Перший розділ – Полум’я втрати

Повітря було пронизане змішаним запахом диму, крові й паленого дерева. Важкий аромат смерті заповнював легені, викликаючи гіркий присмак на язиці. Навколо чулися крики — розпачливі, болісні, люті, дикі. Майоріли темні та неясні постаті тих, хто тікав, намагаючись врятувати своє життя. Небо, колись блакитне, тепер стало багряним через полум’я, що пожирало місто, освітлюючи руїни зловісним танцем. Повітря було чорним від диму, який ліз йому в ніздрі, наповнюючи його ніс запахами попелу руїн та прахом тих, хто згорів живцем.

Танцюючий-з-Вітром, охоронець цих земель, також відомий як Калвій дан Лод, біг через руїни передмістя, долаючи зруйновані садиби та сади. Земля під ногами була розбита тяжкими чоботами солдат, копитами коней, була випалена війною. Його срібне волосся, розвіюване гарячим вітром, здавалося полум’яним у відблисках заграви. Гостре обличчя було темним від сажі й запеченої крові. Він тримався за своє довге руків’я меча, відчуваючи кожен удар серця в грудях. Гнів і біль перемішалися, стаючи однією нерозривною піснею у його свідомості, коли ельф, балансуючи на уламках, перестрибував через обвалену башту брами, знесену якоюсь страшною облоговою зброєю. Мусив пришвидшитися, через що почав дихати важче і бігти через охоплене вогнем зруйноване місто, ховаючись у тінях, аби не натрапити на ворожі загони. Повинен був встигнути до палацу і дізнатися, чи є ще живі оборонці міста. Вигляд руїн брами міста змішувався з тінями минулого, що тягнули його назад — в день, коли він разом з батьком урочисто вперше в’їхав у столицю.

Дан Лоди, один з найдревніших і наймогутніших домів королівства Даріон, що володіли вже нині майже забутою мовою духів, були їх заклиначами, здійснювали з ними союзи, через що вони та їх зброя були сповнені силою стихій. Крім того, цей дім був неодноразово шлюбно пов’язаний з королівською династією Келанель і був вірним другом корони, що боронив монаршу родину та їх землі від посягань загарбників зовнішнього світу, саме тому, представникам дан Лодів був дан титул Хранителя королівства.
Калвій був єдиним нащадком Береріона дан Лода, срібноволосого статного ельфа, на чиєму довгообразому обличчі вже залягали зморшки, командувача Танцюючих з клинками — еліти бойових загонів ельфів, що ставала королівською вартою. Саме зараз, він тріумфально, зі своїм сином та процесією простував бруківкою вулиць на білосніжному єдинорогу, бо переміг банди диких фей, які нападали на ельфійські північні кордони. Хоч Високий двір і має дружні стосунки з Даріоном, проте влада монархів фейрі непостійна, як і їх натура, через що вони часто з’являються аби влаштовувати жорстокі, часто летальні для інших рас розіграші. Тепер же, коли із загрозою було покінчено, столиця та народ вітав свого героя і захисника.
Калвій назавжди запам’ятав вдячливі викрики громадян, як на їх голови сипалися пелюстки квітів під ясним сонцем, коли вони простували устеленою травами дорогою аж до палацу, де їх зустріла монарша родина. Король легенько схилив голову на знак вдячності своєму Хранителю, а Береріон, спішившись, присів на одне коліно перед колись своїм бойовим побратимом, з яким захищав кордони Даріону не одне століття, по справжньому древнім та мудрим ельфом, очі якого бачили хвилі моря, які прорізали ельфійські кораблі колись давно, в іншу епоху — Келанель Перший, Захисник Світанку. Калвій теж спішився та впав на коліно перед королем та принцом — своїм наступним володарем, землі та життя якого вже він, Калвій дан Лод буде боронити.
Після цього почалася його підготовка до королівської гвардії, довгі та виснажливі десятиліття проминули для ельфа непомітно, поки він ріс та здобував перемоги на тренуваннях і у власних мандрах. Під час однієї такої мандрівки до вершин Млястих гір на півночі королівства, він знайшов пораненого духа вітру, чия мінлива форма нагадувала хмари, що зливалися з туманною димкою та розсіювалися знову. Щось ніби відірвало від нього частинку його єства, через що елементаль дуже страждав. Розлючений такою зневагою до найближчих союзників свого дому, він пішов на пошуки його кривдника.
У глибокій печері він знайшов монстра, що звивався як черв чи змія, чий запах гнилого стерва заповнив лігво, а сама його присутність в ньому спотворювала реальність навколо. Їство тварюки світилося від поглинутої енергії духів. Калвій вступив у смертельний двобій, з якого ледве вийшов переможцем, повернув елементалю його силу й уклав з ним союз, завдяки якому дух, що назвався Зефіром, дарував молодому ельфу силу керувати потоками повітря, а сам вселився у його меч.
Повернувшись додому, Калвій розповів батькові про монстра, якого подолав. І тоді він вперше побачив, як рука Береріона затремтіла від страху, а сам він міцно стиснув губи, його погляд став важким, ніби почув ім’я давнього ворога. “Це не просто звір, мутант чи монстр, сину, — сказав він. – Це творіння Матері Ночі, давно забутої та мерзенної богині, від якої відвернулися всі цивілізовані раси, лише кобольди поклоняються їй у своїх глибоких печерах. І те, що її прибічники знову з’явилися у світі, лише свідчить про те, що наближаються лихі та страшні часи, до яких ми мусимо бути готові.”
Після цього інциденту бойові загони ельфів розвідали всі хребти Млястих гір і їх печери, але не знайшли більше слідів споконвічного зла. Сам же Калвій продовжив навчання для вступу до королівської варти, став одним із найвправніших воїнів Даріону, і коли здійснив свою мрію та призначення, взяв ім’я Танцюючого-з-Вітром. Серце Калвія на мить болісно стиснулося від туги за минулим.
Відтоді минуло багато років і ельфи, що пильно видивлялися прояви Матері Ночі та її слуг, не побачили загрози, яка насувалася, наче штормовий фронт з півдня — людські королівства Грімвуд та Вердівська Ліга, що були найближчими сусідами Даріонського лісу. Калвій саме був в дорозі з дипломатичною місією до Високого двору, коли сокіл приніс йому листа із закликом негайно повертатися через напад на Даріон. Після отримання послання, летів наче вихор, декілька днів поспіль, загнав свого єдинорога до мила, після чого біг лісовими тропами вже сам, підсилюваний силою Зефіра.
Полум’я, ревучи, як голодний звір, раптово витягло його з тенет спогадів, що осідали в його думках, наче важкий дим, що потрапляв у легені. Калвій відчув, як його серце стиснулося від усвідомлення того, що він запізнився.

