Перший рік

Моє ім’я – Ліліан Гайспел і це моя історія в якій я буду головною героїнею та оповідачкою.  Мої батьки Салазарія Гайспел і Калеб Дамблдор. На жаль, з дідусем Альбусом я не маю спільної крові, але він завжди казав що я «ЙОГО» онука. Дідусь любив мене понад усе на цьому світі, а я його.  Я часто залишалася з ним, через те, що мої батьки постійно в подорожах і не мали змоги брати мене з собою. Ще за часів коли я була маленькою, він прищеплював мені любов до читання і всіма відомими та не відомими способами задовольняв  та заохочував мою цікавість. Я була розумною навіть занадто розумною для своїх років. Дідусь був першим хто це помітив, і почав розвивати. Вже в шість років я була особисто знайома з купою відомих професорів та видатних магів. Поряд з ними я навчилася безлічі нових речей та дізналася секретів магії. І за це я дуже вдячна, адже з ними завжди було цікаво, я ніколи не сумувала поряд з ними, на відміну від тих вечорів коли батьки брали мене на світські раути. Я дуже люблю своїх батьків, і вони таким чином намагалися мені допомогти, адже це вагомий вклад в майбутні зв’язки, але з дітьми гостей було просто неможливо спілкуватись: частина з них були просто розбещені та зарозумілі, інша залюбленими та ні нащо не спроможними окрім сліз у мамину спідницю з приводу і без, і на останок ті кому сказали: «Поладнай з нею її сім’я дуже впливова», але таких я бачила наскрізь і навмисне робила так щоб і духу їхнього біля мене не було. З початку я намагалася бути люб’язною, але мене вистачило не на довго, тому я просила в дідусевих друзів книжки на такі вечірки й просто читала весь вечір. З часом список прочитаної наукової літератури можна було порівняти з   середньою за розмірами бібліотекою. На моє щастя нікому з дітей не прийшло на думку сідати поряд та читати через моє плече. Я не занадто люб’язна з байдужими мені людьми. Так я і дожила до вступу у Гоґвортс без жодного друга.

 

Літом, в день мого одинадцятого дня народження, я отримала заповітний лист про вступ до школи. Нехай перебування в Гоґвортсі не було для мене чимось особливим, я часто бувала там з дідусем, нарешті я зможу там бути на законних засадах.

На справді я вже настільки випереджала навчальну програму що мені не сильно було потрібне те навчання, але посилаючись на кращі роки життя батьки і дідусь запевнили мене що це є необхідністю.

За декілька днів до школи я з батьками поїхали купити все необхідне для мого навчання. Через те що в мене не було друзів однолітків, батьки сильно нервували, навіть погодились купити мені кошеня, хоча до цього постійно знаходити відмовки. Я дала йому ім’я – Левіафан коротко Леві. І ось він маленький чорний пухнастик  з блакитними у точності як мої очі сидить в мене на руках, поки ми з батьками йдемо в останню крамницю де я маю купити свою першу чарівну паличку, до цього я користувалась тими які попадуть під руку в хід йшли всі татова, мамина, бабусина, дядькова, вчителів Гоґвортсу, дідусевих друзів, але частіше за все саме дідусева, проте нарешті в мене буде власна.

Тато відчиняє двері магазину Оллівандера пропускаючи маму та мене вперед. Приміщення було наповнено сотнями поличок, що були обережно складеними  на стелажах, господар зустрів нас з посмішкою, привітав моїх батьків і розповів про те як вони купували свої перші полички, і не тільки, виявляється тато часто ламав свої, мати ж навпаки до цього часу користується той яку придбала перед вступом до Гоґвортсу.

– Сподіваюсь ви, юна леді пішли в вашу матір, хоч продаж паличок це мій прибуток, таке ставлення чарівників до мого творіння пригнічує – продавець кинув невдоволений погляд на зашарілого батька. – Але не будем про минуле сьогодні ваш день і в центрі уваги маєте бути саме ви.

Чоловік сховався поміж безлічі стелажів крамниці в пошуках палички, що, на його думку, мала підійти мені, проте мій погляд був прикував до себе один зі стелажів.

Одну за одною я випробовувала палички та все було не те. Ми перебували в лавці вже хвилин сорок, а результат ніяк не змінювався. Мій погляд все ще був прикутий до полиці в сторону яких Оллівандер навіть не дивився.

