перше знайомство

Іноді людині потрібна інша людина для загоєння ран. Шрамів. Для нормального самопочуття. Для відчуття, що ти живий. Що ти комусь потрібний. Що хтось буде піклуватись про тебе. Любити. Але чи може ця людина сама вималювати шрам на серці своїй людині, яку кохає, навіть не бажаючи цього.

 

Хан був занадто закритий в собі до неможливості дихати. Кожний його крок здавався йому чимось небезпечним. Шкідливим. Кожного разу йому здавалось, що світ тільки шкодить йому, повільно ріжучи його шкіру або душить міцною мотузкою горло, не даючи відновитись та вхопити останнє свіже повітря. Він задихався. Панічні атаки. Підвищена тривожність. Апатія до всього живого. Соціофобія. Все це його здавлювало. Не давало нормально жити. Не давало розслабитись і віддатися цьому світу. Сонні відчував, що всередині нього утворювалась пустота, яка лунала ехом, перевертаючи всі внутрішні органи. А може й зовсім ріжучи їх на дрібні шматочки. Він відчував ніби серце ледве-ледве видає останні спроби биття. Або навпаки, воно билось настільки швидко, що здавалось і вискочить з грудей. Ніби якась частина хлопця завмерла, очікуючи нові напади тривоги. Ніби завмер і він сам. Кожної ночі сидячи на холодній підлозі в кімнаті, освітленою лише місячним сяйвом та мініатюрним настільним ліхтариком, він міг повністю розкритися. Вилити всі свої емоції слухаючим рідним стінам. Обійнявши себе руками, він почував себе в безпеці, незважаючи на негативні думки, які кожного разу лізли в голову. Його моральний стан був на нулі. Фізичний теж. Він зовсім забув за харчування, моривши себе голодом. І за сон він теж забув. Він переставав цікавитись своїми захопленнями і проживав сумне буденне життя, працюючи баристою в одному малолюдному кафе. Саме робота допомагала йому забутись, роблячи для людей смачну каву. Люди часто дають хлопцеві додаткові чайові за миле та приємне обличчя, яке приховувало печаль та синці під очима. Він бачив щасливих усміхнених людей з блискучими очима. Але всередині нього була пустота, хоч він і намагався бути привітним, щоб привернути увагу клієнтів. І тільки вдома емоції беруть угору. Він плаче тихо, але довготривало. До болю в серці та спустошення. Він боїться закрити очі. Боїться, що він провалиться в сон і знову побачить ті кошмарні сни, які викликають тривогу та швидке серцебиття. Хан згадує ті сни. По його тілу пройшов табун мурах. А в середині хлопця все палало вогнем. Його мама знала за його стан. Легкий та радісний погляд сильно змінився на печальний, коли дізналась, що її сина, рідної душі, щось бентежить. Вона інколи заходила до нього аби провідати. Вона хвилювалась та боялась за нього так, ніби її серце подрібнюють на шматочки прямо в середині. Заживо. Жінка приносила йому домашню їжу. Різні випічки, зроблені своїми руками, стараючись для Сонні. На це все він лише відмазувався короткими словами, що не голодний, адже хлопця пригостили на роботі. Хоча це не правда. Обличчя місіс Хан відразу змінювалось, а тіло пропускало болючий удар під ребрами, наче хтось встромив туди гострого ножа. Але образи вони не тримала. Лише безвихідь. Переживання за сина. І турбота. Турбота за свою найближчу людину. 

