Втеча від себе

Знову… Це відчуття ніколи не покидало Еліс з самого дитинства. Ще змалечку вона відчувала себе самотньою через те, що була не така, як більшість дітей її віку. Можливо, це все через те, що вона ніколи не знала своїх батьків, а коли намагалася щось про них дізнатися, то нічого не отримувала у відповідь.

Дитинство Еліс провела у дитячому будинку. Спочатку вона мала надію, як і більшість дітей в цьому закладі, що якась сім’я захоче її удочерити. Проте згодом зрозуміла, що за нею ніхто не прийде, і перестала мріяти про ідеальну сім’ю, де вона була б потрібна.

Це трапилось сьогодні… Знов. Якраз у її день народження. Сьогодні Еліс Стоун виповнилося сімнадцять років. Вона не може усвідомити, як взагалі дожила до цієї миті, бо… Ні! Вона навіть думати про це не може. Одне вона знає точно: сьогодні їй треба бігти звідси і якнайшвидше. Оскільки її “домівка” охоронялася, то і думати даремно, щоб втікати вранці. Ідеальний варіант – ніч.  За сімнадцять років життя в дитбудинку своїх речей в неї майже не було, тому єдина проблема – пройти повз виховательку Наталлі Семенівну та охоронця Петра Васильовича, але з останнім проблем не буде, бо він частенько любить випити і його навіть танк не розбудить. Отже, вночі…

Нарешті її сусідки заснули… Та на мить Еліс  подумала, що сьогодні в неї нічого не вдасться через те, що Наталка з Марією вирішили грати в карти до самого ранку! Але, дякувати Богові, сон переміг, і вони все ж таки заснули. Все, час іти! Головне пройти безшумно повз кімнату виховательки, бо в неї слух найчутливіший слух на світі (так принаймні здавалося). Але це і не дивно, бо стільки дітей і за всіма треба стежити. Дивно тільки, що вона зі своїм талантом ще не служить десь в розвідці. Еліс майже перетнула коридор, залишилося тільки повернути праворуч, прошмигнути повз  охоронця і бігти, бігти звідси та ніколи не згадувати це місце, аж раптом…

– Куди це ти намилилася, шмаркачко? – О ні, ні, ні! Це він, Ерік, її найбільший жах у світі. Тікати! Але це не боєвик та не казка, в якій головна героїня рятується від злодія під якісь там фанфари, це реальне життя.

– Ти що, вирішила втікти? Ах-ха-ха! Як це смішно. Ти що, забула нашу розмову сьогодні, а, люба?

– Та пішов ти! – відповіла Еліс, і це була її помилка. Але вона не шкодує, що через секунду плюнула йому в обличчя.

– Отже, забула. Шкода, але тоді ти сама напросилася.

В наступну мить Еліс відчула, що лежить на підлозі. Цей покидьок пхнув її в живіт, ще раз і ще.

– Досить! Перестань! – Як же боляче.

– Як це смішно! Ти справді думала, що тобі вдастся втекти? Я тебе нікуди не відпущу, Лісо!

Треба щось зробити, негайно, інакше він зробить те, що обіцяв. Але що і як саме?

В наступну мить пролунав дзвін розбитого скла. Це Еліс схопила вазу, яка була в метрі від неї і вдарила по голові Еріка.

– Дурепа! Що ти зробила? – це були останні слова, які вимовив Ерік перед тим як втратити свідомість.

Одразу Еліс схопилась на ноги і побігла. Бігти, бігти, бігти, подалі від цього місця, подалі від цього хлопця, який можливо вже мертвий, подалі звідси. І вона не зупинялася: бігла, хоча вже не відчувала своїх ніг; бігла не дивлячись на те, що в неї ніби вулкан здіймається всередені шлунку, але вона продовжувала втікати. В неї було відчуття: якщо вона хоч на мить зупиниться, то її одразу схоплять і більше ніколи не випустять на свободу. І вона не зупинялася аж доти, доки не забігла в якийсь ліс.

Еліс впала на землю і намагалася хоч якось почати дихати. Не відчуваючи свого тіла, вона наче перетворилася на ніщо. Відчула таку легкість, ніби вона птах, який летить, і його не турбують проблеми людства –  вільною. Можливо вона помирає? Можливо. Але вона втекла, вона змогла це зробити, нарешті вона вільна. Вже нічого для Еліс не мало сенсу, вона заплющила очі і їй здалося, що десь чує шум моря. Море… Цікаво яке воно?