– Я вже навіть і не знаю що вам запропонувати, але не хвилюйтесь ми точно щось підберемо – асортименту вдосталь. – сказав власник крамниці

– Може є можливість змайструвати паличку спеціально для неї – запитала моя мама – про ціну не хвилюйтесь.

В один момент Леві почав тікати з моїх рук, хоча з моменту як до них потрапив тільки ніжно мурчав та лестився до мене. Кіт висковзнув з моїх рук і одразу побіг до поличок на які я так довго дивилася, і я побігла за ним.

– Ліліан, ти не можеш бігати по чужому магазину як тобі забажається. – сказала мама побачивши як я біжу за кошеням

– Не варто, нехай йде куди їй захочеться – спокійно навіть трохи зацікавлено відповів містер Оллівандер.

Я забігла до ряду за кошеням, він сидів в самому початку полиці і одразу заскочив мені до рук як тільки я до нього нахилилася. Коли я вже збиралася йти одна з коробок захопила мою увагу. Вона ніби кликала мене. Непомітно для себе я проходила в глибину рядів, а коли я встала напроти Леві видряпався мені на плече тим самим звільняючи руки. Я була наче під оманою, витягуючи коробку, відкривши її я побачила неймовірної краси паличку. Вартувало мені взяти її до рук як крамниця почала зоріти блакитним кольором, відтінки змінювались один за одним нагадуючи північне сяйво.

– Чудово! – плеснув в долоні господар.

– Ой перепрошую я не мала нічого чіпати.

– Ні все гаразд ти знайшла свою паличку хоча і не звичну.

– Чому не звучну.

– Чарівна паличка завжди сама обирає господаря. Чаклувати чужою можливо, але це може бути складно і не завжди вдало, я настільки вибагливі палички що відмовляються взагалі коритися комусь іншому, і якщо подібна паличка обирає господаря я готовий гарантувати  велич та славу. Палички що лежать тут я створив дуже дано, саме цю близько тридцяти років назад, і скільком чарівникам і чарівницям я не пропонував її вона відмовлялася виконувати навіть найпростіше закляття. Серцева жила дракона що взята за основу занадто примхлива, проте і рівноцінно сильна. Жодного разу не було такої реакції – це сяйво було приголомшливе.

– Вона наче кликала мене. Я навіть не помітила як взяла її до рук.

– Певен що зовсім скоро буду чути про вас з вуст кожного мого покупця як про величну чарівницю.

Взявши поличку з рук чоловіка я знову прокрутила її оглядаючи з усіх сторін. Чорне дерево, десь чотирнадцять дюймів довжиною жорстка, а її ручка була виготовлена з срібла, але вона не була рівною, а скоріше схожою наче її витягли з полум’я струмочки плавленого металу розтеклися по всій її довженні. Я було зовсім мініатюрною і така паличка виглядала в моїх руках  трохи безглуздо, але тримаючи її я відчувала її силу і мені не хотілося розлучатися з нею навіть на секунду.

Оплативши покупку ми вийшли з магазину, на цьому наш похід по магазинах закінчився і ми трансгресували додому.

Настав день від’їзду до школи, на жаль у моїх батьків не було можливості посадити мене на потяг, і мені необхідно було шукати його самій. Мама пояснила мені, як його зайти, та я все ж заблукала у всіх цих маглівських платформах. Коли я остаточно втратила надію знайти дорогу, почула голос жінки, яка ну дуже голосно балакала зі своїми, як я зрозуміла, дітьми про Гоґвортс. Послідкував за нею, я побачила хлопців-близнюків приблизно мого віку.

– Вибачте, не могли б ви підказати мені, як потрапити на платформу…

– Дев’ять і три чверті?

– Так. – ховаючи свою стурбованість відповіла я

– О-о-о, не хвилюйся, люба, ми також туди прямуємо. Йди за нами, я тобі все розповім. Це Фред і Джордж – вони також в цьому році вперше їдуть до Гоґвортсу. – жінка вказала на близнюків.

– Привіт, – в один голос відповіли хлопці.

– Вітаю.

– Ось ми і прийшли. Тобі потрібно пройти крізь стіну між платформами дев’ять і десять.

– Крізь стіну?

