Перше Різдво у Портленд Роу, 35
від Everlight// Для настрою:
Усім, кому зайшла чудова в усіх аспектах кіноадаптація, від якої в захопленні і сам автор книг, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, та й загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…
Неймовірний запах імбирних печеньок пробрався навіть у сон, повільно, але остаточно пробуджуючи Люсі. Вона деякий час лежала, насолоджуючись новими відчуттями і збираючись з думками. Так незвично і так приємно! Адже у неї ніколи не було справжнього Різдва. Мамі завжди було не до свят, вічно заклопотана та невдоволена, здавалося, вона просто ненадивіла усю святкову метушню, що вирувала щороку навколо.
А Портленд Роу 35, судячи з ароматів, був зовсім інакшим. Можна було б посперечатися, що зараз хазяйнує Джордж, та не було з ким. Хіба з Черепом? Проте той перебував у кухні і точно знав, чиїх рук це справа.
Від апетитного аромату аж запаморочилося. Не в силах більше стримуватись, вона вистрибнула з ліжка, швиденько вмилася та побігла вниз. До кухні дійти не вдалось, оскільки ще на сходах її наздогнав голос.
– Люсі, це ти? Давай сюди, дивись, що Локвуд притяг! Минулого року у нас її не було!
У бібліотеці з’явилася ялинка. Справжня ялинка. Красуня, пишна, струнка, з крапельками вологи на голочках. Така, аж дух захопило.
Джордж стояв біля каміна, над яким висів новесенький різдвяний віночок і усміхався.
– Навіть не знаю, що його так пройняло, торік заледве на кілька гирлянд погодився. А тут таке!
Люсі підійшла та стала поряд, милуючись змінами в кімнаті, вдихаючи запах свіжої хвої.
– І навіть це, уявляєш? – Вказав Джордж на віночок і зупинився. – Ти диви, з омелою, я й не помітив.
Він знову усміхнувся і, нахилившись, легко цьомнув її у щічку.
– Приходь по пряники, хвилин за десять будуть, йду гляну, чи остання партія не підгоріла.
Гримнули вхідні двері і розминатися йому довелося з Локвудом з купою коробок у руках. Той зайшов у бібліотеку боком, стараючись сам не перекинутись і не перекинути ношу.
– Джордже, міг би й допомогти!
То того вже й слід захолов.
– Ну як вам? За неї довелося добряче поборотися… – дбайливо складаючи коробки на диван, відсапуючись, промовив Локвуд. – З тебе, Люсі, декорування. Я тут дещо прикупив, і ще пошукаю зі старих запасів. А це… – він відклав найбільшу коробку, – віночки кожному з нас до кімнати та у кухню на стіл. Спершу навіть не думав брати, але мені дали добрячу знижку, продавець виявився нашим колишнім клієнтом, задоволеним послугами…
Розібравшись з ношею і скинувши плащ, Локвуд підійшов до Люсі.
– Ти все мовчиш… Не сподобалась? Треба було іншу вибрати?
Вона знітилась. От дурепа, стовбичить тут, як зачарована.
– Та ти що! Навпаки! Це моя перша…
Він нічого не відповів. Тільки трохи сильніше стиснув губи, немов поринув у спогади. Чомусь здалося, що у нього також дуже давно не було Різдва…
– Перша? – Немов прокинувшись, промовив врешті. – Що ж, тоді я дуже радий, що вона буде в тебе саме з нами! Ми влаштуємо справжнє сімейне свято, так?
На його обличчі вже сяяла незмінна локвудова посмішка, а в очах поблискували вогники.
– Розпалимо вогонь, засвітимо свічки, повісимо шкарпетки для подарунків! Ось прямо тут, на камін!
Він розкинув руки широким жестом, ілюструючи сказане. І застиг. Як Джордж. Чорт! Вона і забула про ту бісову омелу. Щось холодненьке покотилося від горла до шлунку і дихання пришвидшилось. Чому це її так схвилювало? І що саме схвилювало?
– Так, ми також помітили, Джордж вже поцілував мене, – не знати нащо здавлено промовила скоромовкою.
