✥Глава 1✥

Мріяння про щось дивовижне, про щось чарівне завжди було поруч із малою Ір, а просто зараз вона своїми величезними блакитними очима бачила їх — магів. Вона не вміла читати і знала про них тільки з почутого від матері чи старої сусідки, причому останній вона довіряла більше. І тепер, навшпиньки виглядаючи з-за старого парканчика вона бачила групу доволі молодих… Чи можна їх вважати людьми? Троє чоловіків їхали попереду, а далі з-за широких спин вона побачила жінок. Вона ніколи не бачила жінку верхи на коні. Ніколи не бачила жінку в штанях. Це було чимось нереальним, чимось, за що могли покарати. Але це ж маги. Так? Їм можна більш ніж простій малечі із села… Уся компанія була одягнена в чорне, шкіряні штани, льняні блузки… Єдине, що відрізнялося з одягу це плащі, або просто накидки. Одразу потрапляє в око накидка на плечі, що з однієї сторони ледь доходила до ліктів, а з іншої спадала майже до коліна, також на цій дівчині був маленький чорний корсет із золотою вишивкою. Інша дівчина мала хутряний плащ, сірого кольору, з-під каптура якого вибивалися такого ж кольору — волосся. Один із чоловіків мав піджак у тон одягу, а двоє інших були також у плащах. В одного був чорний наче смола з хутром всередині, а в іншого яскравий червоний, довгий і з таким самим чорним хутром всередині. Вони виглядали дорого. Ось що зрозуміла дівчинка. Усі були озброєні, навіть жінки мали ножни на стегнах або навіть більше ніж пара кинджалів.

Гості під’їхали блище та злізли з коней. Один із чоловіків, що був у піджаку зняв капюшон, за ним повторили інші. Вони всі були такими… Молодими. Перший хлопець підійшов ближче, так що можна було розгледіти його детальніше — темне, майже чорне волосся, засмагла шкіра, обличчя в ластів’ятках, гостре обличчя та надзвичайно красиві голубі очі. Він був дуже високим, а через одяг було видно його сильні м’язи. Інші два парубки були трохи нижчими, але не набагато уступали брюнету. У них було білосніжне волосся, в одного до плеч, у другого дуже коротке, а далі нічого спільного. Довговолосий хлопець мав білосніжну шкіру та витончені риси обличчя, вузькі губи та білосніжну усмішку. Другій також мав білосніжну посмішку, але пухкенькі губи, більш різкі риси обличчя і, при цьому, м’які (як мінімум на вигляд) щічки, у нього була доволі темна шкіра.

Найвищий заговорив і голос у нього був різким і грубим.

— Перепрошую пане, — Ір вклонилася як її вчила стара сусідка — не могли б повторити?

— Мене звати Куттіліон. Я, як і мої друзі, приїхав до вас з Академії Лаєг. Ми студенти, маги-практиканти, із різних факультетів: Факультет Земної магії — це я, Факультет Повітряних Чар — Даєрон і Арвен, Факультет Води — Ельдан, та Факультет Вогню — Ніккель. — він по-черзі представив своїх супутників і тепер дівчина звернула увагу на жіночу частину команди.

Та, що мала сіре волосся… Вона була засмагла, але не сильно, вона не була такою темношкірою як Куттіліон. Не сіре — срібне волосся дивовижно контрастувало з її кольором. З ближчої дистанції можна було помітити, що блуза її була темно-зеленого кольору й мала зав’язки на шиї. Вона не була високою, але мала досить помітні заокруглі форми, які навіть не намагалася приховати вузькими штанцями чи вирізом блузки. Інша ж дівчина була вищою, але не сильно відставала фігурою, хоча її бедра і груди не настільки виділялися, навіть із корсетом, що підкреслював струнку талію. У неї було довге руде волосся, що наче язички вогню спускалися з її плеч трохи нижче грудей, усе це яскраве вбрання так контрастувало з її світлою шкірою…

Нарешті, відірвавшись від відвертого витріщання мала змогла відповісти.

— Іриме. Мене звати Іриме. Мені дев’ять років і я живу тут. — швидко затараторила вона не розгинаючи спини та так само спостерігаючи за магами.

— Був відверто жахливий сезон дощів і ось ми тут. — Величезний чоловік байдуже видихнув.

