Перша скрипка – біла лебідка, друга скрипка – вечірній сум

Ранішні Чернівці неспішно вливалися в новий день. Разом з дзенькотом тролейбусів, з повільними пішоходами, котрі мружилися до сонця, з сонними котами та вайлуватими Запорожцями і Жигулями.

Тільки в місцевій телестудії було гамірно. В кабінеті шеф-редактора дим стояв коромислом, в сусідньому приміщенні коренастий чоловік гучно і не дуже культурно лаявся з кимось по телефону, секретарка лупила пальцями по клавішах друкарської машинки, а оператор пив каву, закусуючи цукерками з коробки.

-Де Соня? За 20 хвилин початок програми! – шеф-редактор Цимбалюк увірвався до тісної прийомної, додавши до гамору нові акорди.

-Іване Тодоровичу, Соня переодягається, ми замінили сукню, бо на попередню випадково пролили каву, – винувато пробурмотіла секретарка, уткнувшись носом в папери.

Злісний видих шеф-редактора перервався рвучко прочиненими дверима.

-Іване Тодоровичу, я тут, Володя теж вже на місці – пішов в концертну залу, – низький звабливий голос стрункої брюнетки миттєво знизив градус емоцій в кабінеті.

Софія пройшла легким кроком до напівтемної ошатної зали, прикрашеної дивними люстрами та колонами, в котрій було вирішено знімати запис. Здавалося, що це вона вела шеф-редактора, режисера, оператора та звукорежисера і була повноправною хазяйкою телестудії – темноволоса красуня, одягнута в начебто народну, а насправді в доволі хіппівську довгу сукню. Пройшла до рояля, за котрим вже сидів темно-русявий юнак в чорному костюмі. Його очі, на відміну від легкого та грайливого погляду Софії, випромінювали зосередженість, навіть напругу.

А якщо в них задивитися – то і добре прихований смуток.

Четвірка працівників телестудії обговорювала останні деталі. Софія повернулася до них і гучно розсміялася.

-Що таке? – невдоволено спитав режисер.

-Нічого, подумала лише – дай вам в руки гітари, трохи зміни зачіски – і викапана ліверпульська четвірка, – слова Софії змусили четвірку спохмурніти. – Правда, Володю? – вона підморгнула юнакові, котрий кивнув їй у відповідь, зашарівшись – чи то від сміху, чи то від відповідальності, чи може ще була причина…

-Досить цих порівнянь, в нас музика душевна і красива, а в всяких капіталістів – вульгарщина заради грошей і дурного стрибання під прості ритми, – Іван Тодорович підняв руку, давши зрозуміти, що дискусія закінчена.

Остання команда – і Володя торкнувся клавіш. Незвична мелодія заповнила велику залу, а за нею пішли такі ж незвичні слова. Два голоси творили дивовижне поєднання. Пісня вражала широким розспівом і водночас начебто відірваною мелодикою. Хоч акомпанемент був лише за допомогою фортеп’яно, в ній відчувалися ефемерні цимбали, ударні, та навіть скрипка. Так, саме вона…

–Що перша скрипка – біла лебідка…
А друга скрипка – вечірній сум…..

Володя пришвидшив темп і пісня почала здаватися баладою з архаїчним сюжетом, мелодія нагадувала переливи джерела. Софія сперлася на рояль, час від часу зустрічаючись поглядом з Володею, здавалося, що вони розчинилися в цій пісні, не бачили і не помічали нічого.

Останні уривчасті слова закінчилися якоюсь тугою, акорди обірвалися басовими ударами, змусивши серця всіх присутніх впасти в п’яти.

Відразу за піснею та скупих аплодисментів сам шеф-редактор задав кілька шаблонних запитань виконавцям, отримав такі ж ввічливі та доволі стандартні відповіді.

Матеріал планували змонтувати цього ж дня, щоб наступного пустити в ефір. Софія та Володя вийшли з зали.

