перший поцілунок і срачка з анею(вона кохає її брата..)

я п’ю воду, обіпершись на свій локер з наклейкою нахіди з гейшина і попереджувальними знаками, що забороняють сувати носа в чужий особистий простір, доступ до якого обмежений і дозволений лише надзвичайно важливим обличчям. до мене підходить аріна і вітається.
– а ти париш?
– звісно. а по мені видно?
я пирскаю сміхом і закашлююся, бо поперхнулася водою. обожнюю водичку з лимоном.
– видно.
аріна розтягує намальовану усмішку ще ширше.

– а ти?
– іноді. коли діляться.
– зрозуміло.
перший день не віщував нічого поганого. нам замовили піццу, ми нажерлися, я допила лимонну воду й у мене почалася депресія адже більше нічого пити. ми спокійно вибігли з сірої будівлі. сонце, на диво, не зникло. по будинкам, потім годинна катка в гартік фоні з классом. салатик зі смаженою картопелькою. і до кінця дня я сиділа й вивчала свою четверту стіну в кімнаті. минулі три вивчала влітку.
————————————————
наступного ранку я прокидаюся зі скуйовдженим волоссям і перекошеним чумазеньким обличчям. під звуки будильника я збираюся, вимикаю його вже коли брата починає бісити безперервна мелодія з голосом зеленського(“вставай, через не можу”).
я швидко крокую до будівлі, під дахом якої на мене напевне чекає ця чудова істот…аріна.
я зазираю в пустий клас. там нема нікого, окрім аріни і мене. і ще декількох істот, що заважають існувати.
– ляляля. – в клас застрибує якесь огидне дівча з оптимізмом на обличчі. воно жбурляє рюкзак під свою парту і буквально падає на стілець й одразу витягає телефон.
я повертаю до неї голову.
аня. чого це вона сьогодні така радісна?
це я й вирішую запитати.
аня повертає до мене біляву голову, потім різко підіймається і йде до нас.
————————————————
– мне нельзя просто быть весёлой, м?
– не можна.
– почему это? у меня прекрасно начался день, приснилось что то хорошее, я нашла парня. после этого радоваться нельзя, олицетворение депрессии?
я здригаюся. “уособлення депресії”?
на моєму обличчі виступає огида, я в конвульсіях сахаюся від неї.
– ты чего?
– це я.. уос…уособлення депресії?..
хоча в моєму голосі жах і тремтіння, в моїх очах виблискує наростаюча ненависть до цієї людини і готовність вилити на неї всю накипівшу токсичну фарбу.
– да.
– чому?
– дружишь с ариной, ходишь с короткими крашенными волосами, не общаешься ни с кем. социофобка?)
-ХПХПХХПХПЗПЩШПШПЩПЩПЖПХХ.
аріна гепається головою на стіл і сміється.
хоча просто сміхом це назвати тяжко.
аня, збита з пантелику, відступає крок назад. у неї на обличчі здивування і розуміння того, що десь промахнулася.
мені смішно від її аргументів, чому я “уособлення депресії”.
у мене в очах спалахують бісики, і я шкірюся до неї з нестримним бажанням її потроллити.
– а ще, я пишу з маленької букви, більшість часу проводжу з малюнками, на яких заробляю, виглядаю так як подобається МЕНІ, а не сміттєвим чоловічкам з фальшивою думкою на рахунок альту.
аня опускає очі.
– доречі, що за клоун? – аріна ставить підборіддя на руки і заглядає в очі моїй співрозмовниці, роз’їдаючи її не те чорними, не те карими аппаратами для зору.
– а?.. почему клоун? обычный парень…мой… классный…
– коли знайшла?)
– сегодня…
– на трасі?
аня змірює нас поглядом, повним осуду. ми у відповідь робимо те ж саме.
– нет. я шла в шарагу, он мне давно нравился, он остановил меня и предложил..
– так просто?
– именно.
– а спілкування до цього було?
– ну… немного. – аня зам’ято від нашої допитливості відповідає притишеним голосом.
– влітку?
– да.
– добре.
————————————————
я виходжу з класу, зігнувшись у три погибелі. тортури від вчительки на першому уроці дались взнаки. я підходжу до аріни, що стоїть, обіпершись на вже не мою, а на нашу шафку.
аріна обіймає мене однією рукою і притискає до себе, роблячи жартівливу спробу придушити. а я тільки й хочу, аби мене придушили.
нарешті я сосискою перекочуюсь по двері шафки і стаю поряд з нею, дивлячись на сіре небо, що зветься шкільною стелею.
я роблю ковток лимонної води і сповзаю по стінці. сідаю на кортах і обхоплюю коліна руками.
– ти чого?
– я не знаю як з такою виносливістю буду ще 9 місяців жити.
аріна присідає поряд зі мною.
– якось переживеш.
двері відчиняються і ми бачимо виходячу з запилюженого класу аню.
вона бачить нас і здригається.
чого.
та потім швидко дріботить по коридору кудись в сторону групки старшокласників, що стовбичить неподалік і лякає нас своїм виглядом.
ми спостерігаємо за нею, і бачимо що вона таки побігла до них.
серед тих старшокласників раптом я бачу свого брата. хочу вже підняти руку, помахати й піти надавати йому лящів на очах у ані, однак щойно я її піднімаю, вона сама одразу ж опускається. аня зливається з групкою, при чому в прямому значенні. підходячи до них ззаду, вона раптом обхоплює їх усіх разом руками і ніби обіймає. ярослав першим налякано обертається і сахається від неї, та аня притискається до нього й щось каже.
аріна, так само як і я, здивовано нахиляється вперед і вдивляється у анін флірт з моїм братиком. чи наважиться він сказати їй, що сестра її коханця – її ворог?
а у ані таки дійсно з ним флірт.
– скажи свой адрес !!
господи врятуй.
ярослав з повними шоку очима тихо промовляє нашу адресу, і легенько відштовхує її від себе.
аня вдавано ображено відпускає його, і чуючи дзвінок на другий блок тортур і поклик в краматорій для євреїв, швидко біжить до дверей нашого класу.
я хочу підійнятися, але мене зупиняє аріна. вона хапає мене за руку і дивиться мені в очі. насторожує те, що вона це робить довго. урок вже йде десь хвилину. лише чуючи чиїсь важкі кроки по підлозі(точно вчителя) вона швидко цілує мене, зривається з місця і ми вриваємося в клас.
——-‐———————————–‐—-