Навіщо? Навіщо???
Локвуд видався заклопотаним її раптовим виступом, посмішка згасла, як і вогники в очах, чоло злегка нахмурилось, що видавалося лише ледь помітною складкою.
– Ем… смію припустити, ти хотіла насправді сказати, що не в захоплені від такої перспективи ще й в моєму виконанні? – врешті вимовив.
Її заціпило. І через те, куди повернула розмова. І те, що тепер будь-яка відповідь буде видаватися провокаційною. І, як на зло, нічого путнього в голову не лізло…
– Не хвилюйся, я не знав, що ці віночки з… Ми її повиймаємо. Звичай це просто звичай, не примус якийсь.
Він рішуче зняв прикрасу та вже ступив два кроки, як Люсі врешті отямилась.
– Ні! Ні, не в цьому справа!
Локвуд зупинився, здивовано й уважно обернувшись до неї.
– Я і Джордж… ми працюємо разом, колеги. А я і… ти… тобто, ми, звичайно, також партнери… тобто БІЗНЕС партнери… – ніколи в житті вона так не затиналася, і не молола такої дурні, – але окрім цього ти мій працедавець… і орендодавець… і…
– О! – на його обличчі з’явився задуманий вираз. – Так, ти права, я не думав про нас з цього боку… скорше, як про… друзів… так, це виглядало б… недоречно…
– Просто, з мого боку це теж могло виглядати недоречно чи трактуватися незрозуміло…
Зараз Люсі видавалася собі такою заплутаною та жалюгідною, що просто замовкла. Та й вже не знала, що хотіла сказати. Чи чого взагалі хотіла.
Локвуд раптом лагідно усміхнувся, повернув віночок на поличку і ступив до неї ближче. Легенько підібрав пасмо волосся, забираючи його їй за вушко і, схилившись, поцілував у щічку. Його вуста були теплими, злегка обвітреними і трошки колючими, вони торкалися так делікатно, що якби її попросили описати це, то властивим словом, мабуть, було б «ніжно». Чи то час застиг, чи то він трохи довше за необхідне затримався в поцілунку, та феєрверк відчуттів, що вибухнув у ній її поглинув. Вона гостро відчувала зараз все. Локвудові пальці, що заледве торкались шиї. Пасмо волосся, що лоскотало шкіру. Легкий, ледь помітний і дуже приємний запах лосьйону після гоління. І навіть його подих.
Він відхилився, знову посміхнувшись.
– Веселого Різдва, Люсі!
І швидко вийшов із бібліотеки.
А поцілунок все ще палав. Та що з нею не так???
По дорозі на гору заглянув Джордж, кинувши:
– Йди, скуштуй, вже готові!
Прокляття, що ж з нею не так???
Вона видихнула, скидаючи ману і впевнено покрокувала до кухні. На столі лежали апельсинки у вазі, гора цукерок і розмальовані пряники, викладені на таці. Взяла перший ліпший і застигла. Той був у вигляді різдвяного віночка.
– Ти цілувалася з ним! – раптом гримнув голос в її голові.
Мало не перекинувши стілець і не перекинувшись сама, Люсі відсахнулася.
– Що? – тільки й змогла вигукнути.
– З тим клятим Локвудом! Ти цілувалася з ним! Думаєш, я не знаю, що то за вираз на твоєму обличчі? Думаєш, я не бачив такого ніколи в житті? Вважай! Через цього ідіота ти втрачаєш здоровий глузд!
– Я ні з ким не… Це були дружні поцілунки під омелою! І з Джорджем теж!
Та навіщо вона взагалі оправдовується перед ним? Рвучко замкнувши банку, Люсі вискочила з кухні.
Чому тремтять її пальці? Чому вона все ще відчуває той клятий поцілунок?
Так, досить! Це вже занадто! Просто у неї ніколи не було справжнього Різдва! Це всьому причина! Але тепер все зміниться. У неї з’явилась сім’я. І буде багато, багато гарних днів. І не одне щасливе Різдво. Адже до цього теж можна звикнути?
0 Коментарів