-Ти знаєш, що наші зосереджені обличчя нічого не значили, бо запис буде тільки звуковим і по радіо? Саму відеозйомку не покажуть, – начебто зненацька запитала Софія.

-Може й взагалі ніщо нічого не значить? – якось сумно усміхнувся Володя. – Принаймні в цій країні, – додав він майже пошепки.

-А як же мистецтво? – так само тихо запитала Софія.

-Мистецтво значить тоді, коли є кому ним милуватися. Коли його ховають в шафу через заборони, закидають далеко-далеко, або ставлять в тісні приземлені рамки – воно перестає бути мистецтвом і стає просто таємницею або кітчем.

Їхня розмова завела їх проти їхньої волі в дальній пустий коридор, але, захоплені дискусією, молоді люди нічого не помічали, поки юнак не побачив щось за вікном, прожогом вихопивши фотоапарат ніби з повітря.

-Софійко, глянь який краєвид відкривається з цього ракурсу! Це буде не фото, а шедевр, а коли запитають звідки така панорама, то я відповім, що з горища одної особливо злої бабусі, – Володя зі сміхом зробив кілька кадрів.

-Якби ти не сказав, я б не помітила, я взагалі дивуюся тому як ти помічаєш такі деталі, – Софія сперлася ліктями на підвіконник. Тут майже ніхто не ходив, а ракурс дійсно був неймовірний. – Чи в музиці, чи в фото – в тебе завжди виходить концентрована незаплямована краса. В чому секрет? – вона запитально глянула в очі Володі, котрий підійшов до неї ближче та поклав руку на підвіконник.

– Знаєш, Софійко, щоб бачити і відчувати красу, та вміти її зафіксувати, треба бути просто спостережливим, готовим до змін, або нетверезим.

-Сподіваюся, що останній пункт ти не часто експлуатуєш? – в очах Софії блиснули вогники.

-Ні, але є ще деякий пункт. Котрий теж дуже сильно визначає – чи в твоїх руках вийде звичайне прозоре скло чи кришталь розцвіте тисячами кольорів.

-І що це?

Володя, здавалося, зніяковів та відвів погляд:

-Не скажу. Принаймні зараз.

Софія знизала плечима:

-Не хочеш – не кажи. Багато митців мають свої секрети.

Володя різко підвів погляд та підійшов до Софії так близько, що міг бачити кожну тремтливу вію, котра обрамлювала її красиві очі.

Дівчина напружилася. Що він хоче зробити? Наговорити грубостей? Різко аргументувати свою дивну відповідь? Вдарити?! За що?!

Натомість він твердо поклав руку на її плече. Напруга Софії на якусь мить змінилася бентежним зніяковінням – а що як він зараз її поцілує? В неї ж є чоловік, і вона кохає тільки його та нізащо не захоче зраджувати не те що інтимом, але і обіймами та цілунками з найкращим другом та творчим партнером.

Але Володя тільки обняв її та поплескав по спині:

-Дякую, Софійко, за все. Ти і пісні, котрими я живу – як одне ціле. Мало хто виконає їх так як ти, – його тихий голос пломенівся радістю та надією.

Він випустив дівчину з обіймів, ще раз стримано усміхнувся та покрокував в напрямку сходів, залишивши її далеко позаду. Все ж таки їм слід було поспішати, день набирав оберти.

Софія стояла біля вікна ще кільканадцять секунд. Вона не до кінця зрозуміла, що зараз відбулося, але вже твердо знала, що вони з Володею – ідеальний творчий тандем, котрий виник недавно, але буде квітнути і міцнішати з часом. Незважаючи ні на що. Юний композитор та молода співачка творитимуть ще один шедевр, котрий виділятиме їх поміж інших. Адже мистецтво – це те, що для них стало всім.

Проте свій секрет Володя їй так і не скаже.

Як не скаже і нікому.