Перша й остання

<span;>Я проходив цю дорогу вже в 5 раз, якщо не в 6. Місяць вже давно замінив ясне сонце. Зірок ставало все більше і  вони ставали яскравішими, ніби змагалися з найголовнішим світилом ночі. Але зі всіх цих променів, що дарував місяць, на землю густого лісу потрапляли лише маленькі краплинки. В цьому місці до жаху темно, рятували лише маленькі краплини сяйва і очі, які за довгий час блукань більш менш звикли до суцільної темряви. Під моїми ногами шелестіло опале, сухе листя, рівно як і за моєю спиною. Останні пів години за мною хтось слідує по п’ятам, а обертаєшся – порожньо, лише звичайні мешканці та фауна лісу. Можливо мені це все мариться. Цей темний ліс зараз так нагадує казковий. Той самий, яким лякають маленьких дітей. Я прямував у пошуках виходу з цієї місцевості, але кожен раз здавалося, що з кожним кроком я лише заглиблююсь у нього. Я тримав свій шлях, а кроки позаду все не припинялися. На цей раз я задовільнив своє бажання – обернувся і знов порожньо, але тепер хтось тримав мене за руку. По всьому тілу пробіглися мурашки і повертатися не хотілося, але зреагував я швидше, ніж щось зрозумів. Я майже одразу обернувся і вже хотів скинути руку, як ця істота обережно обхопила зап’ястя іншої. Було дуже темно, тому все, що я бачив це маленький, худий силует. Ця істота почала тягти мене за собою, я вже хотів припиратися, як ноги самі мене понесли, ніби і ніколи не належали мені. Незнайомець тягнув мене далі й далі в ліс, все ще тримаючи моє зап’ястя. Його рука була чисто білою з гострими чорними кігтиками на кінцях тонких, довгих пальців. Він міцно обхоплював мою руку, але при тому так обережно. Незнайомець точно не хотів зчинити мені зла, по край не менш зараз. Ми прямували все далі, як я відчув невеличке поколювання, особливо сильним воно було там де скріплювалися наші руки. Ще мить і мої очі освітило яскраве біле світло, а моє зап’ястя відпустили. Я відкрив очі в великому біло – молочному залі. На стелі велично весіли золоті люстри прикрашені квітами. Він весь блищав чи то від прикрас, чи то від кількості світла. В кутках приміщення стояли столи з закусками і напоями. На невеличкому піднесенні, яке в повній мірі можна назвати сценою, оркестр грав невідому мені мелодію. Ніби звичайний бальний зал, але заважала йому бути таким одна річ – по всюди були різні істоти, які майже не схожі одна на одну. Всі були розкішно одягнені, їх вбрання нагадували ті, які були з буклетів про середньовіччя, але всі такі різні, зовсім з різноманітних епох. Переді мною стояла одна з них – по її статурі можна сказати, що вона жінка. Її шкіра не те, що бліда, вона чисто біла. Очі червоні, зовсім як кров. Вона трохи їх прищурила, ніби досліджувала кожну мою емоцію. Її білосніжне обличчя осяювала хитра посмішка. На її голі плечі спадало чорне, як вуголь, волосся, а з нього стирчали два чорних, гострих на кінцях, рога. На незнайомці було вдягнене пишне червоне плаття, яке було прикрашене чорними квітами. Вони виглядали так ніби горіли у полум’ї, але при тому зберігли свою форму. Оркестр заграв нову мелодію, всі істоти почали розсходитись по парам. Незнайомка протягнула руку. Я невдумуючись прийняв її, хоч і не вмію танцювати, але зараз моє тіло линуло точно в так музиці, ніби я займався цим все життя. Нарешті крім оркестру і гомону інших істот я почув ще щось.
<span;>    – Ти здивован? – питання риторичне, яке незнайомка промовила з посмішкою.
<span;>    – Так, ви розмовляєте людськими мовами? – я відповів так спокійно і буденно,
<span;>   Вона дзвінко розсміялася
<span;>    – Де – мо – ни , – промовила незнайомка по складах з невеличкою насмішкою, – ви ж так нас називаєте? – Посмішка стала ще ширшою – і ні у нас своя мова, а вивчити людську мене змусили обставини.
<span;>Оркестр заграв з новою силою і вона повела мене прямо в центр залу.
<span;>    – Февронія Мелас, – посмішка неспадала весь цей час з її лиця, але після того як я ніяк не відреагував, її погляд померк, а уста опустилися. Невдовзі вона продовжила: “Твоє ім’я, смертний?” – останнє слово вона сказала з особливою лагідністю і добротою, кінчики губ знов дивилися вверх.
<span;>    – <span;>Тео Аддінгтон.
<span;>    Демонесса знов дзвінко розсміялася. Ми плили по всьому залу в такт музиці. Февронія обережно тримала мою руку, а інша її рука, кігтиками якої вона постукквала, коли сміялася, ніжно лежала на моєму плечі. Мелодія закінчилася і теплота її холодних рук згасла. Вона відповіла мені реверансом на наш танець, а я намагався зимітувати потрібний поклін, що робили інші демони. Февронія розсміялася і знов взяла мою руку, але не так міцно як в лісі, якщо це звісно була вона, демонесса знала, що я все одно нікуди не втечу. З центру зала вона потягла мене в правий бік до скляних дверей. Вони вели на балкон. На моє здивування, краєвид був звичайним, як для людини. Це був великий трояндовий сад. Демонесса спочатку опиралася о поручні, а потім і зовсім сіла на них. Вона все ще тримала мою руку, її погляд юркнув на неї, наші пальці переплелися. Вона відвернулися в сторону саду, запрошуючи мене зробити теж саме. Між нами достатньо довгий час зберігалася тиша, як для цієї говорливої дівчини, перший раз я порушив її першим.
<span;>   – Ці квіти такі гарні, я не очікував побачити таке в світі де живуть демони.
<span;>   – Якщо ми істоти, як ви кажете, які сіють нещастя це не означає, що ми не знаємо товк в прекрасному.
<span;>   Вона роз’єднала наші руки і прийнялася відстібувати свою шпильку в формі троянди з волосся. Легенько торкнувшись кінчиків моїх пальців розвернула долоню і вклала свою прикрасу.
<span;>   – Вона навічно залишиться такою ж прекрасною.
<span;>   Февронія знов переплела наші пальці.
<span;>   – Думаю, нам час прощатися, Тео.
<span;>Вона яскраво посміхнулася, перед тим як я побачив яскраве біле світло перед очима.
<span;>Я відкрив очі вже на ранок, лежачи на купі сухого листя. На мене переляканими очима дивилася молода жінка. Її волосся чорне, як вуглинка і очі зелені, як молоде листя.
<span;>    – Боже, ви нарешті прокинулися. З вами все впорядку?
<span;>   – Так, – втомлено відповів я.
<span;>   – Зможете йти, я доведу вас до селища?
<span;>   У відповідь я лише покивав головою. Вона протягнула мені руку і я взяв її. Мені чомусь дуже не хотілося її відпускати.
<span;>   Ми йшли по листяній доріжці, дівчина явно гарно орієнтувалася.
<span;>    – Яке ваше ім’я? – невпевнено запитав я.
<span;>У відповідь вона посміхнулася.
<span;>   – Ронія, ви?
<span;>   – Тео.
<span;>Кінчики її губ піднялися ще вище.