Вулиці, якими він колись ходив із гордістю, якими він бігав в дитинстві, на яких колись, зовсім недавно, гомоніли жителі міста та щебетали птахи, зустрічалися закохані пари під тінню величних дерев та біля мармурових фонтанів, тепер були зруйновані. Дерева були спалені, їх обвуглені стовбури, наче чорні стовпи, що намагалися проштрикнути небо, фонтани розбиті. В одному з них плавав порубаний ельф, на його обличчі застигла навіки гримаса страху та болю, а скляні очі, спрямовані до неба, ніби промовляли: «Чому це сталося? Чому нас ніхто не врятував? Де наш Хранитель? Де?!». Затримався біля трупу, опустив йому повіки. Йшов далі. Під ногами тріщали уламки статуй, які століттями стояли як символи могутності цього міста та величі народу, що його побудував. Уламки бронзових крил Філіандрель, Першої з Фей, розбитий меч Гіаннараха, найвеличнішого з королів, що бачив світ, — усе лежало на землі, розтоптане чужинськими ногами. Вдалині горіла крона Улламіру-Першого-з-Дубів, настільки гігантського, що закривав своїм гіллям всі центральні райони міста. Він згадував часи, як колись тренувався, мріючи вдосконалити свої навички під його древніми гілками, аби стати частиною королівської гвардії, одним з Танцюючих клинків, а нижчі духи вітру куйовдили йому волосся. Пам’ятав, як тренував там молодь, очі якої сяяли від захвату, коли він використовував силу тих духів, аби збігти вгору по стовбуру Улламіра. А тепер це місце горіло, як і все навколо. Загарбники — люди з півдня, які прийшли сюди з війною — топтали все, що було святим для його народу. Ненавиділи усе, пов’язане з його народом.
Ельф не впізнавав вулиці, якими йшов. Розбиті статуї та зруйновані будинки із вибитими та погорілими вікнами ніби дивилися на нього своїми порожніми очницями, а кроки віддавалися у тиші, яку лише зрідка порушував хрускіт уламків під ногами. У повітрі стояв важкий запах попелу та крові. Раніше це місце було його домом, живим, гомінливим, але тепер тишу, що встановилася на вулицях. порушували лише його кроки по бруківці, що відбивався луною від стін будівель. Танцюючий стиснув руків’я меча, намагаючись зосередитися на тому, що чекає попереду. Але тут він відчув легкий рух біля обличчя.

Метелик.

Звичайний, маленький метелик, ніжного блакитного кольору, із трохи потертою поверхнею крил. Він кружляв, ніби не помічав, що навколо все мертве та зруйноване. Танцюючий стишив ходу та встав, дивлячись, як метелик повільно сів йому на палець, тріпочучи своїми маленькими крильцями.
Танцюючий насупився, піднісши руку ближче до очей. Метелик сидів, ніби нічого не сталося, злегка ворушачи крильцями, запорошеними пилом та попелом. На мить світ навколо Танцюючого ніби зупинився. Він спостерігав за цією крихітною істотою, відчуваючи щось незрозуміле — дивний контраст між її крихкістю і тим, що вона продовжувала жити серед цього хаосу.
— Чому ти ще тут?, — тихо прошепотів він, відчуваючи дивний клубок емоцій у грудях.

