Перша зустріч

В бібліотеці було темно. Високі стелажі з старими книгами дихали пилом на нечастих відвідувачів. Нащо комусь зберігати стільки макулатури, Павло ніяк не міг второпати. В епоху інтернету будь-яку книгу можна легко знайти в цифровому варіанті. Легко, доступно, не треба витрачати багато часу на пошук між нескінченними рядами старих тьмяних томів з блідими написами, які важко розгледіти через погане освітлення. Але, ні. Викладачі вимагали мати при собі саме книжковий примірник. Хоча Павло був упевнений, що книга буде збирати пил у нього на тумбочці наступні пів року точно. А може й довше, якщо ніхто не нагадає йому, що книгу треба здати в бібліотеку.

Тихо зітхнувши, Павло пішов далі вздовж стелажів. Приміщення, яке використовували під бібліотеку спроектовано мерзенно. Навіть він, не маючи широких знань у будівничій справі, міг це сказати. Вікна були занадто високо, але самі рами були широкі і скло майже не пропускало нормального освітлення. Старезні лампи, які напевно не міняли ще з часів горбачовської перебудови, хиталися на проводах. Освітлення від тих ламп було тьмяне і більше давило на голову ніж допомагало щось розгледіти у цьому склепі макулатури. Павло ходив і ходив вздовж стелажів уже майже півгодини, але потрібної книги так і не знайшов, хоча по ідеї вона мала б бути десь у цій частині бібліотеки.

Можливо настав час перебороти свою гордість і звернутися до бібліотекаря? Що ж, можливо це на краще. Чим скоріше він знайде кляту книгу тим скоріше він покине це царство тиші, і пилу і вернеться до свої справ. Павло вже хотів попрямувати до місця де мав бути бібліотекар, але зрозумів одну дуже неприємну дрібницю. Він не пам’ятав у який бік треба йти. Павло оглянувся навколо, повсюди одинакові полиці тісно забиті книгами. Одинакові повороти, одинакові проходи. Здається він заблукав у цьому лабіринті книг. Так, головне не панікувати. Глибокий вдох і видих. Треба вирішувати, що робити. Кликати на допомогу було не варіантом. По-перше окрім бібліотекаря він нікого тут не бачив, а бібліотекар подумав би, що це просто жарт. По-друге, через будову приміщення його б не знайшли через сильне ехо. І по-третє, йому банально не дозволяла гордість це зробити. Це якщо хтось дізнається, що він умудрився заблукати в бібліотеці та ще й кликав на допомогу, бо сам не зміг вибратися звідти. Ото сором буде. Павло як уявив, що хтось  з його знайомих про те дізнається, то на другий день весь факультет про те знати буде. Тож він вирішив власними силами розібратися в ситуації. Це ж не має бути важко. Просто треба йти вздовж однієї лінії стелажів, нікуди не повертати і він точно вийде в якийсь кінець бібліотеки. Якщо вийде до глухої стіни, то значить вихід у протилежному напрямку. Головне йти за одною лінією і нікуди не повертати. Так він і зробив, витягнув одну руку до стелажа і енергійно попрямував вздовж них.

Ішов він так пару хвилин, дійшов до ще одної розвилки, подився направо і наліво. Зупинився, прислухався. Така тиша довкола, ніби дійсно в якомусь склепі. Бібліотека це ідеальне місце для зйомки фільму жахів. Особливо якщо вона велика і її ніхто не ремонтував з часів Союзу. Павло сам не знав чого ця думка прийшла йому в голову, але це дійсно так. Хлоп! Тишу порушив приглушений звук. Ніби книгу з силою заштовхали на полицю. Павло обернувся, подивився навколо. Нікого. Повернувся в інший бік. Теж нікого. Можливо це бібліотекар. Павло знову прислухався, але більше нічого не почув. Знову настала та гнітюча тишина. Павло вирішив іти далі, але зрозумів, що не знає в якому напрямку треба йти.

–   Та щоб тебе! – Павло в розпачі опустив голову в рук.

Клята бібліотека! Клятий викладач якому обов’язково потрібні паперові книги. Він міг би зараз сидіти десь у кафе, насолоджуватися останніми днями літа, а замість цього уже годину шукає книгу у цій старій, пильній бібліотеці. Дуже хотілося гримнути по цим полицям з усьої сили, але він стримався. Злість справі не допоможе, а навпаки зашкодить. Хлоп! Знову той звук. Десь зліва, недалеко від того місця де він стояв. Він міг би й далі так бродити, але вирішив спробувати знайти джерело шуму. Можливо хтось ще вирішив витратити свій час в цьому склепі замість того щоб гуляти під сонячним промінням по місту. Хлоп! О, знову той звук. Зліва, точно зліва і зовсім недалеко, ось за цим кутом повернути. Тож Павло з натхненним виглядом швидким кроком попрямував туди.

