Перший розділ

Розділ перший

“Бувай Вірте”

Це все, що він почув. І настала темрява. Тягуча, липка, неприємна темрява–вона затягувала в себе, ніби сипучі піски. Вона була вічністю, хоча здавалася миттю. Або була миттю, хоч здавалася вічністю. Вірт ніби зник, поки навколо нього багато чого відбувалося.

Люди метушились, дехто безперестанку говорив, дехто виражав своє занепокоєння мовчанкою. Але всі відчували полегшення. Хлопчики ж все-таки знайшлися. Цей Геловін запам’ятається жителям маленького містечка ще надовго, або принаймні закарбується у газетних статтях.

Очевидно, темрява все ж мала кінець та край, бо згодом все зробилося білим та світлим. Аж сліпучим. Білі стіни, стеля, двері…обличчя. Обличчя Сари. Що? Перед ним справді було Сарине обличчя, пофарбоване під скелета.

–Де я?!–переляк відпустив Віртову душу так само швидко, як і обхопив її.

–У лікарні,–обережно промовила Сара, посміхаючись кутиками вуст.

Хлопцю знадобилося кілька секунд, щоб скласти все до купи. Він вдома, а точніше, у лікарні, а Сара прийшла його провідати! Зараз вона сидить біля нього та так мило усміхається. Він знову не може відвести очей від Сариного

волосся кольору воронячого крила, та її глибоких карих очей. Можливо, вона послухала касету і прийшла його відшити? Вона так сильно його ненавидить, що вирішила прийти в той момент, коли він і так великий стрес пережив? Він ж не знає, яка вона насправді.. Сара може виявитися такою ж, як ті, хто булив його. Не хочеться про це думати.

Раптом Вірт усвідомив, як сильно в нього болить голова. Таке відчуття, ніби думки кислотою виїдали його зі середини. Власне нічого нового, він завжди за багато думає. Аж до стану так званих “їдких, пекучих думок”. Тому він мовчав, як останній ідіот.

Дівчина, схоже вміла читати думки.

–Вірте, як ти почуваєшся?–вона обережно доторкнулася до його долоні. Її пальці були ніжними та теплими.

Вірт ще більш занервував.

–Й-я не знаю, як я почуваюсь,–пробелькотав.

–Ой, мені прибрати руку? Тобі некомфортно?

–Т-та ні. В тебе такі теплі руки.

Кров прилипла до його обличчя.

–А в тебе крижини замість рук!–Сара засміялась, виводячи на Віртовій долоні якійсь візерунки.

Хлопець і сам мимоволі засміявся. Облизнувши губи, ніяково спитав:

–Чому ти прийшла?

У дівчини влезліти брови:

–Я так нервувала, коли ви з Ґрегом зникли,–вона нервово засміялась.

–Чесно кажучи,–Сара опустила очі додолу,–я вас вже похоронила і оплакала. Але я така рада що ви живі та здорові! Тому вирішила тебе, ой тобто вас відвідати.

Вірт не міг повірити в почуте.

А Сара легенько здивувалася:

–Ой, я тебе збентежила? Вибач мене!

–Не треба вибачатися! Усе добре!

Розмову продовжувати не хотілося. Хоча, коли ще вийде дізнатися її краще?

–Я завжди забагато думаю. Моя найбільша проблема,–вела вона далі.

Розмова ніби ожила. Вони говорили так, наче знайомі вже сто років. Раптом мова зайшла за музику і Сара

спитала:

–До речі, що було на тій касеті, яку ти мені дав? У мене просто нема магнітофона.

Тепер брови злетіли у Вірта.

–Ем, нічого особливого

–Та ну, а точніше? Щось сороміцьке?

Рум’янець знову на його щоках. Зараз його можна було списати на обурення.

–Кларнет та поезія! Не те, що ти собі подумала!,–Вірт награно відвернувся,–Можемо послухати цей, витвір сучасного музично-літературного мистецтва у мене вдома.

–Запрошення прийнято, пане. Я прийду до Вашого дому коли Вас випишуть з лікарні.

–Чудово!

Це мала бути іронія. Але, це більше не іронія. Він тільки запросив її до себе. Щоб прослухати касету! Касету, через яку вони з Ґрегом і загубилися. Навіщо він це зробив? Дурень! Дурень!

–Саро! Час іти!,–почувся чоловічий голос.

Дівчина підскочила і, помахавши хлопцю рукою, вибігла з палати.

У палаті стало тихо, лише сопіння Ґрега і

почуття тепла та затишку у Віртовій душі.