Метелик продовжував ворушити крильцями, і Танцюючий ледь помітно стиснув губи. Він не міг позбутися думки, наскільки іронічним було це видовище. Метелик, істота, життя якої вимірюється днями, пережив той день, коли загинув народ, який мав жити вічно. Колись ельфи створили тут місто, яке повинно було стояти тисячоліття, а тепер ці стіни стали могилами. А цей метелик… Просто жив, бо не розумів, що все навколо мертве і живе він у мертвому світі.

«Може, саме в цьому і є його сила, — подумав Танцюючий, спостерігаючи, як тендітні крильця продовжують тріпотіти, — не розуміти нічого, не знати втрат та болю».

Метелик завмер на секунду, потім злетів, облітаючи його, і полетів далі, загубившись у завихреннях диму. Танцюючий провів його поглядом, а потім різко опустив руку, наче струсив разом із нею непотрібну слабкість.

Стиснув руків’я меча міцніше, відчуваючи, як знову прокидається розпач, що переростав у гнів. Життя, хай навіть найменше, продовжувало свій хід, тоді як він мав стати карою для тих, хто сіє смерть.

Танцюючий бачив, як між будинками промайнули постаті. Поклавши руку на руків’я меча, він готувався до сутички, але це були ельфи, що тікали від полум’я та солдатів. Їхні тіні мерехтливі у відблисках вогню, ховалися назад у темряву, мовби боялися навіть власного дихання. Йшов далі, широкою алеєю, яка вела до площі, прямував до арки, яка слугувала проходом до королівського палацу.
Танцюючий обережно переступав через уламки статуй, що колись прикрашали площу. Він зупинився біля розбитого на друзки фонтану, в якому тепер плавало лише листя і кам’яні уламки, а вода була брунатно-темною. На мить перед очима промайнуло минуле.

Ландель, худорлявий ельф з неслухняним кучерявим волоссям, яке падало йому на очі і яке він постійно здував, сидів в простій сорочці та шкіряних штанях на краю цього самого фонтана, в якому дзюркотіла вода, в оточенні ще декількох молодиків, які вибухали сміхом, тримаючи в руках пляшку вина та довгого меча на колінах, який скоріше нагадував шаблю, що виблискувала у темряві. Його голос, трохи хриплуватий, лунав серед сміху інших:

— Ось нас і взяли до варти, ми стали членами самої королівської варти, Калвіне! Друже, ми нарешті втілили наші мрії, якими марили з дитинства, давай же святкувати всю цю ніч і всі наступні ночі!
Вони сміялися тоді разом, дивлячись, як місячне сяйво грало на воді, як у небі спалахували, наче вибухи зірок, феєрверки. Був Беллтайн, свято всіх свят, ніч всього святого. Було добре, було весело, було прекрасно.

Тепер цього сміху не було. Фонтан мовчав. Танцюючий зупинився на секунду і зітхнув. Переступив через тіло ельфа, зарубаного в спину, руки він простягнув до фонтану. Пішов далі, до палацу.

На сходах, що вели до величного палацу, колись вистелених килимами з запашних трав та квітів, по яких ступали босі ноги представників королівських династій, тепер лише кров текла каскадами, забарвлюючи камінь у глибокий багряний колір. Чим вище підіймався ними до вершини пагорба, де був побудований палац, тим темнішим було камінням. І саме там, на терасі, він побачив їх, а ще раніше його нюх вловив запах мертвечини.

Голова його монарха, колись мудрого і величного, тепер височіла на загостреній палі біля воріт палацу. Очі, що раніше випромінювали спокій і силу, тепер були порожніми та скляними. Трохи далі лежало тіло королеви, пронизане списами. Її золотий одяг був залитий кров’ю, а рука, яка колись ніжно тримала руку принца, була простягнута до нього, ніби намагаючись рефлекторно захистити. Принц висів, наче мішень, прибитий стрілами й арбалетними болтами, до ствола Споконвічного Дуба. І навколо, куди сягало око, були розкидані, наче поламані іграшки, тіла тих, хто захищав монаршу сім’ю і їх противники — люди в латах та кольчугах. Над побоїщем майорів штандарт — вовк на білому полі, ще один стяг зі зображенням трьох лілій на шахівниці схилився, чи то від пориву вітру, чи просто був погано вбитий в землю. Королівська гвардія, яка боролася до останнього подиху за життя своїх сюзеренів наче розлючені оцелоти. Ось Ішшая, його найкраща учениця, що сміялася зі смерті, танцювала з нею. На її поплямованому кров’ю обличчі застигла усмішка, ніби сміючись над тілами ворогів, що лежали навколо неї, наче порубані стоси дров, один на одному. Тут лежить, притулившись до балюстради й притискаючи страшну рану на животі, Ландель, його бойовий товариш, друг, побратим, з яким він виріс і разом ступив до королівської варти. Лежали й інші — його батько з особистою охороною, який захищав свій народ до останнього, його кохана Етінель, Квітка Долин, чия білосніжна шкіра була заплямована темними патьоками крові, а колись чарівне, ніби у богині лице, було понівечене і розтрощене чимось важким. Упізнав її лише по амулету, що сам подарував їй. Ось лежали біля принца його випещені учні, нащадки благородних сімей, яких він готував до служби наступному монарху. Боронили свого володаря завзято, що було видно по трупах загарбників, яких було рази в чотири більше, ніж їх. Проте захистити не змогли. Лежали тут й інші, володарі благородних домів з поламаними знаменами, що були втоптані у багнюку, прості солдати та міщани, що загинули у відчайдушній спробі врятувати своїх коханих володарів. Порубані. Знівечені. Зламані.