– А тобі що лячно? — знову в один голос заговорили близнюки.

– Не хвилюйся, люба, Чарлі піде першим і зустріне тебе з того боку.

Старший з дітей, оглянув мене, а після того вийшов на середину і з розгону пройшов крізь стіну.

– Нумо тепер твоя черга.

Я вийшла на середину платформі заклякла, лише на хвильку, проте це не сховалося від цих бешкетників.

– Не бійся єдине що тобі загрожує, лише шишка на пів лоба!

– Замовкніть, не лякайте її. Люба, там нема нічого страшного, сміливіше. – підбадьорювала мене ця вельми приємна жіночка.  Як тільки в неї змогло народитися двоє цих збитошників.

Набавиш розгону я пройшла крізь стіну й опинилася поряд с потягом.

Завантаживши речі та забравши своє кошеня з собою, я зайняла місце в купе, проте вартувало мені тільки замислитися про спокій, як зчиняючи галас до мене забігло двоє нових знайомих.

– Ось ти де Снігова королева? Ти ж не думала що так легко здихаєшся нас?

–  А у вас що одна звивина на двох що ви постійно разом говорите? З якого це дива я снігова королева? В мене взагалі то ім’я є.

– І звідки нам його звати ти навіть не привіталась з нами тільки холодно відказала «Вітаю»?

– В мене аж холодок по шкірі пішов.

– Та ідіть ви, обидва – я вже збиралася вийти з купе й знайти місце якомога далі від цих нестерпних хлопців та один з них перегодив мені вихід.

– Вибач, ми не хотіли тебе образити, ти просто нам сподобалась.

– Не найвдаліший спосіб налагодити з кимось відносини.

– Ми іншого не знаємо. – відповів інший.

– То ти залишишся? – запитав Джордж.

– Якщо чесно я і сама не знаю який спосіб вдалий, і щось мені підказує що я ще пожалкую, але я цього ніколи не дізнаюсь якщо піду.

– Так! – і брати відбили п’ять.

– Так, як тебе звуть? Познайомимось як належно?

– Ліліан Гайспел.

– Фред і Джордж Візлі, а може навпаки. Хто нас розрізнить?

– Ви й справді дуже схожі.

– Але ти маєш нас розрізняти ти ж наша подруга.

– Подруга? Так швидко?

– Так, а чого чекати?

– Не знаю я думала це відбувається не так.

– А як?

– Не знаю. – я перевела погляд на платформу від якої потяг почав від’їжджати.

Двері купе відчинилися і до нас зайшов старший брат близнюків.

– Ось ви де, я вже злякався що ви втекли з потягу і залишились на вокзалі. – після чого він обернувся та побачив мене. –  Кліпни двічі якщо тебе потрібно рятувати.

– Я схожа на дівчину в біді?

– Не зовсім, просто я знаю своїх братів. Слухай я впевнений що десь тебе бачив.

– Можливо у Гоґвортсі.

– Точно! Ти та дівчинка що спала на руках у професора Снейпа.

– Так я часто проводила час з професором Снейпом, але спати на його руках ти щось плутаєш.

– Ні це точно ти я тоді ще покарання отримав за те що з другом тебе ледве не збудили. Про тебе ходили чутки що ти жах першокурсників і не тільки. Ти онучка директора Дамблдора.

– Я онучка Альбуса Дамблдора, але про жах першокурсників в перше чую.

– Головний спосіб приниження першачків для професора Снейпа, якщо ти в кабінеті комусь скоро знімуть бали.

– Онучка директора, оце нам пощастило!

– Даруйте, а в чому саме? Якщо ви думаєте, що через це будуть якісь привілеї, то спішу ваз розчарувати. Мій дідусь в цьому питанні непохитний.

– Це точно.  – підтвердив мої слова Чарлі.

– Шкода, ну нічого. Тепер ти стала ще цікавіше, розкажи що-небудь.  Яке воно життя онуки сильнішого чарівника?

Весь час шляхом до школи ми спілкувалися дізнаючись більше один про одного. Виявляється в сім’ї Візлі дуже багато дітей, навіть, як на мене, занадто багато.

