Перше побачення

Такемічі не міг повірити. І водночас вірив. І та віра змушувала хлопця нервувати, стискати спітнілі долоні в кулаки, смикати куртку, підстрибувати і безглуздо всміхатися. Емоції нагадували американські гірки, бо хороші думки надто швидко змінювалися на погані. І Ханаґакі нічого не міг з цим удіяти.

“Майкі запросив мене на побачення”.

“Ні, він не казав, що це буде побачення. Просто попросив прийти в парк Йойоґі”.

“Але більше нікого Майкі не покликав…”

“Стоп, я цього не знаю, я нічого не знаю”.

Такемічі їхав до парку і, поглиблений у думки, не помічав казково прикрашеного ілюмінаціями Токіо за вікном тролейбуса. До речі, як він відреагував, коли Сано заговорив? Вже й не пам’ятав. Певно, завмер, слухав Майкі, машинально киваючи, і не вимовив ні слова.

Яка ганьба!..

А що він мав робити? Манджіро подобався Такемічі. Це помічали всі, окрім, власне, самого Сано, котрий тільки й знав, що гасати на мотоциклі вечірнім містом і разом зі своєю бандою “Токіо манджі” встрявати у бійки. А Ханаґакі не знав, як правильно донести до Майкі свої почуття. Надто недосяжним здавався Сано і надто невпевненим почувався Такемічі, коли Манджіро був поруч. В присутності Сано Такемічі говорив про що завгодно, тільки не про те, що треба.

А вони б навіть не познайомилися, якби не бажання друзів Ханаґакі похизуватися, показати, що вони круті. Хлопців побили. Пізніше вони брали участь у боях на гроші, поки Майкі не розігнав це збіговисько.
І якраз тоді Сано зауважив Такемічі – побитого, виваляного у траві, закривавленого і заплаканого. Ханаґакі тоді вирішив битися з Кійомасою ледь не на смерть, бо йому набридло бути на побігеньках у того виродка.
Відтоді Манджіро повсякчас з’являвся в житті Такемічі. То у школу зазирне, то підвезе додому на мотоциклі, то покличе гуляти. Ханаґакі щиро не розумів, чим так привернув увагу Сано, адже нічим особливим не виділявся. Окрім, звісно, вміння знаходити проблем на голову.

Нині Новий рік. І сьогодні Такемічі зустрінеться з Майкі. Хлопці нечасто бували на самоті, бо Манджіро завжди оточували друзі – Кен Рюґуджі, Баджі Кейске чи Міцуя Такаші. Тоді Ханаґакі проводив час із Чіфую Мацуно, приятелем Баджі. Чіфую першим помітив, як Такемічі дивився на Майкі й зробив правильні висновки. А ще постійно підтримував друга, коли Ханаґакі втрачав усяку надію розповісти Манджіро про свої почуття.

“А що, як я зроблю це під час зустрічі?” – сяйнула юнаку ідея, коли він вертався додому, окрилений запрошенням від Майкі. Такемічі спочатку зрадів, а тоді похнюпився. – “А раптом Майкі прийде з Доракеном? Негарно буде лишати його, але в присутності Кена я навряд чи зважуся зізнатися. Дідько, що мені робити? Чому все так складно?”

Такемічі вийшов на зупинці коло парку. Далі треба, йти пішки, але це недалеко. В очі бризнули сині іскри від ілюмінацій. Кожної зими дерева в Токіо обвішували гірляндами. Місто перетворювалося в пульсуючий сяйвом лабіринт, де можна загубитися, зникнути, розчинитися. Усміхнені люди парами чи групами ішли святкувати Новий рік, сміялися, ділилися планами, купували подарунки близьким. Вдалині, ніби здійнявшись у повітря, над містом блимала червоно-помаранчевими вогнями Токійська телевежа. Дивлячись на прикрашені вітрини і слухаючи пісні упереміш із розмовами, Ханаґакі й не помітив, як почав посміхатися. Блакитні очі хлопця сяяли, а на щоках з’явився рум’янець від холоду.

– Агов, Такеміччі! – голос Манджіро пролунав звідкілясь здалеку. Ханаґакі здригнувся і глибоко зітхнув, намагаючись приховати нервове збудження, що охопило все тіло. Майкі наближався. Не в традиційній формі “Токіо манджі”, а в куртці, блакитних штанях і футболці. Сано мрійливо посміхався. А ще – що було найважливіше – він був сам.

Такемічі не знав, куди діти руки, ноги, себе, коли Майкі наблизився впритул. Чорні очі, в яких відбивалися вогні Токіо, вивчали обличчя навпроти. Ханаґакі відчув, що червоніє.

– М-майкі, привіт, ти… – слова застрягли десь у горлі, коли Сано обійняв його. Теплий. І такий затишний зараз, у цю ніч. Такемічі несміливо поклав руки на плечі Майкі, боячись, що це виявиться сон. Але все було таким реальним. І нереальним водночас. Ніби казка.