-Хані, я знову приготувала твій улюблений пиріг з персиками,- жінка з посмішкою та легкою ходьбою зайшла на кухню хлопця, обережно тримаючи в руках тарілку з бабусиного сервізу. Місіс Хан наче не йшла, а літала над підлогою. Вона була, як янгол. Біла довга та вільна сукня була їй дуже до лиця та чудово підходила до її блакитних очей. А злегка кучеряве світле волосся розвіювалось, наче від вітру,- Пам’ятаю, як в дитинстві ти його любив і міг з’їси за один день. Бабуся ще тоді казала, щоб не їв його перед їжею,- згадуючи ці моменти, вона спокійно говорила, і посміхаючись, дивилася на Хані одночасно нарізаючи пиріг,- А потім вона сварила мене, що я дозволяла тобі його їсти,- жінка підставила тарілку до хлопця, який сидів на стільці, та дивився вниз. Він не хотів говорити від слова зовсім. Він бореться з цим почуттям. Як важко йому не було, він знав, що йому потрібно триматись. Заради себе. Заради своєї мами,- Зачекай, зараз ще чай зроблю, одну хвилину,- місіс Хан швидко повернулась до стелажу з напоями, шукаючи ромашковий чай. Саме той, який любив Сонні. Але спроба виялась невдалою. Ба більше, там були лише спустошені коробки. Ні єдиного пакетику або заварки. Жінка розчаровано повернулась до хлопця та мимоволі посміхнулась,- Отже, обійдемось без чаю. Спробуй. Мені важлива твоя думка,- місіс Хан сіла навпроти хлопця, турботливо дивлячись на нього. Він підіймає свої очі вгору, зустрічаючись поглядом з мамою, яка все так само посміхалась. Вона не хотіла, щоб він бачив її стурбований вигляд та сльози на її обличчі. Жінці було важливо передати ці позитивні почуття, любов та тепло. Вона хотіла, щоб він зрозумів, що він не сам. Що він може їй довіритись.

 

Хан тихо вдихає повітря. Неохоче беручи шматок відрізаного пирога він знову дивиться на жінку, яка не спускала з нього очей. Відкусивши шматок, він в задоволенні закрив очі. Він сумував за маминою випічкою, хоча й часто відмовлювався. Але зараз до нього наче прийшли сили з’їсти що-небудь. В один момент здавалось, він наче замурчав.

 

– Це так смачно,- він взяв її за руку, що лежала на столі. Це був як жест вдячності. Їхня традиція та те, що колись було дуже частим декілька років тому. Жінка посміхнулась ще ширше, ніж раніше та накрила його руку своєю, ніжно погладжуючи її,- Ти завжди смачно готуєш, справді. Вибач, що так рідко кажу тобі це. І вибач, що змушую нервуватись своїм станом. Обіцяю, це мине. Рано чи пізно…Але мине.

 

– За що ти вибачаєшся, милий?,- здивовано запитала місіс Хан, кліпаючи очима,- Ти не винен, що погані думки лізуть в твою голову. Ти – це маленька частинка одного великого Всесвіту, яка проживає це життя з всіма емоціями. Зі всіма страхами. Станами. Це все мине, коли ти знайдеш таку саму споріднену частинку Всесвіту, адже сама Доля вирішує для нас свою людину. Я теж в свої часи була в довгій депресії. А потім зустріла твого тата. Він був як моє спасіння,- жінка, гірко посміхаючись, опустила свої очі донизу,- Він би пишався тобою. Пишався просто за те, що ти є. А зараз тобою пишаюся я,- більше не в силах стримати сліз, вона відпустила ту сльозу, яка і так хотіла винирнути.

– Я люблю тебе, мам,- раптово сказавши ці слова, Хані слідом заплакав і за жінкою, яка з першої секунди зіскочила зі свого стільця, і підійшовши до сина, який продовжував сидіти на стільці, впустила його в свої обійми, погладжуючи його волосся. Рідні та найдорожчі обійми від рідної та найдорожчої людини, яка в нього є.

 

– Любий, я теж тебе люблю. Сильно-сильно,- вона взяла його лице в свої руки, і стираючи з щічок сльози, вона подивилась на нього згори донизу,- Ніщо і ніхто не сміє права ображати тебе або навіть сказати щось в твою сторону. Ти сильний. Найсильніший, кого я зустрічала. Ти впораєшся з цим, обіцяю. Потрібен час. Звичайно, його потрібно досить багато, щоб результат був ефективний. І більше тебе нічого не буде турбувати. Ти знову будеш куштувати мої пироги. Ти знову будеш щасливий, Сонні,- вона знову притягнула його до себе, погладжуючи хлопця по спині. Вони обидва плачуть в обіймах один одного. Але лише від того, що вони безмежно раді, що є один у одного,- Знай, ти моя найдорожча людина, яка є на цьому світі. І я безмежно тебе люблю.

 

Ханні заплакав ще більше. Йому так бракувало цих слів. Йому так бракувало своєї мами та її обіймів. Мама єдине, що залишилось у нього. Він не хоче розчарувати та розбити їй серце.