За розмовами ми навіть і не помітили як приїхали до Гоґвортсу. Близнюки ледь не перевернули човен на якому ми мали дістатися до замку, бо сильно хотіли побачити величезного кальмара що проживає в озері, та все ж таки ми дісталися берега сухими

Підходячи до головного залу, нам пояснили порядок церемонії розподілу, і коли професор Макгонагл пішла, хлопці знову заговорили.

– Чекаємо тебе на Гріфіндорі.

– Не дочекаєтесь.

– Чого б це? Не хвилюйся ти обов’язково потрапиш на Гріфіндор.

– Мерлін збав. Я вже приміряла сортувального капелюха, і він сказав що моє місце на Рейвнкло. А вам звідки знати що ви будете на Гріфіндорі?

– Всі Візлі на Грифіндорі, і ми не станемо винятком. Ось побачиш.

– Немає різниці, з якого ви факультету, до Рейвенкло вас не візьмуть.

– А ми туди й не прагнемо, там одні заучки.

Двері відчинились і церемонія почалась, Як і казали Фред і Джордж капелюх зарахував їх на Грифіндор. А через декілька осіб настала моя черга.

– Невже це знову ти, ми ж все вже вирішили.

– Вирішили, але потрібно це оголосити офіційно.

– Як ще я на твою геніальну макітру налізаю? Рейвенкло.

Капелюх зняли з моєї голови й зала заполонилася оплесками мого факультету поки я сідала за стіл. Фред і Джордж сиділи якраз за моєю спиною.

– Гей, Лілі.

Я повернулася до них обличчям.

– Що таке?

– Скажеш потім нам, пароль від вашої вітальні. Ми будемо тебе провідувати.

– У вітальні Рейвенкло немає кодового слова, щоб потрапити до неї необхідно розгадати загадку. Так що заходьте якщо мізків вистачить.  – посміхнувшись я повернулася до свого столу.

– Гей Джордж, знаєш що.

– Знаю.

– Ми на неї погано впливаємо.

 

Почалося навчання, на моєму факультеті було багато доволі розумних людей, але чомусь я не могла знайти з ними спільну мову. Мій факультет справді мені підходив, але навіть серед своїх я надто вирізнялась, і як би мені це не здавалось дивним, саме парочка Візлі завжди були на моєму боці. Коли ми познайомились я гадала що вони не будуть чимось важливим для мене, але я навіть і не здогадувалась наскільки вони будуть цінними та вирізнятимуться на фоні інших. Я ніколи не відчувала ні лицемірства, як від слізеринців котрі шукали вигоди у спілкуванні, ні нав’язливих та нескінченних променів добра, як від гавелпафців, ні заздрощів, як від своїх. Вони часто здіймали галас як і більшість грифіндорців, але їм я могла це пробачити та навіть і справді веселитися поряд.

 

Першим уроком було зіллєваріння. Я не звикла за все життя покидатися зрання, проспала сніданок і вже бігла в аудиторію аби тільки не спізнитися. За лічені секунди до того як зайшов викладач я забігла і зайняла місце між близнюками що вони люб’язно завжди залишали мені.

– Ледве встигла. Дякую що зайняли місце.

– Наша аристократка знову проспала сніданок. – підколов мене Фред.

– Так принцеса не звикла до ранніх підйомів.

– Чому тебе не будять твої сусідки? – здивовано запитав Джордж.

– Ми не надто добре спілкуємось.

– Так ось чому ти завжди сидиш з нами, невже не знайшла друзів на факультеті. А я ж казав варто було йти до нас в Грифіндор.

– Друзів – не знаю є люди зі схожими інтересами, але мені краще бути одною. Мені й вас іноді занадто куди ще? Та ви й самі завжди поряд зі мною, навіть місце для мене завжди лишаєте.

– То нам просто тебе шкода. – сказав Фред за що одразу отримав штурхана від Джорджа.

– То він просто не хоче зізнаватись що сумує за тобою.

Ми з Джорджем тихенько посміялися, але це почув викладач.

– Комусь там дуже весело все знаєте напевно тоді я закінчую теоретичну частину і в кінці уроку кожен має здати готове зілля.

Після чого професор зітер рецепт з дошки та вийшов з аудиторії.

Всі погляди були направленні на нас з близнюками. Рейвенкло і Грифіндор одразу накинулись на нас, за те що розлютили професора Снейпа.

– Занадто розумна чи що? Дякую за втрачені нами бали. – крикнув мені в обличчя мій однокурсник.