Хоронитель стиснув руків’я меча так сильно, що кістки його пальців стали білими. Сльози текли по його обличчю, перемішуючись із кров’ю, що запеклася на щоці. Ця картина, що була перед ним, не могла наснитися йому і в найгіршому кошмарі, який могла наслати Мати Ночі. Він залишився один. Можливо він вже останній з нащадків Першого двору. В голові паморочилося, коли він вдихав запах диму та крові, що застигла на сходах, перемішувалася з багнюкою, димом, попелом…

Та раптом у хаосі він почув слабкий стогін. Повернувшись, він побачив постать жінки, яка йшла з боку протилежної арки, ледве трималася на ногах та кашляла від диму. В її руках була загорнута у тканину дитина. Він впізнав те сріблясто-синє полотно із розсипом зірок — геральдика дому Тар Альтаріон Ан-Мітріель. Вона кинулася до нього, кульгаючи, її обличчя було блідим від втрати крові.

— Будь ласка… врятуйте його, — її голос ледь долинав до його вух.

Танцюючий обережно прийняв дитину, а тоді оглянув рану жінки. Вона була поранена в ногу, тканина сукні була просякнута кров’ю, а сама рана виглядала наче на неї напав дикий звір, розірвавши її плоть. Стиснув губи у тонку лінію — знав, що за шалений, двоногий звір поранив жінку, але цьому ще можна було зарадити. Він простягнув руку, і м’яке світіння цілющої магії осяяло її тіло. Жінка здригнулася від несподіваного тепла, але її дихання стало рівнішим. Знав, що йому буде потрібна кожна краплина магії. Втім, не міг пройти повз. Не мав права, аби хтось ще з його народу загинув.

— Тікайте, тікайте звідси так швидко, як тільки зможете, настільки далеко, поки ноги зможуть нести, — тихо промовив він. Її очі з вдячністю та острахом зупинилися на ньому, розширилися від впізнавання. Схилила голову в пошані, після чого підвелася, взяла дитину з його рук і спочатку обережно йшла, випробовуючи зцілену ногу, а після побігла швидко, наче сарна у напрямку виходу з міста, туди, де ще не палали будинки та вулиці.

Провівши її поглядом, склав руки у жесті, що мав би охороняти її на своєму шляху. Не знав, чи боги ще відповідають на молитви свого народу. Попрямував до палацу, звідки доносилися голоси чужою мовою.

Палац, що ще кілька днів тому виблискував величчю й славою ельфійського народу, тепер став місцем де панували мародери. Солдати, що ще не помітили Танцюючого, виривали з основ поваленої статуї Елірілли, Леді Лісу, коштовне каміння, один з них здирав з її очей величезні смарагди, висолопивши язика. Між тими, хто паплюжив, розбиваючи на шматки, золотий барельєф із зображенням приходу ельфів до цього світу, зав’язалася сварка, яка швидко переросла в бійку. Інші ж ламали кришталеві чаші, що слугували в ритуалах причастя, весело сміючись, витираючи кров зі своїх мечів. На троні з дерева верби, що колись вражав своєю витонченістю, лежала зламана корона — її емаль відламалася, а сапфіри, що були вмонтовані в неї, зникли безслідно, залишивши по собі лише смуток і порожнечу. Гобелен, на якому була зображена монарша родина, був зірваний та роздертий на шмаття, як і сама династія, а один з мародерів, весело посміюючись, дзюрив на його клапті. Від величі тронної зали, від якої перехоплювало подих, не залишилося й сліду.

Танцюючий- з- Вітром зупинився на порозі зали, не поспішаючи входити. Повітря тут було густим, насиченим пилом і запахом чужого металу. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені цим важким, брудним та гарячим повітрям. Гнів стискав груди залізним обручем, його пальці мимоволі стислися на руків’ї меча так сильно, що кістки побіліли.

На мить він заплющив очі, намагаючись приборкати цей гнів, бо знав, що він йому лише буде заважати, змусить робити помилки, які будуть мати фатальні наслідки. Спокій. І тільки спокій. Але всередині, замість умиротворення, виник образ.

