Перший метелик

Це було неочікувано. Він п’яний та накурений вигнав на коридор і побачивши мене, повалив на землю. Мій батько був під впливом алкоголю та й ще чогось, я не здивуюсь, якщо протизаконного. Він в рази більший за мене, але й регулярний алкоголізм не змінив його статури та сили.

Перший удар пройшовся по лицю, від чого я втратив концентрацію та розуміння, що взагалі відбувається. Другий – по ребрах, третій – по щоці. Подальші удари я вже не міг запам’ятовували та рахувати. В голові я вже й прощався, як мінімум, зі своїм здоров’ям. Варіантів як вибратись було мало, але хвала небасам, в поле зору попала пляшка, яку батько викинув, коли йшов до мене.

Потрібно скористатись шансом.

Він сьогодні як ніколи жорстокий, здається, ще щось і кричав мені, але я так вже на порозі життя і реальності. Коли під час одного із численних ударів, ми трохи «посунулись» вбік, я зміг дотягнутись до банки і не думаючи, вгатив нею по голові батька. Той звалився на мене без свідомості, удар все ж таки попав в точку і це було мені тільки на руку.

Якось я все ж таки виліз з під нього, обшукав, і дістав ключі від власного будинку, щоб той більше в житті не зміг прийти до мене. Випхав його на вулицю, ледве рухаючись, а сам заскочив в мазераті і маючи змогу нормально бачити лише на одне око, вирішив поїхати в останнє місце, куди б поїхав при здоровому глузді.

До Рудого.

Мені справді важко було думати і в голові як церковні дзвони били, але я старався пригадати адресу, що писала на його документах, коли ми вперше зустрілися в потязі. Марно катаючись по місту, в моєму мозку все ж таки появилась картинка його документів, де згадувалась адреса “Хайвей Авеню, 7, Брайтон”. (місто існує, адреса вигадана, може є така. не перевіряла). Все ж таки фотографічна пам’ять – штука корисна.

Добре, що мені добиратися туди хвилин тридцять. За всю поїздку здоровий глузд кричав, що потрібно повертатися в свою стару хижину і дістати перекис, пластирі та самому про себе подбати, проте щось хотіло в середині мене, щоб саме Рудий побачив мене і можливо він не прожене мене, як зустріне в дверях дому о 3 ночі.

Мені хотілось побачити настільки незнайоме, але водночас знайоме лице.

Дорога була на диво видалась недовгою. Одинакові обочини шосе минали повз вікна машини. Ліхтарі, що освічували дорогу, разили і так ослаблені очі, а сидіти сконцентровано за рулем ставало все складніше і складніше. На щастя, по дорозі зустрівся знак, який вказував, що до Брайтона залишилось 4 кілометра і це дало мені сили доїхати до пункту призначення.

Ледве добравшись до тієї злощасної вулиці, я буквально випав з мазераті і підійшов до домофону. Навпроти номеру квартири висів надпис з перекресленим незрозумілим прізвищем і біля нього чорним по білому «Н. А. Джостен». Повезло, що хтось не закрив двері і я зміг пройти, не будячи Ніла достроково.

Піднімаючись по сходах, під ребрами, як новий удар пройшовся, що змусило мене зігнутися вдвічі. Я притулився спиною до стінки, щоб відпочити і з’їхав додолу. Сил немає. Зовсім. Але до тієї квартирної площадки залишилось всього навсього 7 сходинок. Потрібно зібратись.

З останніх сил і можливостей я піднявся і притимуючись за стіну, піднявся до квартири номер 4.
***

3 ночі. Кіт в моїх дверях. Весь в синцях і ранах. Побачити його тут було максимально несподівано. Можливо я б мав задуматись, де він взяв мою адресу, чи як взагалі взнав моє повне ім’я і таке інше, але основним моїм бажанням зараз – допомогти Коту.

– Я надіявся ти мене не проженеш – хлопець опустив голову і сказав щось єдине, на що спроможний своїм ослабленим і хриплим голосом.

Я не знав, що відповісти. Я абсолютно нездатний до спілкування в стресових ситуаціях.

Тоді, не питаючи нічого, я взяв його під руки і повів в свою квартиру, закриваючи двері ногою.

