Перший раз, коли Локвуд напився

Розповідає Локвуд

Я сидів на краю ліжка, незручно згорбившись, вже бозна-скільки часу, намагаючись зібратися з друзок, на які, здавалось, розлетілось все моє єство. Тільки відчувши біль у спині та шиї, змусив себе встати і потягнутися.

Сонце сідало, зафарбувавши свої останні промені помаранчевим та червоним. Люсі вже пару годин була вдома, походжаючи у себе на горищі: мабуть готувалася до побачення.

Спочатку я хотів піти до неї відразу, як вона з’явилася вдома. У мене на язиці крутилося лише одне питання: “Коли ти збиралася мені все розказати? І про свого бойфренда, і про Америку?!”. Та я розумів, що розмова у такій тональності – це гарантований скандал, який я не хотів допускати.

Тому я просто сидів, прислухаючись до її кроків, і намагався осягнути нову реальність, яка постала переді мною.

“Коли щось дорогоцінне у тебе перед очима, починаєш думати, що воно належить тобі”.

Джордж, як завжди, як в око вліпив. Я давно звикся з думкою, що Люсі закохана у мене (так, згоден, нескромно, але, здавалося мені, правдиво), а тому не надто переймався тим, щоб якось підтримувати наші стосунки. Коли Люсі навесні повернулась до нас на Портленд-Роу, мені здалося, що між нами вирішені всі суперечки. Вона ж погодилась працювати зі мною скільки мені буде відведено часу на землі. Потім закрутилось зі справою Фіттес… Було вже не до з’ясування відносин. Я завжди був щасливий тим, що Люсі з нами, зі мною. Я знаходив справжнє задоволення в її компанії, в спілкуванні із нею… Звісно, іноді мені хотілося більшого, але я давно навчився тамувати свої фізичні потяги до неї, виправдовуючись тим, що ще не час, не місце, що все буде, але потім, коли ми переможемо всіх ворогів / вирішимо Проблему / заробимо достатньо грошей… Завжди знаходився привід відкласти почуття… А тим часом я знаходив радість навіть у тому, що вона просто була поруч. Чи було це кохання? Я старанно уникав роздумів на цю тему. Мені було невимовно страшно по-справжньому закохатися…

І от припливли, як-то кажуть… Якби я не був таким засліпленим власними гордощами і усвідомленням її безкінечної відданості, я б міг передбачити, що рано чи пізно може з’явитися інший чоловік. Але я був сліпий. Я думав, що Люсі моя і буде моєю завжди, навіть якщо я не зроблю їй назустріч жодного кроку. Яким же дурнем я був!..

На сходах залунали її кроки. Вона намагалася прокрастися якомога тихіше повз мою кімнату – не хотіла зустріти мене. Я так прикусив губу, що відчув у роті присмак крові. Тоді встав і вийшов за нею в передпокій. У голові було дзвінко і порожньо. Я поняття не мав, як поводитись у цій водевільній ситуації.

Вона вже була біля дверей, надягаючи нову куртку з блискучої чорної шкіри на коротку білу сукню зі звабливо відкритими плечима. Коли я побачив Люсі в усьому цьому вбранні, мій пульс відразу підскочив мінімум до сотні ударів. Захотілось по-дитячому закричати, що нечесно сьогодні бути такою красивою не для мене!

Контраст тонкій білій сукні складали грубі чорні черевики, а довгу оголену шию охоплював короткий чорний ланцюжок. Більше Люсі не носила те срібне намисто, що я колись подарував їй. Від думки про це липке відразливе відчуття скорої втрати поповзло по шкірі, піднімаючи волоски.

Люсі підфарбувала очі та уклала волосся, і, в цілому, виглядала як подарунок до Дня народження юному фанату heavy metal.

“Нед Фіддлтон – він носить потерті кожанки та джинси”, – пригадав я слова Джорджа.

Ну що ж, разом вони складуть гармонійну пару… Від цієї думки чорнющі пазурі ревнощів продрали мене наскрізь і, здавалося, навіть вийшли назовні крізь тканину сорочки. Я зупинився, приголомшений. Ніколи ще мені не доводилось відчувати нічого подібного…

Люсі озирнулась на мене. На її обличчі з’явилась зніяковілість (що доведеться мені все пояснювати) і досада (що не вдалося змитися непомітно).

– Локвуде, – сказала вона, прилаштувавши на лиці нещиру широку посмішку. – Я думала, ти не вдома.

– Та ні, я саме був вдома. Думав, може ми підемо сьогодні ввечері кудись прогулятися? – спитав я, приглядаючись до неї.

Лице Люсі залив густий рум’янець.

– Оу… – розгубилась вона, – та я навіть і не думала, що ти запропонуєш… Джордж поїхав, я думала, у тебе теж якісь справи, то я… е-е… погодилась піти з друзями посидіти десь, – проговорила вона, старанно відводячи від мене погляд.

Дідько, Люсі, ми ж рідні люди! Що ти переді мною корчиш?! “Піти з ДРУЗЯМИ”, аякже!

– Он як, – кинув я. – Що за друзі? Може, дозволите і мені до вас приєднатися? – моєму невинному погляду позаздрив би сам Папа Римський.

Люсі ще більше знітилась.

– Е-е-е… Я… Справа у тім, що… Ні, не вийде, Локвуде, пробач, – вичавила вона із себе, скоса зиркаючи на двері, наче збиралась випаруватися у шпаринку.