“Покажіть мені ще раз той випад, я хочу знати його досконало!” — вимагала Ішшая, його протеже, яку він готував собі на заміну, її голос лунав дзвінко, як дзвіночки вітру. Вона стояла, спітніла, на тренувальному майданчику, обтираючи лезо свого меча, і її золотаве волосся, сплетене у косу, розвівав вітер. Вона завжди була тією, хто йшов попереду інших, намагаючись перевершити і їх, і себе. Спочатку він відмовляв їй, попереджаючи, що техніка, яку вона хоче освоїти, занадто складна та небезпечна в бою. Проте в її очах горіла рішучість, а на обличчі з’явилася широка усмішка, який оголював ряди дрібних, білосніжних зубів:

— Ви завжди вчили мене, що справжня сила полягає не тільки в ударах, а й у точності кожного руху, твого чи суперника, й у тому, що стоїть на кону. Я хочу освоїти цей випад до досконалості, але не заради лише вправності у фехтуванні, але й для того, аби захистити те, що любо моєму серцю, боронити тих, заради чого життя я вчуся володіти мечем.
Вітер вщух. Він повернувся, посміхнувся до неї, гордий від усвідомлення того, що його заміна буде достойною, та показав як здійснювати цей, та багато інших випадів, технік і стилів на наступних тренуваннях.

Танцюючий відкрив очі. Його погляд впав на уламок статуї, біля якої колись давно, наче в іншому житті, бавилися ельфійські діти. Ішшая більше не танцювала серед них, і її образ тепер застиг навіки, як і вишкір на її обличчі, з яким вона боролася до останнього, сміючись з ворогів та самої смерті.

Він змусив себе вдихнути ще раз, тримаючи спогад у серці. Її смерть не була марною. Не може бути марною.

Він відчув, як магія знову тече через його тіло, як сили стихій заповнюють кожну клітину його тіла, наповнює киснем кров, змушує серце битися швидке. З кожним новим подихом кожен рух навколо, кожен звук ставав чітким, виразним, на секунду все навколо завмерло у часі. Він прикрив очі та прислухався до своїх відчуттів.

І тепер він не відчував гніву. Він відчував лише одне бажання вбивати. Холодно. Безжально. Ласо. Він відкрив очі, маючи намір здійснити своє бажання. Його серце билося рівно, кожен рух був розрахований. Він більше не буде ельфом, який колись служив народові та королю, що мусив захистити їх, в цьому більше не було потреби. Тепер він був просто темною силою, що стане кошмаром для людей, змусить їх дітей плакати в ночі. в день, що піде на їх землі нести біль та лють свого народу. Стане шаленцем, якого будуть боятися та ненавидіти всі. Нехай.

— Що це за один? Ельф?! — кричав один із солдатів, помітивши його. Інші в поспіху обернулися, дістаючи зброю. Вичікували, та спостерігали за ним, наче зграя гієн, намагаючись зрозуміти, чи варто ризикувати, нападаючи на нього. Трохи подумавши, четверо обережно рушили до нього.

Танцюючий- з- Вітром тихо йшов до них, витягуючи із сичанням меч із піхов. Вони щось кричали до нього на своїй огидній говірці. Не розумів її, та й не хотів розуміти.
Наблизившись до них ще трохи, присів у колінах і в ту ж мить злетів на стіну, та біг нею, ніби вона стала підлогою. Його меч блиснув у повітрі — довгий, з вигнутим лезом, виготовлений з блакитного заліза, оброблений силою магії, яка вміщувала у собі силу духа стихії, що рухалася в ньому. Хоча клинок не виглядав потужним та міцним, але якщо докласти зусиль, міг перерубати хребет ведмедю.

Наблизився до них впритул. Один із солдатів спробував атакувати, тяв зверху. Танцюючий нахилився вперед, втягнувши плечі, блокував та контратакував. Меч блиснув — рух леза виглядав плавно, але був настільки швидким, що солдат не встиг навіть відреагувати. Лезо торкнулося його шиї, залишаючи тонку ранку. Рана не виглядала серйозною, скоріше як укус комахи, зірваний струп, але була смертельної — через мить кров фонтаном ринула з розсіченої артерії, людина впала і билася в конвульсіях та агонії. Втім, недовго.

Інші солдати відступили, не очікуючи такої швидкості. Ті з них, хто мав довгу зброю, намагалися не підходячи близько штрикнути його, ті хто не мав, брали кам’яні уламки та кидали в нього. Задзвеніли тятиви арбалетів, болти промахнулись і відірвали від колони добрячий шматок. Танцюючий, відбивши потоком повітря каменюку, що повинна була потрапити йому в скроню, швидко перестрибував між колонами, ставши темною рухливою плямою. Впав на арбалетника, що вже натягував болт на тятиву, вдарив його коліном у ніс, розбиваючи його і ще до того, як людина рефлекторно закрила лице руками, вдарив його ребром долоні у шию. Почув огидний тріск і голова солдата безвольно повисла, а тіло з брязкотом обладунків впало на підлогу.
Стрімко наблизився до другого арбалетника, поки той ще не встиг зорієнтуватися і витягти чекан, що висів на поясі. Проштрикнув його наскрізь, прокрутив меча та витяг. Солдат зі стогоном осунувся. Наблизився до наступного солдата, що вже оговтався і заносив сокиру для удару. Надто повільно. Ельф тяв його через плече, розрізаючи груди, трощачи ребра. Удар був такої сили, що людину розвернуло і відкинуло вбік. Помер одразу.