 

– Я запишуся до психолога, мам,- він неохоче підняв свої очі та зустрівся поглядом з нею, – Так, думаю, це буде правильно.

 

– Сонні…Милий, це дуже хороша ідея. Я хотіла тобі запропонувати це, але боялась твоєї реакції. Але я дуже рада, що ти запропонував це сам. Пишаюсь тобою,- вона поцілувала його в маківку і сіла назад за стіл,- Можливо, потрібна допомога з грошима? Я можу тобі добавити, якщо не вистачить.

 

– Все добре. Я маю гроші. У кафе непогано платять.

 

– Як там справи на роботі? Людей багато?

 

– Доволі добре. Там відносно спокійно, тихо. Клієнти дають гарні чайові, тому все добре.

 

– А психолог? Знайшов щось перевірене?

 

– Так, є один варіант. Тут неподалік є психологічний центр поруч з дитячою клінікою. Саме туди спробую записатись.

 

– Хочеш, піду з тобою?

 

– Не потрібно. Хочу спробувати сам. Все ж таки це мої проблеми. Не переймайся.

 

– Сонні…,- місіс Хан хотіла щось заперечити, але вважала це недоречним, тому просто приречено кивнула,- Добре. Але якщо буде страшно йти – телефонуй мені.

 

– Добре, добре.

 

– Точно,- місіс Хан швидко подивилась на годинник,- Мені вже потрібно бігти на зміну. Геть забула за час,- жінка встала і швидким рухом пішла до порога, повертаючись до сина, який слідом пішов її проводжати,- Пиріг залишаю на тебе. Не сумуй,- обійнявши на прощання, сказала вона, – Все, я пішла, люблю тебе.

 

– Я теж тебе люблю,- відповів Хан, махаючи їй рукою.

 

Зачинивши двері, він ліниво пішов до зали, лягаючи на жовтий шкіряний диванчик. Такі розмови з мамою були як лікуванням для Хана. Після них відразу ставало легко та тепло на душі. Ніби якась частина нього оживала. Ці розмови та зустрічі були рідкими через їхній графік роботи, який геть не збігав, та не давав можливості навіть поговорити по телефону.

 

Хан шумно видихнув. Його повіки стали наче кам’яними та невільно почали закриватись. Здається, перший раз за довгий час. Він засинав, коли приходив зі зміни, або ж перевантажений власними думками.

 

Він провалився в сон та дозволив огорнути хлопця в свої обійми, знаючи що завтрашній день буде не легким.

  ***

Його сон був довгоочікуваним. Солодким. Та довгим. Хан би не повірив, якщо це йому сказав би хтось інший. Це не сон. Не ілюзія. А реальність. Хоча всередині хлопця можна було почути гучні крики болю, які віддаються у тілі ехом.

 

Зібравшись з думками, Хан перебирає свій гардероб, паралельно дивлячись у вікно. Погода була сонячною, але холодною через дощовий сезон. В будь-який момент може политись дощ. Ліниво одягнувши чорну широку кофту через голову, він одягнув світлі вільні джинси. Діставши чорну бейсбольну кепку, він швидким рухом вибіг з квартири.

 

Погода через одну мить з сонячної перетворилась на хмарну. Хана не лякав дощ. Він не з тих людей, які беруть парасольку під час дощу. Хлопець любив його. Тоді який же сенс носити парасольку, коли дощ описує твій стан? Коли дощ ніби віддзеркалює тебе. Він збирає всю твою біль, і оновлює твою душу. Зцілює.

 

Відчуття самотності, безвиході розросталось більше і більше, утворюючи величезну діру, десь там в серці.

 

Дорога була не дуже довгою, як здавалося спочатку. Хану подобались подібні прогулянки з дощем. Він вдихає свіже повітря в легені, бажаючи заповнити ту пустоту. Звичайно, на ній залишиться шрам, що буде означати нелегку долю життя. Це досвід. Це випробування. Без якого ніяк.