– Ні, не переживай, не прожену… – провівши його на кухню, я посадив його на стільницю, а сам почав шукати аптечку – Хто ж тебе так?

– Батько… був п’яним та чимісь накачений, ось вам і результат – Кіт попробував розвести руки, але різко зупинився, кривлячись.

– Е-е-е, спокійно, сядь камінцем і не рипайся… та де ж я цю аптечку поставив… – шукаючи на всіх полицях, я все ж таки знайшов коробочку з медикаментами над стільницею, на якій сидів мій гість. Вийшло трохи незручно, але ж…

Хлопець мовчав і навіть не показував признаки існування. Він закрив очі та сидів нерухомо, ніби буквально сприйняв мою просьбу сидіти камінцем.

Мені було справді боляче дивитись на нього таким. Я привик до більш-менш живого Кота, якого я зміг розговорити і його монологи справді дають бажання щодня їздити на роботу і з. Я привик до Кота, що любить Різіс і мигдальний круасан. Я звик до звичайного Кота, а тут він сидить у мене на кухні, до якої фіг зна як добрався і ледве дихає, бо попав під гарячу руку свого татуся, а я сам як ніхто знаю це відчуття.

Я швидко помив руки і підійшов до хлопця з бинтами, пластирами та дизінфікуючим засобом. Тільки, коли я кашлянув, він відкрив очі і подивився на мене, відсуваючись і даючи місце, для розкладання усього, що мені треба.

– Можна? – на це я отримав повільний кивок.

Мені було страшно. Дуже. Мені не було страшно бачити синці чи рани. Я не боявся крові. Я боявся зашкодити йому.

Все ж таки, я підійшов до Кота і схилився над ним, підносячи тремтячі руки до ран. У його очах читався страх, але він підпустив мене до себе. Взявши обличчя рукою, я підніс його до світла і почав обробляти рани, що були усюди: на вилиці, на скроні, біля губ.

Максимально обережно я промивав кожен слід побою і заклеював пластирем.

На вилиці рана була найбільшою, та швидше всього найглибшою і я найбільше боявся дійти саме до неї, щоб не завдати болю Коту. Вкотре замінивши ватний диск, яким я користувався, приготувався, швидше морально і подивився на свого «пацієнта».

– Буде боляче – знову взявши його підборіддя рукою і підняв його лице до себе.

Він нічого не відповів, а просто дивився розфокусованим поглядом крізь мене.

– Я розумію, що болю ти зазнавав і більшого, але я не хочу, щоб ти знову страждав – оскільки його голова була в моїй руці, я повернув так, щоб Кіт знову дивився на мене і це спрацювало.

– Не зважай – голос його дуже ослаблений – Я й не таке терпів, рана невелика – він потиснув плечима і відвів очі в сторону.

– Терпів не терпів, не хочу, щоб було тобі боляче – на це Кіт нічого не відповів, а лише видихнув, а я сприйняв це як знак згоди.
***

Чому він так турбується про мене? Я завалився в його квартиру посеред ночі, а Ніл переживає за мене, як квочка над курчам. Але мені було приємно. Ще в житті за мене ніхто так не переживав, крім Елеанор, яка одного разу лікувала мене після вкотрого побиття батька.

Проте не так.

Зовсім не так.

Рудий переживав, що мене болітиме рана. Проста рана, яка вже стала частиною мого життя.

Я боявся, що він мене побачить вразливим, тож вирішив, як завжди, просто мовчати.
Рана справді була болючою, він не прогадав. Стиснувши губи в тонку лінію, я закрив очі і старався не концентруватись на біль.

– Вибач – Рудий прошепотів, як ніби боявся голосно до мене говорити – Ще не багато.

Я кивнув, не говорячи нічого. Після цього, за кілька секунд я знову відчув теплі руки Ніла на обличчі, коли він заклеював рану.

– Ось і все, з лицем закінчено – рудий пройшовся руками по ранах, загладжуючи пластирі. Але до мене дійшов сенс його слів.

– З лицем?

– Тебе ж не били суто по лицю – він склав руки на грудях та подивися на мене.

– Е..

– Повір…я знаю і просто хочу допомогти… можна? – в примарному світлі його очі були темними, як колір глибокого океану, проте все рівно загіпнотизовували.