– Ні? Дивно… А що так, Люсі?

– Просто я… Ну… Я йду з хлопцем, – промимрила вона нерозбірливо, задкуючи до дверей.

– А, тобто будуть не ДРУЗІ, а ДРУГ? – спитав я, пильно дивлячись на неї. – І хто він? Я його знаю? Надійний хлопець? Я маю на увазі, якщо раптом Гостей зустрінете? Йому можна довіряти в цьому сенсі?

Моя кров, здається, закипіла вже настільки, що почала згортатися прямо у венах. Як там казав Джордж: “Ти сприймаєш все спокійно”. Ні, я не приймав спокійно цю ситуацію. Аж ніяк!..

Вона трохи знервовано відгорнула з очей пасмо волосся і я помітив, що нігті на її руках старанно полаковані у червоний колір. Не знаю чому, але саме ця дрібниця мене добила! Люсі, моя Люсі жодного разу не робила собі манікюр. Для мене не робила, а для Неда Фіддлтона – так!.. Я відчув себе доктором Брюсом Беннером за мить до його перетворення на Галка. Знаєте, той момент, коли він починає по-звірячому гарчати, зеленіє, на ньому репається сорочка та відлітають гудзики…

– Якщо ми раптом зустрінемо Гостя, – сказала Люсі дещо прохолодно, навіть не здогадуючись, що зі мною відбувається, – я так точно зможу дати йому раду, хіба ти не знаєш? Та й Нед теж, не сумнівайся, не буде пасти задніх.

– Значить, Нед? – спитав я. – Це такий накачаний парубійко з ДЕПРІК, так? І давно ви… гм… зустрічаєтесь? Дивно, що я нічого про це не чув…

– Тому що ти взагалі не надто цікавишся тим, чим живуть люди навкруги тебе, – відказала Люсі уїдливо.

Наші погляди перехрестилися. Не знаю, що вона побачила в моїх очах, а в її погляді я побачив виклик і ще тінь образи.

Так, люба, тобі є за що мені докоряти, з гіркотою подумав я.

– Я завжди цікавився тобою, Люсі, – тихо промовив я.

– Та невже? – пирхнула вона. – Ти – єдиний, хто не помітив, що Нед залицяється до мене! Хто тобі розповів? Джордж? Голлі? Тобі настільки було не цікаво, що зі мною відбувається, що ти б навряд чи помітив, коли б я… – вона затнулась.

– Коли б ти поїхала в Америку? – тихо додав я, засовуючи кулаки у кишені брюк.

Вона витріщилась на мене, здивована моєю обізнаністю.

– То ти… знав? – спитала.

– Не знав. До сьогодні. Коли ти збиралась довести до нашого відома, що їдеш в Нью-Йорк зі своїм новим бойфрендом?

Мені коштувало величезних зусиль говорити рівно і спокійно, наче всередині мене не розливалась пекельна смола, спалюючи вщент усі нутрощі.

Люсі дивилась просто на мене, намагаючись розгледіти щось у моєму обличчі. А я робив надзусилля, щоб не виказати нічого з того, що відчуваю. Бо якщо я зроблю це, то розсиплюся просто тут, у її ніг, грудочкою попелу.

За якусь хвилину вона кліпнула, відвела очі і прикусила губу, насупившись.

– Ще нічого не вирішено, – сказала втомлено. – А мені взгалі-то пора… – вона озирнулась на двері.

– Так, звісно, – я розтягнув губи в автоматичній посмішці. – Повеселись як слід, Люсі.

Вона знов стрельнула на мене поглядом. Мені здалося, що в очах зблиснули сльози, та Люсі тряхнула головою і криво посміхнулась мені у відповідь.

– Дякую, Локвуде…

Вона взялася вже за ручку дверей, а на самому порозі озирнулась на мене з дивним виразом обличчя.

– Знаєш, дарма я боялась сказати тобі про Неда… Чомусь думала, що це тебе… засмутить. Дурість, так? Адже для тебе головне, щоб наша команда продовжувала ефективно працювати, еге ж? – вона помовчала мить, ніби очікуючи моєї репліки. Не дочекавшись, знизала плечима і додала: – На все добре, Локвуде. Хорошого тобі вечора, – і вийшла, зачинивши за собою двері.

Я визирнув з вікна і побачив, що надворі на Люсі вже чекав ставний молодий чоловік. Він поцілував її в щоку (я скрипнув зубами) та галантно розкрив перед нею двері білого джипа. Дивлячись на вогні автівки, що від’їжджала, забирачи з собою мою Люсі на її перше побачення, мене раптово припечатало залізобетонне усвідомлення того, що я безповоротно і остаточно закоханий у неї. І з цим геть нічого не вдіяти. Це неможливо змінити силою волі, малодушним униканням чи боягузливим самообманом. Я любив її, я хотів її, я був готовий їй освідчитись… І це я збагнув лише тоді, коли вона йшла від мене під ручку з іншим чоловіком!..

Я ще довго стояв на місці, дивлячись услід автівці, що давно вже зникла за поворотом. А тоді пішов на кухню, порився в одній із шафок і дістав з її глибин пляшку “Джека Деніелса”, яку колись презентував нам один із вдячних клієнтів. Цього вечора у всіх нас будуть свої розваги.