 

Сам того не помічаючи, хлопець вже дібрався до центру. Людей не було багато, що тішило хлопця та заспокоїло його серце. Ноги підкошуються та не хочуть йти далі. Хан в одній секунді від того, аби не втікти. Він нервово вдихає повітря, заспокоюючи власну тривожність, яка прогресувала. Він знову оглядається довкола: люди сиділи в маленькому коридорчику очікування, схиливши голови донизу; дехто сидів в телефонах; а дехто розминав свої руки борючись зі страхом, який теж був помітний. Довгий коридор був доволі простим та затишним. М’ятний колір стін заспокоював, колихав серце. А мінімалістичні малюнки та картини на стінах доповнювали кімнату. Живі рослини по різних кутках робили коридор більш живим та дихаючим.

 

Одним краєм ока він встиг побачити, як один хлопець стоїть біля кабінету, схиляючи голову вниз. Він вже довгий час наважується постукати в ті “страшні” двері і зайти туди. В один момент його рука підіймається, але висить в повітрі в міліметрі від дверей. Вона тремтить. Це важко було помітити, але Хан з цікавістю розглядав його, запам’ятовуючи кожну деталь. Його шопер, на якому був брелок з котом. Його чорна бейсбольна кепка ідентична кепці Хана. Легенька джинсова куртка, якій вже років 4. Його постать. Його постукування ногою по підлозі. Все це він помітив.

 

Хлопець повільно підіймає голову вгору на декілька секунд. Затамувавши подих, він різким кроком повертається в інший бік та прямує до виходу. Він не помічає нічого на своєму шляху. Хлопець був наче загублений в своїх думках. Сам того не помічаючи, він зачіпає Хана своїм плечем. На щастя хлопцю вдалось втримати баланс. Трохи прихилившись в сторону, він помічає його профіль ближче. Вид хлопця був злегка ніяковим та… розгубленим. Саме так. Він зрозумів це, коли зустрівся з ним поглядом. Очі, які не відображали майже нічого, були темними. Як пітьма. По тілу відразу ж пройшов табун мурах.

 

– Вибачте.

 

Це все, що він сказав на останок, і наче розчиняючись у повітрі, зникає з поля зору хлопця, залишаючи його в незрозумілому для нього стані.

 

Хан втягує в себе повітря, заспокоюючись від контакту малознайомої людини, та прямує вперед до кабінету. Джісон відразу помічає табличку з ініціалами психологині: Кан Йон Хі.

 

Він стоїть так декілька секунд та все ж таки стукає в двері. Відразу ж у відповідь він чує м’який голос жінки:

 

– Заходьте.

 

Хан повільно просуває свою голову у щілину дверей, а з рештою, заходить і сам.

 

– Доброго дня, я хотів би записатись на сеанс…,- тихо говорив хлопець, розминаючи свої руки.

 

– Час? День?,- жінка сиділа на своєму кріслі, записуючи щось в жовтий блокнот. Очей вона не підіймала, лише іноді прибирала пасма рудого волосся, які падали їй на очі. На вигляд жінці було за тридцять. У неї була м’яка та добродушна зовнішність. Вона відразу йому сподобалась, як людина – професіонал.

 

– Неважливо. Головне, якомога швидше.

 

– Сідайте, я можу провести сеанс навіть і зараз. Один клієнт з якихось обставин не з’явився на призначений час. Тому, я можу бути вільною,- одночасно ліново сідаючи на м’яке крісло м’ятного кольору, в один момент він згадав того самого хлопця, з яким зіштовхнувся хвилинами раніше. Дивно. Чому він не зайшов сюди?

 

– Що вас привело сюди, містер…?,- з його думок вивів голос жінки, яка вже відклала свій блокнот та перевела всю увагу на хлопця.

 

– Хан. Хан Джісон.

 

Джісон відразу задумався. Йому ніколи не доводилось говорити про свої проблеми, крім мами. Це було випробуванням – відкритись зовсім чужій людині та дати зазирнути у власну душу.

 

– Тривожність.? Панічні атаки? Несумісність зі світом? З життям?,- тихим голосом перераховував він те, що відчуває вже довгий час.

 

– Наскільки все погано?

 

– Настільки, що я прийшов сюди і ви бачите мене тут, а не десь за столиком в кафе чи у більш людному місці….,- його пониклий погляд зустрівся з поглядом жінки,- Люди…я відчуваю, як вони дивляться на мене. Не хочуть бути зі мною. Я проблематик. Відштовхую їх. Відштовхую любов. Відштовхую все те, що хотів відчути на собі. Ніхто не хоче сприймати мене як щось велике. Щось цінне, знаєте? Ці почуття розчавлюють мене. Як крихке льодяне серце, не в силах забитись. Ось, що я відчуваю. 