– Спочатку порахуй скільки я їх принесла факультету, а якщо так не хочеш їх втрачати розвернувся та готуєш мовчки.  – грізно відказала я, після чого Рейвенкло повернувся за столи і тільки шептався в мою сторону.

– Жах першокурсників, ну дякую тобі велике!

– Ой, Айкен не починай ти б його завалив в не залежності від того слухав би то Снейпа чи ні.

– Ага, беріть приклад з Рейвенкло вони вже щось там варять.

Після цього всі вгамувалися ми повернулися за столи і почали готувати. Я коментувала кожен свій крок в приготування зілля достатньо голосно для близнюків, але коли я помітила що дехто теж прислухається почала говорити трохи гучніше, все ж таки в цьому була моя провина.  Коли зілля вже доварювалося вчитель повернувся. Всі залишили своє зілля і пішли.

Коли ми виходили той самий рейвенкловець штурхнув мене на виході.

– Мінус десять очок у Рейвенкло. – похмуро мовив вчитель – насильству не місце в школі.

Очі у хлопця стали ще злішими, як виявилося на наступному уроці він був єдиним з Рейвенкло хто не зміг взагалі приготувати зілля, у грифігдора ситуація була гірша і вони втратили купу балів за кожне невдале.

Наступним був урок у мадам Трюк ми малися йти на поле для квідічу на нашу першу практику з польотів.

– Ух не можемо дочекатись нарешті нам дадуть літати.

– Ви й так літали в дома. В чому особливість.

– В наступному році ми зможемо вступити до команди по квідічу.

– А в тебе ентузіазму зовсім немає.

– Мій тато теж любить літати та намагався мене навчити, але після десятого падіння і нуль метрів що я змогла пролетіти я сказала що якщо він ще раз підійде до мене з мітлою я спалю його колекцію квідічної атрибутики. Близнюки сміялися всю дорогу до поля. На уроці близнюки швидко здійнялися в повітря та виконали всі завдання мадам Трюк для мене це було справжнім знущанням – мітла мене не слухалась я постійно падала чим дуже тішила деяких учнів, проте Джордж і Фред підтримували мене я врешті решт я теж впоралась.

Урок польоту закінчився і я стояла на землі потираючи забитий бік, поки Фред і Джордж з деякими однокурсниками грати у квача на мітлах. Поки я чекала закінчення їх гри вже плануючи що цього разу буду вивчати нового в бібліотеці, двоє слизеринців вирішили що смертельно жадаю бесіди з ними.

–  Привіт.

– І вам того ж – доволі холодно відповіла я, не відводячи погляду від гри близнюків.

– Мене звати Роджер, а це Христіан – продовжуючи не бажану для мене розмову говорив хлопець.

– До чого ця розмова?

– Ти нащадок сім’ї Гайспел.

– Та невже як ти про це дізнався це ж цілком таємна інформація. Що ще ти знаєш?

– Спадкоємиця впливовішого і чистокровного роду чарівної Британії і паршива вівця, але  не зважаючи на це хочемо запропонувати тобі нашу дружбу.

– Паршива вівця?

– А як же? Ти ж на Рейвенкло, хоча вся сім’я завжди вчилася на Слізирині, та і друзі в тебе не відповідають статусу.

– Візлі – родина посміховисько, в магічному суспільстві – додав інший хлопець та вони вдвох залилися реготом.

Помітивши це близнюки перервали гру та підлетіли до мене, але я не побачила цього.

–  Ми вважаємо представнику ролу Гайспел не варто спілкуватись з таким непотребом.

– А з яких пір нащадки якихось зарозумілих … Ах точно ви навіть не дворяни так просто безрідні маги думають що мають хоч якесь право вказувати мені як жити. І з приводу паршивої вівці – вся моя сім’я пишається мною і тою ким я є, особливо моя бабуся. Ой леле що ж це буде коли вона дізнається що двоє якихось безіменних дозволили собі потурати мені. Як ви гадаєте що зробить голова най впливовішого роду магічної Британії з тими хто назвав її єдину онуку вівцею? – Я хоч і кипіла від люті та ледве стримувала бажання перетворити їх на жаб не виказувала цього  і просто посміхаючись дивилась їм у вічі.