– Ходімо, Такеміччі, – Манджіро тягнув його за собою кудись у лабіринт вогнів, – будеш таякі? Чи хочеш чаю? Або ходімо до ялинок, там гарно. Дочекаємося півночі, загадаємо бажання…

– Так, – Ханаґакі не помічав, що безглуздо посміхається. Просто йшов за Майкі. Куди завгодно. Просто вперед. За ним.

Такемічі вже не намагався зрозуміти, чому саме Майкі. Чому так хотілося бути саме з ним? Сано був небезпечним, і юнак це знав. Але ця небезпека, ця сила лідера Томану так і вабила Ханаґакі. Він почувався дурненьким метеликом, котрий легковажно летить до полум’я, зачарований світлом. Згорить, зникне – нехай. Тільки аби Майкі…

Манджіро роздобув таякі. І коли встиг? Віддав один смаколик Такемічі.

– О, дивись, у мене шоколадна начинка, – по-дитячому радів Сано, – а в тебе яка?

Такемічі відкусив таякі. Відчув кислуватий ягідний присмак.

– Здається, з вишнею, – відповів.

– Кусай, – Сано простягнув печиво, – спробуй, а я спробую твоє.

Шоколад солодкою хвилею танув у роті. Такемічі посміхнувся.

– Смачно, – зізнався він.

– Звісно, смачно, – згодився Майкі, – ходімо далі.

– Куди?

Сано роззирнувся, вивчаючи людей, котрі йшли, веселі, святкувати. Знизав плечима.

– Подалі від усіх.

Ханаґакі кивнув. Вони загубились у парку між підсвічених гірляндами дерев. Пройшли повз алеї сакур, що розцвіли вогнями, спинилися на мосту, перекинутому через ставок, покритий льодом. Місто пульсувало у святковому ритмі калейдоскопом кольорів, звуків і запахів. А в центрі були Майкі з Такемічі.

Ханаґакі згадав, що мав зізнатися в симпатії. Тепер ця думка викликала раптовий страх і хвилювання. А що, як у Сано вже є хтось? Що, як Такемічі недостатньо хороший для Манджіро? Такому хлопцю потрібен хтось рівний, а не плаксій Ханаґакі. Він же завжди…

– Такеміччі, – голос Майкі перервав невеселі думки. Ханаґакі повернувся до співрозмовника: – Ти мені подобаєшся.

Сано промовив це так просто, так сміливо. Ханаґакі ніколи б так не зміг. Він дивився на лідера “Токіо Манджі”. Той легенько посміхався.

– Я… – думки геть заплутались і сказати щось розумне виявилось ой як тяжко. – Майкі, я… чому?

Тільки б не заплакати, а то ганьба йому. Такемічі глибоко видихнув і часто закліпав очима.

Тим часом Сано підійшов майже впритул. Теплі долоні обхопили обличчя Ханаґакі. Той завмер.

– Чому? – перепитав Манджіро. – Бо ти сміливий, Такеміччі. Завжди прийдеш на допомогу. Ти борешся до межі можливого, за межами можливого. І разом з тим ти такий світлий і теплий, – Майкі всміхнувся. – Мені так добре, коли ти поряд, Такеміччі.

Ханаґакі слухав і не міг повірити, що Майкі бачить його таким. В душі все трепетало і переверталось. Душі було тісно у тілі від емоцій. Юнак повільно накрив долоні Майкі своїми руками.

– Ти теж мені подобаєшся, – на видиху прошепотів.

– Дозволиш? – спитав Сано і м’яко поцілував Такемічі. Делікатні дотики губ ледь не обпікали, зігрівали, пестили. Майкі дивився в очі Такемічі – серйозний і такий ніжний. Не квапився розривати поцілунок, відчуваючи, як піддається, віддається йому Такемічі. Наостанок прошепотів у вологі вуста: – Ти солодкий. Наче таякі.

– Що? – ошелешеному Такемічі було важко аналізувати сказане. Він просто відчував і губився у цих феєричних відчуттях.

Майкі засміявся. Зараз він виглядав легковажним і безмежно щасливим.

– Скоро феєрверки, ходімо подивимось, – мовив Сано, беручи Ханаґакі за руку. – Ти холодний. Змерз?

– Не знаю, трохи, – сказав Такемічі, коли хвиля ейфорії трохи стихла і морозний вітерець дмухнув у розпашіле обличчя. – Якщо хочеш, пропоную Новий рік провести у мене…

– То ти запрошуєш мене до себе, Такеміччі? – Манджіро кинув на нього зацікавлений погляд з-за плеча.

– Якщо ти не проти, – знітився Ханаґакі, гадаючи, що сказав дурницю.

– Добре, – погодився Майкі, – мені все одно не хочеться розлучатися з тобою.

Ханаґакі легенько стиснув його долоню. Кидав погляди на Манджіро і не дивився під ноги, через що час від часу падав у сніг. Майкі був поруч. Допомагав підводитись і грів у обіймах, роблячи Такемічі найщасливішою людиною у світі.