— Кутті, давай я, ти занадто лякаєш бідолашну. Я Нікель. — руде волосся спадало з плечей і навалювалося вперед, коли дівчина нахилилася до Ір. — Ми не якісь пани зі столиці й не на багато старші за тебе, тому офіціоз не до чого.

Тепер мала могла розгледіти витончене обличчя гості, її курносий носик, зовсім трохи пухкі губи та аж занадто бліду шкіру.

— А… Так вибачте… У нас не було гостей зі столиці… Дуже давно.

— Справді? Дивно. Ну не переймайся, ми не кусаємося. Ми подорожуємо на захід, перевіряючи кожне поселення на нашому шляху. Багато хто постраждав і потребує допомоги, не враховуючи потрощене майно та знищені запаси.

— Так. Цього року стихія розігралася не на жарт і тому ми тут. — це вже було від іншої… Арвен начебто. Дивлячись прямо Іриме розуміла, що вони майже одного зросту, а на лівій стороні обличчя дівчини тягнувся довгий шрам.

— Так, було страшно але… Не думаю, що вас прийме голова селища. У нас занадто довго не було жодного гостя зі столиці, не кажучи про мага. Більшість людей відреклися від Пантеону.

Переминаючи із ноги на ногу мала вона відвела погляд. Мати розповідала їй жахливі історії про тих хто служить Пантеону, якби вона побачила тільки цього високого Куттіліона — повірила б у жахливі історії.

— В нас наказ. І якщо ви досі вважаєтеся частиною Королівства Потентія, то ми повинні переконатися, що зробили все необхідне. — заговорив нарешті довговолосий — Ельдан.

— Я вас попередила…

Далі події розвивалися швидко, але Іриме все ще думала про мамині розповіді. Обговорення з місцевим головою, показати наказ зі школи, що завірений Пантеоном… Але Рейнен (місцева влада) не погодився на відверту допомогу. Дозволив залишитися в місцевій таверні на не тривалий час.

— Кутті! Ти куди так летиш?!

— Куди? Ти серйозно? Це місце занадто дивне, я збираюся виконати наш наказ і далі рушити на захід. Декілька днів і нам час вертатися. А ми застрягли тут!

— Дар, він має рацію. — магічка Арвен втрутилася в суперечку.

— Дякую тобі велике за підтримку. Я просто кажу, що ми далеко просунулися і нам слід або рушити на світанку далі, або затриматися і упевнитися, що все в порядку.

— І як ти пропонуєш це зробити? Мені цікаво.

— Хлопчики, а давайте спокійно послухаємо чарівну матусю Нікель? От і чудово! Я думаю двоє можуть залишитися, а інші поїдуть далі. Так ми не втрати мл багато часу. Як вам така ідея?

— Ти дуже чудово ведеш монологи… Але хто по твоєму залишається?

— Ну я і Даєрон.

— Ну?

— Кутті, сонце, я рідко користуюсь магією і не поїхавши з вами нічого ніхто не втрачає. А одного мага повітря вам вистачить. А ми разом чудова команда!

— Дар, що ти скажеш?

— Ти знаєш, що я вважаю за потрібне комусь залишитися.

— Робіть що хочете…

꧁꧂

Першим, що вона побачила було стурбоване лице її дядька, потім вона оглянула приміщення, у якому знаходилась. Тут було дуже темно, свічки ледь освітлювали кімнату але вона розгледіла ще двох людей, що стояли поодаль та про щось перешіптувалися. Родич жестом попросив їх вийти і вони зосталися наодинці.

— Що… кхк-кхе… Що сталося? — дівчині з великими зусиллями давалося кожне слово.

— Пожежа… Еленіель, ти взагалі нічого не пам’ятаєш?

— Ні… Нічого.

— Ти… Ти спалила все… Я казав твоїм батькам здати тебе, але вони не слухали й тепер… Тепер ти вбила їх! — чоловік років сорока перейшов на крик, у його волоссі доволі часто проскакувала сивина, обличчя вже було вкрите зморшками… Вона пам’ятала його інакшим. У її пам’яті залишився незворушний, розсудливий чоловік, він посміхався на її дитячі жарти та лагідно проводив рукою по її голові. Тепер він дивився на нею з ненавистю, нестримною люттю, тієї турботи в його очах не було.

