддя випнулося, й скорчив потворну пику. Хлопець усміхнувся й викинув два середні пальці. Ремус майже засміявся.

̶  Сіріусе, що це ти таке робиш? Ходи сюди, негайно! – в полі зору з’явилася відьма з такими самими бровами, як в її сина, і відтягнула його від вікна. Хлопець закотив очі, але послухався, і вони розчинилися у натовпі.

Ремус відкинувся на спинку шкіряного сидіння й зітхнув. Він зголоднів і сподівався, що подорож не буде довгою. Наглядачка спакувала йому два сухих сандвічі з сиром і солоними огірками та яблуко, але вони не надто його приваблювали.

За декілька хвилин двері його купе відчинились, і ввійшла дівчинка. Вона, проігнорувавши Ремуса, підлетіла до вікна, притиснула ніс до скла, несамовито махаючи своїй сім’ї, що стояла на платформі. Вона була маленька й бліда, з яскраво-рудим волоссям, зібраним назад у тугу косу. Обличчя почервоніло від сліз.

Вона продовжувала махати, коли потяг почав від’їжджати, а батьки махали у відповідь і відправляли поцілунки. Поряд з ними стояла незадоволена дівчина, склавши руки. Як тільки потяг повністю покинув станцію, руда дівчинка сіла навпроти Ремуса, глибоко зітхнувши. Вона дивилася на нього великими зеленими очима, що блищали від сліз.

̶  Це так жахливо прощатися, правда? – в неї був акцент людей середнього класу.

̶  Ем-м-м, так, мабуть,  ̶  кивнув Ремус. Йому не дуже подобалися дівчата. В будинку були лише хлопці, тому єдиними жінками в його житті були Наглядачка та шкільна медсестра. Вони обидві були старими злими стервами. Дівчинка зацікавлено його розглядала.

̶  Ти теж з родини маґлів? Мене звуть Лілі.

̶  Ремус,  ̶  відповів він зніяковіло. – Мій батько був чарівником, але я його не знав… Ну, я виріс з маґлами.

̶  Я не могла повірити, коли отримала листа. – вона тепло усміхнулась, трохи підбадьорившись. – Я не можу дочекатися, щоб побачити власними очима, як там усе насправді. А ти?

Ремус не знав, що сказати, але йому не довелося вигадувати. Двері знову відчинилися, і якийсь хлопчик зазирнув до купе. В нього було темне волосся, як в того хлопця, якому Ремус корчив пику, але воно було абсолютно пряме, довгий ніс і нахмурені брови.

̶  Ось ти де, Лілі, я усюди тебе шукаю,  ̶  сказав він, окинувши Ремуса зневажливим поглядом. Ремус давно вже звик до таких.

̶  Сев! – Лілі зістрибнула зі свого сидіння і кинулася хлопцеві на шию. – Я так рада тебе бачити!

Він сором’язливо поплескав її по плечу, його щоки ледве помітно почервоніли.

̶  Пішли до мого купе, там купа місця.

̶  Ох…  ̶  Лілі озирнулася.  ̶  Ремус може піти з нами? Він геть один.

̶  Не думаю,  ̶  цей хлопець, Сев, знову окинув Ремуса поглядом, з відразою роздивився його з голови до ніг. Бандитська стрижка, потерті джинси, зношена футболка, валіза, яка мала не одного власника до Ремуса. – Там не настільки багато місця.

Ремус втиснувся у своє сидіння, закинувши ноги на протилежне.

̶  Тоді вали звідси, не хочу я йти у твоє кляте купе, – він цілеспрямовано витріщився у вікно, показуючи, що розмова завершена саме за його бажанням.

Лілі й хлопець пішли. Ремус спустив ноги назад на підлогу. Він зітхнув. За межами його купе було шумно. Він чув вереск та сміх, гукання сов, плач молодших учнів. Він знову залишився окремо від усіх. Може це його доля? Можливо, коли він приїде до Гоґвортсу, його знову змусять спати в клітці.

Раптом у двері постукали – швидко і енергійно – і вони знову відчинилися, втретє за сьогодні. Ремус втиснувся у сидіння ще сильніше, як в купе зайшов хлопець із доброзичливим виразом обличчя, копицею темного волосся, у великих круглих окулярах, усміхаючись від вуха до вуха.

̶  Привіт! – він простягнув Ремусові руку. – Перший рік? Я теж. Мене звуть Джеймс, це Пітер, – він кивнув головою у бік низенького хлопчака, який зайшов за ним.

Ремус потиснув Джеймсові руку. Йому враз стало так легко, вперше тугий вузол в його животі почав слабшати.

̶  Ремус.

̶  Ми можемо тут сісти? Усюди вже зайнято, а Пітера нудить.

̶  Не правда,  ̶  пробурмотів Пітер і сів навпроти Ремуса, обережно його розглядаючи. Його обличчя було бліде, майже зелене. Він витер долоні об свої штани і втупився у підлогу.

̶  Вже знаєш у якому гуртожитку будеш? – не гаючи часу спитав Джеймс. Ремус заперечно покачав головою. Він нічого не знав про гуртожитки. Це типу місце де вони будуть спати? – У яких були твої батьки? – наполягав Джеймс. – Вони вчились у Гоґвортсі?

Ремус повільно кивнув.

̶  Мій батько вчився. Гадки не маю у якому гуртожитку. Моя мати – ні. Вона була нор… вона маґла.

Раптом Пітер подивився на Ремуса.

̶  То ти напівкровний?

Ремус безпорадно знизав плечами.

̶  Замовкни, Петіґру, – докорив Джеймс хлопцеві поряд. – Наче це має значення.

Ремус якраз збирався спитати, що таке «напівкровний», як двері знову відчинилися. Це бу той гарний хлопець,  який показав йому два середні пальці на платформі. Він швидко озирнувся.

̶  Жоден з вас мені не родич, так? – сказав він трохи розтягуючи слова. В нього був акцент вищого класу, такий самий, який мали Джеймс та Пітер. Він їх вже за це незлюбив, бо знав, що вони вважатимуть, що він нижче за них… і напівкровний, що б це не означало.

̶  Не думаю,  ̶  відповів Джеймс, усміхаючись. – Джеймс Поттер,  ̶  він знову простягнув руку. Хлопець з легкістю потиснув її.

̶  Поттер. Це добре. Мій батько заборонив з тобою розмовляти, – він сів біля Ремуса з тією самою посмішкою. – Сіріус Блек.