За моєю спиною я почула сміх та вереск.

– Ти чув це «Ой леле»?

– Ахахаха! І не кажи. Як вона їм носа втерла.

– Біжіть звідси поскиглиш матері в спідничку.

–  Не смій мені наказувати Візлі!

– А то що, розплачетесь прямо тут?

– Ну серйозно хлопці навчіться програвати з честю.

Після цього слізеринці пішли.

– Лілі дякуємо – сказали мені близнюки.

– За що?

– Ну ми ж знаємо що ти не через себе так розсердилась.

– Таки все ви знаєте.

– Все, ти б їх просто ігнорувала. Ти завжди так робиш.

– Але твоя сім’я і справді впливова.

– І що?

– Чому ти спілкуєшся з нами? Це з не тільки через те що ми разом їхали в потязі, ти точно могла б знайти когось краще ближче до твого статусу.

–  Ну ближче до свого статусу так, але якби я хотіла спілкуватись з кимось свого статусу в купе я б була не одна. Те що ми багатші не означає що ми зневажаємо всіх інших. Так більшість моїх родичів зі Слизерина, але це не свідчить про те що вони погані люди, ми цінуємо навички та вміння і не звертаємо увагу на їх статус чи тим паче факультет. Мені з вами комфортно і це головне для мене.

– А ще можна особисте запитання?

– Навіть якщо я відмовлю ти все одно його спитаєш, тому…

– Твоя сім’я підтримувала того кого не можна називати.

– Ні, ми нікого не підтримуємо, така собі Швейцарія в магічному суспільстві. Нас цікавить тільки власна сім’я, гроші та репутація … Ну, ви награлись? Ходімо?

– Ти ж пам’ятаєш що обіцяла нам піти на гру?

– Так.

Так і проходило наше навчання один день змінявся іншим. Близнюки часто відпрацьовували свої покарання, а я проводила більшість часу за вивченням нових книг в бібліотеці. Та попри різницю між нами все одно було весело і цікаво. Ми відсвяткували разом Гелловін і не помітили як почалися змагання з квідичу.

Сьогодні мав відбутися перший матч кубка школи. Наближуючись до  домовленого місця я побачила дві руді голови без яких вже важко уявляла своє шкільне життя.

– Запізнюєшся, Гайспел – як завжди разом і посміхаючись сказали мені близнюки.

– Ні я якраз вчасно – відповіла я вказуючи на циферблат годинника – До матчу ще ціла година навіщо ми йдемо туди так рано?

– Ти жартуєш? Сьогодні змагаються Грифіндор і Слизерин, якщо ми підемо пізніше хороших місць вже не залишиться. – натхненно говорив Фред.

– МИ можемо зайняти місця на трибунах Рейвенкло – вони завжди на половину вільні.

– Е-е-е-е ні, як раз через те що вони на половину порожні там немає потрібної атмосфери – намагався пояснити мені прості істини Джордж.

– Не знала що атмосфера це коли тебе то штовхають то на голову лізуть.

– Нічого ти не розумієш.

– Добре якщо це для вас так важливо. Все одно я обіцяла виконувати всі ваші забаганки сьогодні.

– Ото ж бо!

Ми продовжили свій шлях до трибун. Візлі вкотре пояснювали мені правила гри та чому цей матч такий важливий. Прийшовши на поле ми зайняти одні з кращих місць, але ще не встигли сісти, як до нас підійшов старшокурсник.

– Візлі, ви що з глузду з’їхали?

– Ти про що? – в один голос Запитали Фред і Джордж

– З якого це дива ви притягли до нас слизеринку?

– Я з Рейвенкло. – показуючи на краватку сказала я.

– Що ти мені тицяєш на ту ганчірку, і за кілометр видно що ти з Слизерину.

– Дені вона і справді з Рейвенкло.

– Не робіть з мене дурня!

– Так згодні вона і справді схожа, але вона там не навчається.

– Ден, відчепися від моїх братів – до нас підійшов Персі – Привіт Ліліан.

-Вітаю.

– Персі з якого вона факультету. – наполягаючи на своєму питав грифіндорець.

– Рейвенкло.

– Серйозно? – хлопець повернувся до мене – Вибач, ти і справді схожа на цих снобів.