— Я не могла… Ні… Певно, що сталося щось інше…

— Закрий рот! Ти вбивця! Вони сказали, що це підпал… Та я знаю що ти причетна, знаю це… — останнє він прошипів їй у лице.

Далі все було наче в маренні.

Ті двоє повернулися та забрали дівчинку, вона дивилася благаючи дядька не віддавати її. Він бачив це. Його зневірені очі наче вижигали диру десь у районі серця, на його обличчі було купа емоцій — жаль, горе, любов та водночас ненависть. З губ Еленіель зірвалося ледь чутне:

— Не віддавай мене їм…

— Пробач.

Вона не чула цих слів, але змогла прочитати по його губах. По щоці сповзла одна єдина сльоза.

Її доставили в Дім Дитини. На її обличчі не було жодних емоцій. По дорозі вона знову заснула, її організм був досі слабким. Уві сні вона бачила розлючене обличчя родича та тіла її батьків… Її брата. Усі ці спогади стояли в неї перед очима. Вона повірила в слова дядька Меглина. Наступні роки були наче її власний, персональний ад.

 

꧁꧂

Вона різко відкрила свої очі та окинула поглядом кімнату. Дерев’яні обшарпані стіни, декілька покривал та подушок накинутих на старий матрац, кімната окута в темряву ночі. І тиша. Очевидно, що всі навколо спали.

На вулиці її очікувала така ж тиша, а округу освітлював повний місяць. Від прохолодного вітерцю та відсутності сторонніх очей їй ставало спокійно.

— Чому тобі це снилося саме зараз, Ніккель?

Питання до самої себе повисло без відповіді.

Вона пройшлася до струмочку, що протікав селом, дійшла до околиці та вийшла на доволі широку річку. Місячна доріжка у воді заманювала. Ніккель роззулася та зробила крок у воду. Весь негатив від сну пішов.

— Гарно. — тоненький голосочок заставив здригнувся мага. — Та не бійся ти. Не з’їм я тебе. Хочу подякувати за те, що залишилася.

Іриме здавалася ще бліднішою ніж у день, ще більш виснаженою. У її синіх оченятах було видно повний місяць.

—Немає за що. Ти чого не спиш?

— А ти?

Маг посміхнулася. Тепер мала не боялася її, не ніяковіла. Здавалося що вона подорослішала за ці години. Іриме нагадувала їй себе.

—Привиди минулого іноді нагадують про себе.

—Знаєш, ти мені більше всіх сподобалася. Чесно! Здається наче ти абсолютно все розумієш, а ще ти щира й добра.

Ніккель засміялася від цих слів.

—Чого смішного? Я серйозно!

—Дещо згадала.

—Привиди минулого знову?

—Можна й так сказати. У мене був брат, він казав так само як і ти

—А де він зараз?

Не знаю.

—А як це? Хоча я також не знаю де мій тато… Ну, знаєш… — Іриме обережно подивилась по сторонах і тільки після цього, уже тихше, продовжила. — В селах іноді народжуються маги, бабуся каже що це через те що раніше маги та люди жили в злагоді та не цуралися своєї любові один до одного. Вона розповідала мені що тато був дитям такої любові, але в нього не було можливості розвивати силу, а потім з’явилася мама в його житті, ну і я… Але одного дня батько познайомився з кимось зі столиці та хотів вчитися магії. Мама завжди була проти такого, але він поїхав, пішов на службу… Він казав що не може нічого зробити аби повернутися. Мама мені каже що це не так, усі збереження які він надсилає вона зберігає окремо. У нас тут ніхто не згадує про це. Рейнен заборонив, каже що тато зрадив нас та втік, каже що це сутність магів…

—Рейнен це голова селища? Він дивний.

—У нього є свої переконання, як і в більшості. Іноді в село приїздять деякі люди і вони нам допомагають. Вони сильні і володіють магією… — Магічка не зрозуміла цього різкого переходу але уважно слухала про цих невідомих. — Вони не такі як ви, вони не зі столиці. А ще їх завжди багато і я ніколи не бачила жінок… Рейнен впевнений що саме вони наділені даром богів. Що саме вони з тих хто повинен мати магію. Як і всі інші. Тому якщо б він дозволив вам… Я не думаю що це було б безпечно.