 

– Давно з вами це?

 

– Все життя?…Я завжди був самотній в світі з тисячами мільярдами людей.

 

– Розкажи мені про себе. Я ж можу перейти на ти?, – кивок,- Добре.

 

– З чого мені розпочати?

 

– Давай з дитинства. Розкажи мені про нього. Яким воно було?

 

– Виховувала мене мама. Сама. Вона дивовижна жінка. Мама ніколи не сварила мене. Ні за що. Навіть ніколи не піднімала голос на мене. Вона любила мене. Давала всю свою любов. Я був щасливий хлопець в той час. Ми часто з нею ходили гуляти, відвідували різні місця. Я її єдина дитина. Тому, вся увага приділялася мені.

 

– А тато…,- обережно запитала місіс Кан. А очі хлопця тим часом значно стали темнішими та пустими. Він мовчить декілька секунд аби заспокоїти своє швидке дихання.

 

– Його немає з нами вже 12 років. Він загинув в автокатастрофі, коли мені було вісім. Він зіткнувся з іншим автомобілем. Тоді був сильний снігопад, правильно скерувати було майже неможливо. Після його смерті всі дуже часто сміялись наді мною. Говорили, що я сирота і ніхто не зможе мене захистити. Інколи я навіть залишався вдома та не виходив в школу. Боявся, що мене знову поб’ють…

 

– Тебе сильно били?

 

– Синці залишались. Більшу частину часу вони тільки знущались, говорили різні погані речі.

 

– Як щодо панічних атак? Чи часто вони приходять?

 

– По різному. На цьому тижні була лише одна. Вони бувають різними. Деякі з них я можу контролювати. Деякі – ні,- хлопець так само продовжував сидіти на кріслі та розминати свої руки,- Це все залежить від місця та скупчення людей. Мені стає дуже не по собі, коли навколо мене багато людей. Раніше я не був соціофобом. Воно прийшло якось несподівано. Можливо навіть зі школи я себе так почуваю. Я боюсь людей. Боюсь їхніх подальших дій. Боюсь їхніх слів, які вони збираються сказати.

 

Кан Йон Хі уважно слухала Хана. Слідкувала за кожним його рухом, кожним переживанням, кожним поглядом, записуючи це все в свій блокнот.

 

Хан розповідав про себе та свої почуття мляво та ліново. З низьким голосом. Подеколи у нього навіть тремтіли руки, поморочилась голова, що і помічала Йон Хі. Кожного разу вона давала йому води і говорила, щоб він дихав в унісон разом з нею. Тривожність і тут його застала.

 

Хан продовжував розповідати. Він на диво почував себе комфортно в кабінеті з місіс Кан. Тут можна було розслабитись і відчути себе в безпеці.

 

В школі він був дуже тихим хлопцем і магнітом для неприємностей. Його цурались і ображали одночасно. Вони не знали, як це – рости без тата, без підтримки, без опори. Можливо, будь би він живий, цього б не було?

 

Психолог там був жахливий. На всі проблеми учнів вона лише говорила, що це пройде через певний час. Але не сказала, що час навпаки пригнічує та робить гірше. Ніколи не потрібно довіряти часу. Потрібно просто жити. Як би важко не було – просто жити. 

 

Вони говорили так більше сорока хвилин. Місіс Кан записувала все, що говорив хлопець, одночасно даючи йому мінімальні поради та завдання. Хан під кінець став більш відкритий, що для нього було незвичним. Він жалкував, що не зробив цього раніше, адже він зрозумів, що йому бракувало звичайного спілкування та підтримки. Відчуття, що ти комусь потрібний. Що хтось вислухає твої проблеми. Що комусь буде не байдуже.

 

Сеанс підходив до кінця. Вони домовились про ще одну зустріч через тиждень. Поспішно захопивши візитку місіс Кан, він вибіг з кабінету, прощаючись з жінкою, адже попереду на нього чекає робота. Підводити ні себе, ні хлопця, якого він попросив прикрити його, не дуже хотілось. Потім знову слухати чергову лекцію від директора.