До нього обережно ставлячи ноги наближався ще один суперник — в тяжких обладунках, з якоюсь брудною ганчіркою за спиною, можливо знак відзнаки, з шоломом із широким нанісником, з під якого стирчали дикі моржеві вуса та блищали щурячі оченята. Тримав в руках щит зі зображенням лілій і перстач. Від вигляду зброї противника, в голові ельфа промайнула картина з понівеченим обличчям коханої. Став злим. Людина замахнулася і вдарила туди, де ще мить назад була голова Танцюючого. Швидко розвернулася і зустріла щитом удар, що цілився в її зашийок, після чого вдарила краєчком щита в ельфа, потрапила у ліве плече, через що той засичав від болю.

Відступивши на три кроки назад, раптом знову ринувся, атакувавши фінтом з правого боку знизу вверх, цілячись у тонку смужку горла, що не закривалася нашийником з кольчуги, але й цей удар був заблокований. Людина була вправною. Але він був швидшим і злішим. Вони крутилися у битві навколо один одного, обмінюючись ударами, відступаючи, та нападаючи знову, поки інші солдати непевно підходили до них.

Побачивши це, ельф хитнувся вліво, торкнувся долонею холодної мармурової підлоги. Навколо нього швидко закрутився вихор з пилюки та уламків, спрямував їх в лице противнику. Один зі шматочків кришталевої чаші потрапив в око, людина зойкнула та закричала від болю і почала люто розмахувати зброєю, намагаючись потрапити у Танцюючого. Ельф зробив сальто, м’яко приземлився за спиною ворожого командира і тяв двома блискавичними рухами у зчленування лат, спочатку у ліву ногу, а потім знизу вгору в члени між ліктьовою пластиною та рукавицями, відрубуючи кисть, що тримала булаву. Людина завила в агонії. Люто й дико. Так само як вили ельфи, яких вони вбивають прямо зараз на вулицях міста. Копнув її в спину, не мав часу добити, на нього сунуло одразу четверо, а за ними виднілися ще й ще людські солдати, ось уже заходять в палац ті, хто був на вулиці та почув звуки сутички. І хоч танцював між ними наче вихор, вбиваючи, відрубуючи кінцівки, розрубуючи артерії, проте з кожним новим ворогом його сили виснажувалися. Виймаючи меча з грудей людини, відчув спалах болю у правому стегні. В ньому спалахнула лють, обернувся, вдарив навідсіч, людина що стояла за спиною впустила спис і з жахом та відчаєм намагалася втримати нутрощі, що він їй випустив.

Впав на коліно, але змусив себе встати, коли на нього напали ще двоє — одного тяв через пах, розрубуючи таз, намагався прокрутитися на місці, аби відтяти голову іншому, але біль в нозі не дав цього зробити. Натомість суперник тяв його через груди, Танцюючий спробував ухилитися, але лезо все ж прорізало його плоть, його сорочка швидко стала липкою та важкою від крові. Він відвів клинок назад, проштрикнув ним горло супернику, який осунувся головою на лезі клинка і страшно булькав, намагаючись його витягти з горлянки.
Ельф озирнувся навколо, тяжко дихаючи. З ворогів залишилися лише двоє, що досі стояли поодаль, їх очі розширилися від страху та жаху, вони перегукувалися між собою, перезирнулися, кинули зброю та почали тікати. Танцюючий схопив спис, що лежав поряд і кинув в людину, що вже вибігала з палацу. Почув крик болю і як щось важке проторохтіло по сходах.

В палаці стало тихо. Тиша, що переривалася падінням крапель крові та тихим завиванням капітана людей, що десь кинув свій щит і стискав обрубок кисті вцілілою рукою. Ельф наблизився до нього. Міг зробити так, аби той стік кров’ю, тихо і болісно, але хотів мати собі трохи задоволення. Схопив щит, сів на грудях людини та почав бити тупим краєм по обличчю. Почув хрускіт. Людина кричала. Плювалася залишками зубів, намагалася захистити рукою обличчя, яке заливалося кров’ю, бив поки, людина не перестала кричати, поки її рука не впала безвольно, бив поки лице не перетворилося в кроваву кашу. Тяжко встав, спираючись на здорову ногу, почав перев’язувати свої рани. Рана на грудях не була важкою, а ось на стегні зачепила артерію, тому він вилаявся та туго перев’язав рану шматком гобелена та сперся на поламаний держак списа, з якого зробив імпровізовану милицю.
Він озирнувся. Дивився на трупи, що заполонили палац, прислухався до далеких звуків з вулиць, що вже стихали.
“Я більше нічого не можу зробити, — думав він, крокуючи залитою кров’ю підлогою і з кожною секундою його роздуми все більше сповнювалися тривогою. — Я помстився, але… Вони всі мертві, їх не повернути. Але якщо я можу забрати із собою цих звірів, які руйнують наше королівство, чи не повинен я… Зробити це?” Він зупинився перед зламаним троном, відчуваючи, як серце стискає розпач. Це рішення здавалося очевидним і водночас неправильним. Коливався, чи варто йому використовувати те знання, що отримав він під час своїх мандрів. Підняв зламану корону, покрутив в руці. Кинув об стіну, декілька зубців відламалися та брязкнули на підлогу.