—Що ти маєш на увазі?

—Вони сильні, якщо вони прийдуть то тобі краще тікати.

Аж занадто багато інформації заставили її задуматися про це все, скласти до купи. Насправді ніхто досі не знав чому народжуються маги, вона не знала ким є. Це питання мучило її все життя, хоча одне вона знала напевно дядько брехав їй — вона не вбивця. Та й насправді він не був її кровним родичем. Він був їй ніким, він віддав її тоді. 

꧁꧂

від лиця Ніккель

Раніше, колись давно, ця територія належала Темному. Темна імперія простягалася майже до теперішньої столиці Потентії. Але з тих часів багато що змінилося і тепер усі знають, що Темний Імператор це зло. Але досі існують його прихильники, хоча їх території, сила, влада вже давно не мають жодного авторитету. Якщо вони прийшли так далеко на схід від залишків своєї імперії… О боги, я мала б здогадатися про це раніше, коли нам відмовили.

Добігти до корчми не зайняло багато часу, я чудом не загубилася в коридорах та розбудила Даєрона.

—Нік, я тебе заріжу наступного разу.

Блондин тримав ножа напоготові.

—Тихше ти. Я дещо дізналася і тобі це не сподобається. Сюди навідуються темні.

—Що? — у кімнаті пролунало аж занадто гучне шипіння, чи то ричання… — Із чого ти це взяла?

Довелося розповідати всю розмову з Іриме і відповідати на тупі питання заради тупих питань. Переказ зайняв більше часу ніж сама розмова з місцевою, але врешті-решт я завершила.

—‘Той ярс, якщо вони тут гостюють, то ще далі… Потрібно зв’язатися з іншими.

—Тобі дуже пощастило.

—Що ти маєш на увазі? Ти знаєш як?

—Ніалл забороняє читати деякі книги в бібліотеці. Там темна магія записана, тільки Ніалл має доступ туди, а я…

—Ти занадто любиш заборонене, що ж, цього разу це нам на користь. Директор не дізняється, не хвилюйся.

Я декілька секунд дивилася на друга й упевнившись у його щирості почала пояснювати:

—Мені потрібно створити свій образ перед Кутті, мій образ має з’явитися в межах його зору. Я не думаю, що зможу утримувати це довго, поки я уявлятиму закляття має діяти. Магія не просто вербальна чи соматична… Мені потрібна вовна й капля моєї крові.

—Скільки часу ти зможеш?

—Закляття діє приблизно десять хвилин, але в нас велика відстань і не просто зорова, тому не думаю, що більше п’яти хвилин.

—Ти пам’ятаєш його? Знаєш що казати? Я майже впевнений що воно старою мовою, а в нас було замало лекцій за Таросс…

—Воно не Таросс. Це ілюзійне закляття образу першого кола на дві дії, використовується Руатлекх, давня мова богині обману та ілюзій Лейра. Таємна мова створена для ілюзіоністів, хоча її і використовували як побутову.

—Мені не потрібен урок історії. Просто скажи, звідки ти це знаєш.

—Поки ви всі їздили відпочивати, я так само жила й росла в академії і мені не було чого робити окрім як вивчати. Я якось рунами зацікавилася. А Руатлекх же рунічна тому…

—Чому з усіх рунічних мов саме ця…

—Я вже досить багато секретів розпатякала, просто давай зробимо це.

Поки я записувала всі необхідні слова, щоб уникнути певних проблем, Дар усе ж таки підстриг якусь бідну вівцю і вже повернувся. У невеликій кімнаті було досить темно, навіть із запаленою лямпою та при сяйві місяця, але він усе одно побачив листок у моїх руках. Ряд рун, під яким уже загальною мовою транскрипція, вони були охайно викреслені на шматочку паперу.

—Якщо чесно виглядає дивовижно гарно та страшно водночас.

—Це мова створена для магії, але вона не проста, вона створена магією і для магії. Вона є ілюзією, вона є магією, провідником твоїх бажань. Знаєш чому ця магія темна? За легендами Лейра перестає стримувати свої чари вночі, усі бажання та страхи втілюються в сни. Ця магія краще всього працює вночі, в обіймах темряви. За потаємними літописами Лейра донька Темряви. Наш Пантеон приймає тільки одинадцять богів, але всім відомо ціле місто де живуть усі вони.