 

Кім Синмін – хлопець, саме якого Хан попросив його прикрити на декілька годин, був дуже надійним. Він завжди прийде на допомогу. Вони не були друзями, лише напарниками по барній стійці. Але можна відразу сказати, що у Кіма дуже добра душа. Одного разу він намагався з ним якось поспілкуватись, але через власне боягузтво не зміг. Та й сам Синмін не проявляв уваги. Їх об’єднувала лише спільна робота та суто партнерські відносини. Більше нічого. Хоча Хан впевнений, що з Кіма вийде непоганий друг.

 

Вони познайомилися п’ять років тому. Це була зима. Хан тоді шукав підробіток, паралельно навчаючись в коледжі. В ті часи Кім був його наставником, так як він ще з підліткового віку тут працював. Перший їхній місяць партнерства був як ознайомлювальний період. Хан дуже легко вчився та все запам’ятовував. Він слідкував за кожним кроком Синміна, слухав кожні його поради. Навіть за ці роки вони дуже часто один одного прикривають при будь-яких обставинах, які складуться у них в житті. Натура Синміна була спокійною та довірливою. На нього справді можна розраховувати. Часом, коли вони залишались вдвох в кафе, аби прибрати робоче місце, можна почути, як Кім розкривається та співає. Його голос і справді дивожний та унікальний. Такі таланти рідко можна почути, хоча Хан й не дуже спостерігав за телебаченням та артистами. Синмін не з конфліктних людей. Він завжди знайде компроміс на будь-що. На будь-яку ситуацію, яка б не трапилась.

 

Іноді це їм і допомогало врятуватись від директора, який точно буде не захваті, якщо хтось з його працівників запізниться на роботу.

 

В той час, коли Джісон вийшов з будівлі, дощ замінився на тепле сонце, зігріваючи лице. Але запах дощу все ще залишився.

 

Сонні швидким рухом забіг до кафе. У полі зору хлопця відразу з’являється Кім, який стояв за барною стійкою та протирав стакани.

 

– Вибач, Синмін. Трохи запізнився. Директор нічого не помітив?

 

– Ні, все добре. Навіть не сказав нічого. Лише на мене поглянув дивно і пішов далі. Певно у нас новий працівник – і увага буде приділена тільки йому. Мені вже шкода хлопця, – він подивився крізь Хана на директора, який пройшов через них.

 

– Він і справді сьогодні якийсь дивний…,- Хан погодився зі словами Кіма і швидким рухом пройшов барну стійку в пошуках фартуха,- Цікаво чи на довго його вистачить….

 

– Зуб даю, що через десять хвилин крику буде на все кафе.

 

– Ні. Це багато для нього. Ставлю п’ять,- всміхнувшись, сказав він і послідував прикладу Синміна.

 

Джісон роздивився широкий зал. На той час в кафе було дуже мало людей. Люди або на роботах, або на навчанні. Більшість клієнтів це зазвичай студенти, які втікають від шумних місць. Тому часто ближче до вечора роботи буває дуже багато, що іноді хлопцям важко приймати замовлення.

 

Його погляд впав на одного хлопця поруч біля вітрини з морозивом. Постать хлопця виявилась йому зовсім знайомою.

 

Духовка, яка пропищала поруч на кухні, вивела Хана з його думок. Діставши свіжоспечену випічку, Хан почув якісь крики, що лунали зовсім поруч. Він помітив, що його директор активно сперечається з тим самим хлопцем. Звичайно, цікавість Хана зросла угору.

 

– Через тебе у нас не буде прибутку. Ніхто не захоче заходити до нас. Ми втратимо клієнтів через твою несерйозність і я буду вимушений тебе звільнити,- на кожному слові інтонація чоловіка була ще більш дратівливою та гучнішою.

 

Хлопець вирішив не просто стояти та дивитись на це, а діяти.

 

– Вибачте, містере….,- Хан говорив тихо та невпевнено, але привернув увагу як і хлопця, так і директора. Хлопець, що стояв поруч з чоловіком невільно повернувся, зустрічаючись поглядом з Сонні. І тоді він впізнав його. Це той самий хлопець, з яким він зіткнувся сьогодні вранці. Його очі, в яких були зірки, неможливо забути. Зараз він стояв в звичній для Хана формі. Чорна футболка, яку доповнював коричневий фартух, такого ж кольору бейсбольна кепка та чорні джинси. На його конверсах були намальовані зірки, що і це не дало не привернути увагу. Зупинившись на очах директора, він продовжив,- Цей хлопець гарно виконував свою роботу. Це не перший раз, коли ви занадто грубі з новими працівниками кафе. У всих одинакові права. Але ви їх знову порушуєте. В котрий раз. Просто перестаньте бути грубими з тими, хто довірився цій можливості.