– Нічого – і після цього хлопець дав нам спокій. Ми зайняли наші місця і продовжили нашу розмову, та ситуація ніяк не виходила з моєї голови.

– Як можна бути схожим на студента якогось факультету настільки що на це так наполягати? – Фред і Джордж здивовано подивились на мене.

– Ти себе в дзеркало бачила?

– Так і що?

– Ти справді не розумієш?

– Ні.

– Ну твої манери, поведінка, стриманість, холодність до всього що відбувається навколо тебе твоя світна шкіра і довге чорне волосся – почав Фред.

–  Та навіть твій погляд все просто кричить «Ти пожалкуєш якщо недооціниш мене»  Ти цього не помічаєш, тому що виросла серед подібних людей, але ти сильно вирізняєшся серед оточення.

– А як я маю виглядати, щоб бути схожа на Рейвенкло? В окулярах з лінзами з мою голову, дивним пучком на голові й олівцем за вухом.

– Ні звичайно, ні.

– Це погано що я так виглядаю.

– Що ти, не думай так багато про слова того недоумка.

– Ти така яка ти є.

– А ти крута. – хлопці обійняли мене і невдовзі почався матч.

Невдовзі після цього почалися зимові канікули і всі поїхали на свята до сім’ї. Мої батьки в цю пору завжди заклопотані роботою, тому я залишилася в Гогвартсі з дідусем.

Сьогодні дев’яте січня, а це означає що сьогодні день народження професора Снейпа.  Я дізналася про це зовсім випадково, коли гостювала в Гоґвортсі поки батьки були в черговому відрядженні. Зранку дідусь був зайнятий і я як зазвичай пішла в кабінет свого улюбленого вчителя. Зайшовши до кабінету я не знайшла в ньому професора і вирішила продовжити пошуки в комірчині. Професор Снейп сидів і дивився на шматочок білого торта з білим кремом та глазур’ю  наче гіпнотизуючи його.

– Доброго ранку професоре.

– Доброго ранку міс Гайспел.

– А чому ви сидите зі шматком пирога.

– Не пройшло і хвилини, а у вас вже купа запитань.

— Якщо колись буде інакше знайте це не я, а хтось інший хто випив багатозільну настоянку.

Чоловік всміхнувся, а після того сказав:

– Сьогодні мій день народження. Ваш дідусь кожен рік надсилає мені такий подарунок.

– Ви його не їсте, він вам не до вподоби?

– Я маю доволі травматичні спогади пов’язані з цим десертом, і не хотів би це обговорювати.

Мені не було що відповісти на це, та я б і не встигла, адже в ту ж секунду в аудиторію почали заходити учні. Професор Снейп завжди був люб’язний до мене і мені захотілося трохи його порадувати, тому я покинула кабінет і пішла на кухню, щоб приготувати йому торт в надії що це принесе йому хоч трохи задоволення. Хатні ельфи що жили у замку пропонували мені вже готову випічку або щоб вони зробили нову, але я вирішила що маю приготувати все власноруч хоч і скористалася їх допомогою, адже ніколи до цього не готувала.

Після закінчення занять десерт був готовий, нехай йому було  далеко до ідеалу, але я була впевнена що він особливий. Взяла свого повністю шоколадного торта і знову пішла відвідати професора.

Постукавши у двері я зайшла в авдиторію Спейп сидів за столом невдоволено перекреслюючи не вірні частини в рефератах учнів.

– І знову вітаю міс Ліліан. Я вже подумав що чимось образив вас, ви так тихо покинули клас і не з’явились більше за цілий день.

– Я була сьогодні трішки зайнята.

– Можу я поцікавитись чим?

Після його запитання я витягла свій, м’яко кажучи, шедевр з-за спини й поставила його на стіл професору.

– З днем народження професоре Снейп. Я знаю що він не ідеальний, проте я зробила його сама, сподіваюсь на відміну від того що надіслав вам дідусь це подарує вам хоч трохи радості та гарні спогади.

Так в мене з’явилась традиція вітати його шоколадним пляцком  кожного року і цей рік не став винятком.

– З днем народження професор – протягувала я шоколадний десерт який став набагато краще за ці роки.

– Дякую, не відмовите мені в чаюванні?

– Звичайно ні.

Через декілька днів учні знову повернулися в стіни школи і вона наповнилася життям. Знову почалися уроки, домашні завдання, близнюки, що зчиняли галас при будь-якій можливості.