Злився на світ, людей та в першу чергу на себе, через те що не встиг потрапити до столиці та померти разом з іншими й через те, що його серце сповнене люттю та спрагою помсти.

“Що зробив би Ландель, мій милий друг, якби знав, що я це зроблю? Напав би на мене, нажаханий, намагаючись зарубати, але не допустити те, що я готуюсь зробити? А Етінель? Я… Не хочу. Не можу. Але мушу це зробити.” Коливався ще пару ударів серця. Набрався рішучості. Накреслив коло з крові людей, використовуючи спис наче пензлик, намалював тремтячими руками потаємні руни, страшні руни, які знали не так багато живих, а навіщо вони потрібні ще менше і почав проказувати слова ритуалу.

-Sanguis captivus, terrae clausus. Sanguis captivus, terrae clausus. Sanguis captivus, terrae clausus! – Голос ельфа здригнувся. Коли він промовив перші слова, в його нутрі щось тріснуло. Відчув, що за ним спостерігають. Знав хто, а вірніше що зараз дивиться на нього, скривавленого та покаліченого, знав і те, що вже зупинитися не міг. – Mater Noctis, audi clamorem meum! In tenebris ab aeternum, ego te invoco. Constringe omnia in umbra, sub hoc sigillo. Perdo hostes meos, caecos fac eos in tenebris, filii eorum aegri nascantur, urbes eorum deleantur ad cinerem. Et ego ero, Thar Ventorum, gladius tuus in crepusculo, carnifex tuus, messis tua, quae ducet sanguinolentum messem!

Промовивши останні слова ритуалу, прислухався. Тихо. Надто тихо. Стихли навіть найменші порухи вітру, його й не було, стихло ревіння полум’я, що розповзалося по місту. Затухли смолоскипи, через що зала занурилася у пітьму. Покульгував на вихід з тронної зали, у сторону світла. Раптом заточився, впав, вдарившись головою об підлогу. Побачив калейдоскоп болісного світла, яке перетворилося чи то в сон, чи видіння, а може то був вже забутий спогад.
Бачив її очі — яскраві, блакитні, наче волошки, затріпотіла своїми білосніжними, мов сніг віями, обертаючи голову до нього.

Етінель стояла біля озера, тримаючи в руках вінок із квітів. Її ніжні пальці дбайливо переплітали стебла, створюючи химерні візерунки.

— Коли я закінчу, ти маєш надіти це. — Вона сміялася, намагаючись натягнути вінок йому на голову, але Танцюючий, як завжди, уміло ухилявся, посміхаючись.
— Я воїн, а не квітковий король, — бурчав він тоді. – Тим паче, що породження темряви можуть напасти на тих, хто зараз святкує біля Улламіна, тож я мушу бути готовим.
— Облиш, Калвіне, зараз же Беллтайн, свято всіх свят, хоча б на одну ніч перестань думати про те, як захистити мене чи королівську родину і розважся! — її руки знову спробували надягти на нього вінок, в цей раз він не пручався, корона з трав та пахучих польових квітів вінчала його чоло, наче монарха з фейського двору. Раптом схопив її і закрутив у танці, у вихорі. Її сукня тихо шелестіла подолом по траві.
– Кохаю тебе, – сказав.
– Я теж тебе кохаю, — прошепотіла вона.
Вони притулили уста один до одного, цілуючись палко, несамовито танцюючи на галявині під світлом місяця, що відбивався від озера посеред лісу.
О, Беллтайн, день та ніч всіх свят. Свята ніч. День, що символізував життя, день, коли перший жолудь впав у землю і з нього проріс Споконвічний Дуб, день коли ельфи прийшли у цей світ, день…

День, коли він втратив все, що любив.