– Так… валяй – я обережно зняв футболку, оголюючи торс і частину себе. Не тільки як шкіру і частину тіла, а й… себе.

Я розумів, що мене покатали добре, але реакція Ніла сама за себе говорила. У здивуванні він так відкрив очі, що вони стали розміру п’яти копійок. Тоді він знову вернувся до аптечки і приніс ще якийсь крем для загоювання.

– Краще не дивись поки в дзеркало – рудий підійшов до мене та продовжив обробляти мої синяки та рани.

– Я й не збирався… сссс – я не встиг договорити, бо саме то місце, яке лікував в той момент Ніл, різко заболіло.

Я зробив вдих і видих, щоб втамувати біль, а Рудий вже встиг сотню разів вибачитись за свою необережність.

Це виглядало дуже мило. Попри біль, я навіть зміг мимохідь усміхнутись. А Ніл дальше сконцентровано обробляв мої побиття, навіть не дивлячись на мене.

Я слідкував за його руками, які обережно «бігали» по моєму голому тілу і накладали бинти. Руки були теплими і приємними. Кожен дотик супроводжувався мурашками по спині і це було вкрай незвично.

Кінцевим результатом був торс, перемотаний бинтом в районі талії та ребер. Біль потрохи відступав і в голові теж прояснилось.

Прояснилось…

Стоп…

ЩО Я В БІСА ТУТ РОБЛЮ?!

Я вже збирався тікати з кухні, коли переді мною явився Ніл з одягом в руках. Він зупинився і подивився на мене неоднозначно.

– Ти куди? Ледве на ногах тримаєшся – Рудий розвернув мене і знову хотів завести на кухню.

– Та я… я приперся в третій ночі і цей.. ну…не подумав – я старався вибратись з його рук, але Ніл посадив мене на стілець і вручив футболку.

– На. Одягнись. І не переймайся, я тільки радий допомогти. Самому знайомо – він знизав плечима і розвернувся до плити, поставивши туди чайник – Чай? Кава?

Я сидів в абсолютному ступорі, не розуміючи його настрою, і тримав в руках футболку.

Типу, я приперся до нього вночі, він ще й обробив мої рани і побої, наклав бинти, дав свій одяг і чай робить. Мій шок у шоці. Думки крутилися швидше, ніж швидкість світла.

– Гееей, земля викликає – він клацнув пальцями перед моїми очима і я здригнувся – Ей, ти чого? Питаю – чай, кава? Ще щось? – Він вже розвернувся, але в кінці усміхнувся і додав – Нічого – не рахується.

– Задумався, вибач… Чай тоді, чорний і без цукру – Після цього я попробував одягнути футболку, але м’язи ще досі боліли, то й Ніл як завжди допоміг мені

– Менше рухайся, біленький – Біленький? БІЛЕНЬКИЙ? Та я в в ахуї з цього хлопця. І з себе теж. Я проклинав подумки усе на світі і звичайно, що себе найбільш, як навіть не помітив, що Рудий вже подав чай і дивиться на мене вкрай зацікавлено- Упс, я знов задумався

– Не переймайся так сильно, я ж казав, все окей – хлопець навпроти мене знизав плечима і після відкрив пачку різіс, які я навіть не замітив – Пригощайся, кіт – Ніл мило усміхнувся і кинув до рота маленьке печиво, а я чуть не подавився чаєм

– Кіт? – я вигнув ліву брову і зиркнув на нього – Ти знущаєшся? – на  ці слова той розсміявся і подивився на мене, відкидаючись на спинку крісла.

– Ну ти так і не сказав мені свого імені, а ще в перший день я знайшов велику схожість між тобою і особин з родини котячих – Ніл знову усміхнувся і з’ївши ще одне печиво, допив чай, а я… А я що? Я сидів в шоці.

– Я – Ендрю

– Пізно, ти – Кіт

Занадто тепло стало після цих слів і його усмішки, що появлялась раз за разом на його обличчі, під час його розповіді, про що, я навіть не вникав, якщо чесно. Голова досі гуділа, але й перебивати Рудого не хотілось.

Після настільки жахливого вечора, це «чаювання» о п’ятій ранку було як промінь, який сяяв рудим кольором.