 

– Це не твоя справа, Хан….

 

– Якраз таки моя, містер, – швидко відповів шатен, перебиваючи чоловіка,- Якщо ви і далі продовжуватимете шантажувати нас погрозами, ви будете як і без клієнтів, так і без персоналу,- директор кафе хотів сказати щось у відповідь, але різко замовчав, роздивляючи обох хлопців. Кидаючи один останній пригнічений погляд на нового працівника, чоловік йде до свого кабінету, гучно закривши двері. Хан вперше відчув цю шалену впевненість в собі, яка взялась незрозуміло чому, як і звідки. Облегшено видихнувши, він перевів погляд на того самого хлопця, який прийнявся протирати імпульсивними рухами вітрину з морозивом.

 

– Не потрібно було мене захищати,- раптово порушив тишу він, не відволікаючись від роботи.

 

– Потрібно – не потрібно, але він заслуговує на це,- Хан говорив спокійно, дивуючись власній впевненості,- Він завжди таким був. Недолюблював нових працівників. Колись я теж від нього вислуховував подібні лекції за кожен неправильний крок або дихання. Але я звик до цього, на диво.

 

– І ти кожного нового працівника так захищаєш?

 

– Ні, далеко ні. Сьогодні був дебют,- шатен нервово всміхнувся, потираючи шию.

 

– Дякую…

 

– Що?

 

– Дякую, що захистив мене. Я Лі. Лі Мінхо,- він простягнув свою руку для привітання, але Хан лише проігнорував цей жест, затримуючи свій погляд на руці Лі.

 

Він боїться. Він боїться дотиків чужої людини. Йому некомфортно. Йому страшно. Для дотиків він був відкритим лише для своєї мами, інших не підпускав до себе зовсім. Він боявся, що хтось завдасть йому шкоди. 

 

– Я Хан Джісон,- він коротко кивнув, ховаючи руки за спину. Новий знайомий відразу зрозумів в чому справа і відразу забрав свою руку, повертаючись до роботи.

 

Між ними повисла тиша. Хвилинна тиша, яка, здається лунала годину.

 

– Чому ти не зайшов до кабінету?,- перший порушив мовчанку Хан, нахиляючи голову на бік. Мінхо в той час задумався та завмер на рівному місці не підіймаючи голову.

 

– Мені це більше не потрібно,- його погляд знайшов погляд Хана.

 

– Це не перший твій візит до психолога?

 

– Ні. Я заходив туди з того моменту, як….

 

– Хан!,- різкий голос Кіма змусив обох хлопців підстрибнути на рівному місці, не даючи Лі договорити,- директор не дуже буде радий, якщо побачить, що ти стоїш без роботи. Сам знаєш це.

 

– Так, вже йду,- сказав Хан, йдучи вслід за Синміном.

 

– Ти в безсмертників записався?,- жартівливо сказав Синмін, на ходу повертаючи голову через плече до хлопця.

 

– Щось типу того,- посмикуючи плечима, відповів він, стаючи за барну стійку.

 

– Бачив би його лице. Це перший раз, коли його так охолоджують.

 

– Заслужив же ж.

 

– До речі, Хан. Той хлопець….- Кім кивнув погляд на нового знайомого Хана. Шатен теж поглянув вперед,- новенький, так?

 

– Так. Це Мінхо.

 

– Цікаво, скільки він протягне тут.

 

– Думаю, він сильний та затримається тут надовго,- Хан знову перевів погляд на Лі, та в один момент зустрічається з ним прискіпливим поглядом. З поглядом, від якого хочеться скотитися вниз по стіні.

 

Хану ніяково, знаючи, що Лі бачив, як той витріщався на нього. Настільки жахливо він себе ще не почував. Перше, що хотів хлопець – це провалитись крізь землю або звичайного закінчення робого дня та лягти на свій жовтий диванчик. Але все ж таки, Хан притримується другого варіанту.