—Ти знаєш дуже багато.

У відповідь я змогла тільки посміхнутися. Знання це сила — часто кажуть. Але моїх, вочевидь, недостатньо. Жоден не знає наскільки багато в мене запитань до нашої історії, влади… До всього.

Перериваючи власні роздуми й забравши шмат шерсті я зручніше всілася за столом і розклала все як було на картинці в тій книзі. Вовна посередині, кинжал справа, бумажку подалі.

Холодне лезо пройшлося по долоні та червона, наче вино, кров краплями впала на шерсть. Далі з моїх вуст на диво легко злетіли потрібні слова:

—Даб катха ґестурум ван ферд ад амікум.

Як можна детальніше уявляя перед собою Кутталіона я побачила як шерсть спалахнула синім, фіолетовим, а потім ще якимось кольором і згоріла. Наступним що я побачила був ліс.

На декілька секунд мене накрила тиша. Нічна тиша лісу. А потім я щось почула.

Ні, когось.

—Ніка? Ніка як ти тут опинилася? Що сталось?

Кутті, це був він. Мені потрібно було йому щось сказати але. Я згадала як давно люблю його. Як давно я мовчу про це. І поцілувала його теплі вуста.

—Ніккель, якого мальбранша ти тут?

Так, я тут, поряд… О, боги! Темні, потрібно попередити. Скільки в мене ще часу?

—Вибач. — Я обтерла спітнілі руки об свої штані й нервово завела їх назад. — Я дещо дізналася. Скоріше за все ця територія під контронтролем темних. Вони нас не пустили бо їм допомагають якісь маги не зі столиці. Маги що готові вбивати тих хто зі столиці. Я не впевнена що вони оселилися тут, але я знаю що вони мають бути десь тут. Можливо вони вже в тому селі в яке ви їдете.

—Добре. Я зрозумів. Вранці вирушайте з Даєроном слідом за нами, бути поодинці зараз небезпечно. І… Ти зникаєш!

Я відкрила рота щоб перепитати що він хотів сказати, але він мене не почув. Хоча я все ще його бачила й чула. Прокляття, не вміючи користуватися цією магією я могла щось не те зробити… Мої роздуми розірвав тихий дівчачий голос. Арвен.

—Кутті, ти що? Усе так чудово було, з Ельданом було б легше передати артефакт, а тепер ще двоє. Двоє що постійно щось підозрюють та рознюхують!

• —Ми із самого початку мали бути з ними. Якщо тут справді є темні то краще бути разом. Ми єдині хто міг би пройти так далеко. Ніалл довірив це саме нам із тобою. Я думаю вони занадто стурбовані прихильниками Темного й цією небезпекою, вони нічого не помітять.

Вона секунду подумала й задоволено хмикнувши погодилася. Але за кілька хвилин продовжила розмову про… Про мою появу.

—Вона тебе поцілувала.

—Так, поцілувала.

Самовдоволена посмішка друга змусила мої щоки палати. Якого мальбранша я це зробила? Клята магія…

—І що? Тобі сподобалося?

Тим часом їх розмова перетікала в щось дуже й дуже особисте. Кіттіліон уже сидів на камені, а срібноволоса подружка стояла між його ніг і. О боги, його руки блукали найцікавішими частинами її тіла.

На питання він відповів трохи згодом, коли нарешті зупинив свої руки вмостивши їх трохи нижче талії.

—Це було неочікувано. Можливо ти її хочеш причарувати і спробувати втрьох?

Що? Нащо їй мене чарувати, це ж така сама заборонена магія яку вони обидва зневажають… Хоча я вже не впевнена що ці двоє колись були моїми друзями, чесними й щирими.

—Причарувати? Нащо це мені?

—Та ну, ти думаєш я не помітив? — він знову так посміхався наче… Наче він король, наче вона його власність якою він дуже задоволений. Моторошна посмішка якої я ніколи не помічала. — Тобі сподобалося це, мала ти розпусниця.

—А може й так, то що з того? Можливо я хочу ще і братів? Коли ми передамо артефакт, нам дозволять покинути кляту академію. Ми будемо графами. Вони будуть нашими підданими й матимуть робити те що ми скажемо навіть без магії якою володітимемо.