Я читала в бібліотеці, вивчаючи нові чари, і намагаючись вдосконалите те над яким працювала весь рік воно б стало моїм першим. Закляття для телепатії воно було б дуже корисне нам з близнюками на уроках, щоб вони постійно не відбували покарання, але благодатну тишу і спокій було порушено двома грифіндорськими шибайголовами яких я вважала друзями.

– Так і знали що ти тут.

– Тобі ще не набридло те навчання, ти ж юна генійка, а майже живеш серед одних книжок, і це порівнюючи з Рейвенкло.

– Мене вважають такою якраз, тому що я живу серед книжок. Ніщо не падає тобі на голову. Якщо ти нічого не робиш ти нічого і не отримуєш.

– Тоді яка ти видатна ти просто зубрила. Тим генієм може стати кожен.

– Так ти маєш рацію, але чомусь ніхто не стає. А знаєш чому? Всім набагато легше визнати, те що в мене є щось що вони не мають, чи то талант, чи впливова родина, чи навчання в видатних людей. Завжди легше звинуватити світ в несправедливості аніж докласти власних зусиль. Так я не заперечую це все привілеї і вони всі примножують мої старання, але якщо нема зусиль – нема що примножувати. Що на нуль не множ все одно отримаєш нуль.

Я підняла погляд на хлопців, та не побачила так ні крихти розуміння.

– Добре спробуємо вашою мовою. Хто ваш улюблений гравець у квідич?

– Флеш Госік!

– Як ви гадаєте в нього є талант?

– Звичайно! Ти б бачила його на полі віл наче блискавка у суперників нема й шансу.

– А чи був би він таким неймовірним без тренувань?

-Ні

– Авжеж ні. Більше того вам скажу, він певно тренувався більше за всіх. Так що кажучи що в нього талант чи що йому поталанило, коли його помітили спонсори,  ви знецінюєте весь шлях і перешкоди що він пройшов, ніхто не помічає що до того як йому посміхнулась фортуна він не покладав рук. Всі бачать лише везіння, тому що так легше виправдати власні лінощі. Так зрозуміли?

– Так, а ще ми вирішили  – що станемо гравцями збірної факультету з квідичу. Допоможеш нам в тренуваннях? Звичайно коли будеш вільна від власних занять.

– Як я можу вам відмовити. – я посміхнулась.

Після цього хлопці ніколи не заважали мені навчатися більш того завжди покірно чекали коли я закінчу. Мені була дуже приємна така їх поведінка я бачила в цьому повагу до мене і моїх прагнень. Завдяки цьому я досягла багатого в створення нових чарів.

Ми відсвяткували день народження Фреда і Джорджа і мені здалося, що весь Гогвартс дізнався про те що в них сьогодні свято, стільки витівок, розіграшів і кепкувань ці стіни давно не бачили. Вчителі і учні довго не могли прийти до тями. Настільки довго що навчальний рік вже підходив до його завершення.

Зовсім скоро завершились екзамени. Я здала їх дуже легко що не скажеш про Фреда та Джорджа, але з моєю та Мерліновою поміччю теж успішно. Непомітно настав час їхати додому. На вокзалі мене зустрічали батьки. Я ще не встигла вийти з потягу, а мама і тато вже почали розпитувати хто ж ті друзі про кого я їм писала. На щастя сім’ю Візлі легко знайти в натовпі.

– Дякую що спілкуєтесь з нашою донькою. Ми знаємо що вона може здаватися зарозумілою та самовпевненою, але, будь ласка, будьте поряд з нею.

– Матінко, батьку це ще хто з нас кого має зносити.

– Ми тебе невже в такому віці вже недочуваєш.

– Ой леле що ж буде далі? – сміючись говорили хлопці.

– Ліліан дорогенька, дякую тобі велике, що тримаєш їх в чорному тілі. Якби не ти, не уявляю що б вони утнули.

– Ось дослухайтесь до вашої матері.

– Ми будем за тобою сумувати.

– Я буду вам писати листи, і тільки спробуйте мені не відповіси.

– Якщо ти пообіцяєш не перевіряти їх на помилки.

Після цих слів Фред і Джордж обійняли мене. Так закінчився наш перший навчальний рік разом.