 

Почувся шум дзвінка, що висів на дверях. Що означало прихід нового клієнта.

 

В заклад зайшов блондин. Проміння сонця освітлювало його силует. В той час він виглядав, як янгол.

 

Хлопець повільно проходить до баристів, які вже приймають замовлення інших клієнтів. Він стоїть, дивлячись вниз під ноги. Верхня частина волосся була зібрана у високий маленький хвіст. Білосніжна футболка, рукава якої були до ліктів, була об’ємною. Весь цей образ доповнювали чорні облягаючі штани, довга чорна джинсова куртка, та мінімалістичні різнокольорові браслети на одній руці, поки в іншій він тримав парасольку ніжно фіолетового кольору. На плечах у нього висіла мініатюрна коричнева сумка.

 

Він підійшов ближче до баристів, оглядаючи все навколо. Через секунду хлопці зосередили увагу на ньому.

 

– Доброго дня, вітаємо в нашому закладі, що ви бажаєте?,- з ледве помітною посмішкою ввічливо запитав Хан.

 

– Ні, я не для цього сюди прийшов,- широко усміхнувшись, хлопець заперечливо почав махати долонями,- Я би хотів поговорити з вашим директором щодо співбесіди. Я хотів би влаштуватись кондитером.

 

Хлопці переглянулись між собою та мимовільно посміхнулись, чим змусили стоячого хлопця навпроти зніяковіти.

 

– Що? Я щось сказав не так?,- його посмішка швидко зникла, а очі хлопці різко забігали з одного баристу на іншому, від чого вони посміхнулись ще ширше, майже заповнюючи заклад своїм сміхом.

 

– Ні, все добре. Не хвилюйтеся,- заспокоює його Кім,- просто боюсь сказати, що наш директор іноді буває не в гуморі і може бути різким. Тому, не лякайтесь, якщо дістанеться і вам.

 

– Але зараз він напевно спокійно сидить в своєму кабінеті, запиваючи віскі.

 

– Ну або коньяк.

 

– Він занадто тихий зараз.

 

– Боїться на тебе натрапити.

 

– Не лякай хлопця, Кім. Ще подумає, що я монстр якийсь.

 

– Я зовсім так не думаю…,- різко обізвався хлопець з ластовинням,- Ви приємна людина на перший погляд. І ви теж,- знову широко усміхнувшись, він повертається до Синміна, простягаючи свою руку,- я Фелікс, до речі.

 

– Кім Синмін,- брюнет взаємно потиснув йому руку,- а це Хан Джісон.

 

– Привіт,- Хан мимовільно помахав йому рукою, нагороджуючи хлопця посмішкою.

 

– Тож,- ховаючи руки за спину та закріплюючи їх в замок, він в надії звернувся до баристів,- ви не підскажете де кабінет директора?

 

– А він не з лякливих.

 

– Скажи?

 

– Добре. Спочатку йди прямо,- Кім обійшов стійку, та почав вказувати йому рукою,- потім повернеш наліво. І будеш орієнтуватись на табличках. Щасти.

 

– Щасти!

 

– Дякую, велике вам дякую,- хлопець нагородив їх своєю білосніжною посмішкою і наче розчинився в повітрі, ніби залишаючи ту світлу енергію себе.

***

День майже підходить кінця. Залишилось лише прибрати стійку, що було надскладним завданням після виснажливого дня.

 

Фелікса все ж таки прийняли на роботу. Отримав посаду кондитера. Так, як він і хотів. Не було слів, аби описати, як радісно він вибіг з-за кутка. Навіть не довелось і запитувати, чи взяли його. Відповідь відразу відображалась у нього на обличчі. Він був сонячною людиною з неймовірною енергією. Таких рідко зустрінеш, коли людина гарна не лише зовнішньо, але і душевно. Він наче янгол, який зійшов в небес та рятує всіх своєю посмішкою.

 

З Мінхо після тієї розмови вони майже не зустрічались. Він був зайнятий своєю роботою, Хан – своєю. Лише іноді вони могли зустрітися поглядами. Він зачепив його своєю загадковістю. Хан хотів прочитати Мінхо, як книгу. Але чи безпечно це? Тримати дистанцію буде найкращим рішенням. Якби сильно того не хотілось. Хоча якась частина хлопця вже це заперечує.