Вони будуть ким?..Вона хоче кого? Я не вірю що ці двоє це мої друзі. О боги, але ж те що вони кажуть про владу правда. Ми мусимо робити все що кажуть, інакше кара. Це якась нісенітниця. Занадто… Я такого навіть у книгах не бачила! Неймовірна тупість.

Їхньої розмов я вже не чула я поринула в нічну тишу і свої думки.

꧁꧂

Світло пробивалося через старі пильні фіранки. Кімнату заполонило приємне тепле світло. Тверде ліжко вже не здавалось таким твердим, а шершава і ключа постіль були наче найдорожчі шовка.

Вставати зовсім не хотілося, якби не цей стурбований голос. Чому мене постійно кличуть?

Пам’ять повернулася різко, як і усвідомлення того що я бачила і чула. Доволі різко вирвавшись уперед сіла, не звертаючи уваги на того хто мені щось говорив і, власне, на головний біль.

—Ні, ні, ні… О боги! Це не може бути реальністю! — власний голос здавався чужим, хриплий і грубий, він розбивав залишки мого сну. — Я певно що померла й це мій ад. Безглуздий ад.

—Ніка, дихай повільніше. Будь ласка, заспокойся.

Повернувши голову я побачила Дара. Світле волосся стирчало в різні боки, під крижаними очима виступали синці від, очевидно, безсонної ночі.

—Мальбранш. — єдине що я змогла сказати.

—Хто??

—Величезна істота, деякі всесвіти називають дияволом, частіше за все він принципово-злий… За словником ще вживають його ім’я як що нецензурне, типу… — Я напевно забагато часу проводила за навчанням, адже одразу почала цитувати книгу.

—Я знаю хто це й що це. Як ти себе почуваєш?

—Добре. Жива начебто.

Я перевела погляд на порізану руку й нічого не побачила.

—Як тільки ти промовила слова рана затягнулася. Це була не просто темна магія, це магія крові.

—Ну зовсім трохи. Це пояснює чому я так довго була там.

—Так, ти майже пів години щось нашіптувала, а потім різко відкрила очі, щось сказала зі старотемного і впала.

—Старотемний? Я тільки жаргон знаю…

—Це він і був. То… Що сталось?

—Я попередила, вони сказали вранці їхати до них…

—Ну ми ще можемо. Що ще?

—Ми не поїдемо тим самим шляхом що вони.

Так, не поїдемо, потрібно щось придумати й поїхати іншим шляхом, швидшим. Простежити за ними. Я не розуміла зовсім нічого і слухняно їхати за ними мені не подобалося.

—Чого це? Вони будуть нас чекати, я так думаю.

—Ми відправимо лист Арвен через повітря, вдень більше шансів що вона його отримає. Нам потрібно терміново вирушити коротшою дорогою.

—Я нічого не розумію, якщо тобі раптом цікаво.

Мені знову довелося йому переказувати все це, на цей раз він уважно слухав і ставав усе більш похмурим і похмурим.

—Те що ти кажеш — безглуздо.

—І я про це кажу. Але я знаю що бачила й чула, нам потрібно перевірити.

—Це могла бути ілюзія.

—Це точно не могла бути ілюзія. Магія не діє на того хто нею користується, хто її викликав.

—Але вона коварна й раз на закляття вона може перенести обман на мага.

—Вона може перенести чиїсь бажання на мага, або посилити його власні, зробити ілюзію почуттів. Або ще якось затьмарити розум, але лише один раз на закляття.

Так, звісно що ці дивні емоції були лише чарами, оманою в яку мене ввела магія. Я захоплювалася міццю Куттіліона, вважала його привабливим, але не більше. Точно не любов. Мене взагалі нічого крім навчання ніколи не цікавило.

—Тобто щось було?

—Я його поцілувала.

—Що??

—Зараз не про це, нам потрібно їхати аби…

На цей раз Дар не сперечався і ми вирушили коротшою дорогою. Іриме не дуже задоволена була моїм рішенням. Чомусь ця дівчинка дуже піклувалася про мене… Довіряла магу, хоча всі інші відвернулися від нас. Можлива справа в її татові. Про це можна буде подумати згодом, а поки що не заблукати підступною стежкою лісу.