Застогнав, доторкнувся до скроні, відчув вже засохлу кірку крові. Сперся об підлогу, спробував підвестися, опираючись на свою імпровізовану милицю. Захитався та ледь не впав знову. Втримався. Йшов далі, на вихід з цього місця, де у повітрі витав запах смерті.
Перше, що він побачив, вийшовши з палацу та мружачи очі, що відвикли від світла, — держак списа, який стирчав зі спини людини, наче кілок, прибивши її до сходинок. Переступивши через труп, спустився до низу, вийшов на вулиці та оглянув все навколо. Дим, що був у повітрі, почав поводити себе дивно — стелився землею, наче туман, став темнішим, почав повільно розповсюджуватися вулицями, наче мацаки якоїсь страшної істоти. Завбачливо уникав тих вулиць, де стелився цей дивний дим. Подув легенький вітер, але він не був прохолодним, був задушливим. Раптом на його плече щось впало. Підняв те, покрутив в руках. Листя. Підвів голову, подивився на Споконвічний дуб і жахнувся з того, що він наробив. І Улламір, і інші дерева навкруги скидали листя, яке було хворе та понівечене, оголили свої гілки, які стали закручуватися у страшні, потворні вузли. Листя те все падало і падало, утворюючи підстилку, від якої доносилися запахи прілості та гниття.
Побачив тіло. Людське. Ненавидів їх, їхні обличчя, їхні крики, їх мерзенну говірку, їх ненависть до свого народу. Найбільше ненавидів себе.
“Що я наробив? Невже я дійсно стану слугою темряви, приречудуші тих, хто жив та помер на цій землі на вічні муки заради своєї помсти? Не треба було, не можна було цього допустити, але чи був у мене вибір? Так був, я зробив його… Я клявся… Клявся захистити їх, але стану катом та мучеником свого народу… Скоро… Скоро…” Думки проносилися одна за одною, відчував їх наче ехо в голові, ніби щось нереальне, ніби думає це не він і відбувається все це не з ним, а з кимось іншим. В голові шуміла кров, Калвій відчував запаморочення. Ельф подивився на сонце, але не бачив його — воно було закрите темними хмарами. Почав йти до того де важко падали краплі чогось, що нагадувало воду, але нею не було. Тхнуло падлом, яке гниє вже тиждень, і було липким. Одну хвильку мрячило, потім задощило і ринула нарешті злива, що смерділа наче некрополь.
Танцюючий- з- Вітром зблював. Мав сильний шлунок, але такого він не міг винести. Витираючи рот, озирнувся та побачив, як листя та калюжі смердючою мертвечиною рідини заходяться у вихорі, формуючи щось, що нагадувало людську постать. Жінку. Вона промовила до нього і голос її нагадував сичання змій та завивання вурдалаків.

– Ти промовив до мене, Обранцю, і я почула твій відчайдушний стогін болю та розпачу. Ти готовий був заради помсти закласти тіла й душі всіх, хто перебуває на цій землі, у твоєму королівстві, мертвому королівстві, що було понівеченим та зруйнованим людьми.
Вона наблизилася, її обриси стали чіткіші. Обличчя було покрите химерними вузлами пойнятим гниттям листя. Бачив, як у її роті з листя копошилися черви, що правили їй за язика.
– Поглянь, Обранцю, що стало з твоїм народом, що сталося з тими, хто правив цими землями, такими святими та важливими для твого народу. Недоторканими навіть перед Богами. – Її очі зі смердючої рідини загрозливо зблиснули. А можливо то відбивалися заграви пожеж, що вже затухали. – Їхні душі вже мої, принесені тобою в пожертву, їхня кров сплила в ґрунт і змішалася з моїм туманом. Всі вони стали частиною цієї руїни, частиною цього королівства, що вже не існує, хоча ти побачиш, як уламки його слави відродяться на залишках руїни.
Він перевів погляд на рухи, що промайнули між будинками зі сторони палацу. Відчував, ніж розумів, що це були, а ні люди, а ні живі істоти взагалі. Тіни навколо нього згущувалися.
– Ти побачив їх, чи не так? – потвора посміхнулася. З нечестивого рота впала купка хробаків. – Твої родичі, кохані, друзі, всі вони стали тінню і лише ти їх прирік вічно блукати руїнами домівки, кидатися на все живе, ненавидіти себе і весь світ. – Побачив, як тіні в кінці вулиці видовжилися. Наближалися. В темряві побачив знайому посмішку Ішшаї, яка перетворилася на вишкір і світилася у цьому мороці, нагадуючи синюватий колір вогників з мочарів. Здригнувся від холодного доторку Етінель, чиї руки сплелися у нього на плечах, а губи ніби шепотіли «Чому ти це зробив? Чому?». На нього хмуро дивився його батько, ніби не вірячи, що він накоїв, який відвернувся від сина та впав навколішки. Всі тіні впали на коліна. Він теж впав під впливом якоїсь сили.
Матір Ночі зробила жест і на руці ельфа жахливо болісно були випалені богохульні руни, які не повинні були проявлятися в цей світ. Почув чийсь крик, наче когось вбивають, тіні також почали кричати, хапаючись за голови, дико, верескливо, наче сміючись і плачучи одночасно, перетворювались з людських неясних постатей на жахливих тварюк, породжень ночі.
– А ти, мій дорогий Thar Ventorum, Ейн Калвій дан Лод, з роду Лодів, станеш, як ти там казав? Моїм жниварем, що стане пошестю для людської раси, їх нічним кошмаром, що я нашлю на їх дітей вночі, моїм полум’ям, що спопелить міста людські. Моїм королем та намісником, що буде правити цими землями, що вже затягнуті сутінками. І хай вітри рознесуть вість про це, про долю людську, долю ельфійську, долю твою, мій Обранець, прокляття, яке ти накликав на цей світ.

Крик людини, яку вбивали, ніби ширився в просторі, ніби не одну людину, а тисячі людей вбивають одночасно, жахливо, жорстоко, від цього крику можна б було зійти з розуму, від нього холонули жили та стигло серце, але раптом він зрозумів, що кричить він сам, від неймовірного болю, що оповив його. Він став криком, став болем, став вітром, що розносить вість про жахливу долю ельфів та жорстоку участь людства….