В цій частині бібліотеки було темніше ніж у інших відділах. Павло намагався розгледіти, що це за книги тут такі, що навіть світла лампи не бачать. Вийняв смартфон, включив ліхтарик, щоб було зручніше розгледіти. Книги, на вигляд, були страшенно старими. Їх обкладинки мали такий вигляд, ніби розсиплються від одного дотику. Навіть чихнути страшно коло них. Але все таки цікаво, нащо зберігати їх, якщо можна створити книгу в електронному форматі. Все одно нікому вони не потрібні, стоять тут без догляду, покриваються пилом і пліснявою. Павло йшов і оглядався довкола. Та так дооглядався, що не помітив драбину на яку напоровся спиною. Боляче так напоровся, якщо чесно.

–   Ей!

Павло ледь не підстрибнув від переляку. Зверху хтось крикнув і опустив на нього важкий перепліт. Павло вхопив драбину, яка почала нахилятися і спробував поставити її так на місце. Це виявилося трохи важко, бо на драбині хтось був. І вага тієї людини тягла драбину вниз. Але все таки Павлу вдалося поставити її рівно. Він винувато подивився вгору і вже хотів почати вибачатися перед бідолахою, якого ледь не впустив з драбини. Але як тільки він підняв голову, то ледь не розсміявся. На драбині сидів парубок, він вчепився обома руками за сходинку на якій сидів і дивився одночасно злякано і зло на нього. Вираз його обличчя викликав посмішку. Але Павло все таки вирішив вибачитися перед ним.

–   Вибачте, – ледве стримуючись, щоб не розсміятись вимовив він і відвів погляд, – я вас не побачив.

–   Очі відкрийте наступного разу, – буркнув парубок зверху і поправив окуляри, які сповзли на ніс.

Вираз його обличчя змінився з злякано-злого на холодно надмінне. Павло очікував що він ще щось йому скаже. Можливо пару лайок чи зауважень, але парубок просто дивився на нього очікуючи. Очі, що виблискували з-під окулярів були колючими і проникливими. Павлу стало так незручно під цим поглядом. Але він вирішив не показувати цього і так само почав дивитися на незнайомця у відповідь. У світлі двох ліхтариків – у незнайомця теж був ліхтарик, він зміг роздивитися зовнішність незнайомця.  Треба сказати він був милим на вигляд, хоч і дивився на нього як сердитий кіт.

Він був стрункий, як легкоатлет, одягнений в прості джинси і сіру футболку в обтяжку. На ногах у нього старі кросівки снікерси. Як він у них тримався на драбині було вище розуміння Павла. Павло перевів погляд прямо на обличчя і безсоромно почав його розглядати. У світлі телефонних ліхтарів його шкіра здавалася трохи блідою, а очі дивно сяяли. Напевно це просто відблиск ліхтарика і скло окуляр. Його обличчя мало лагідні риси, без різких кутів. Невеликі загострені вушка та акуратний ніс. Він мав русе волосся зачесане на один бік, одне пасмо спадало йому на лоба. Парубок не був красенем у звичайному розумінні, він скоріше був надзвичайно милим. Павлу захотілося запросити його на каву. В якості вибачення за те що ледь не збив з драбини, звичайно.

–   Чого це Ви так вилупилися на мене? – незнайомець гордо задер ніс, але тон його був трохи підозрілим.

–   А Ви? – Павло посміхнувся, його розвеселило те, що русявий трохи налякався його, але намагався це приховати.

–   Дивлюся на людину, яка не бачить далі свого довгого носа. Не часто можна таких побачити, – таким же невдоволеним тоном відповів. Павло стримався від того щоб спробувати подивитися на свій ніс.

–   Хто б про зір говорив? – не зло, але трохи саркастично відповів Павло. Але одразу пошкодував про це. – Вибачте.

Павло хотів чим скоріше вибратися звідси, а це буркотун міг знати дорогу, якщо звісно він сам тут не заблукав. Хоча, інтуїція  підказувало Павлу, що не заблукав. Тож треба наладити контакт і можливо йому допоможуть.  А для цього треба бути ввічливим. Павло постарався підключити весь свій шарм і зробити приємне враження на співрозмовника. Спочатку треба наладити контакт. Треба познайомитися.

–  Я – Павло. – представився він і протягнув руку в знак привітання.

Незнайомець подивився на простягнуту руку так ніби це було гниле яблуко. Не те щоб з огидою, скоріше трохи здивовано, ніби він не зрозумів нащо Павло протягнув руку. Одна світла брова поповзла вверх, губи скривилися в напів-саркастичній посмішці. Незнайомець усім свої видом показував, що він не зацікавлений у знайомстві. Але Павло не збирався відступати. Цим своїм виразом обличчя парубок кинув йому виклик сам про це не підозрюючи. А Павло любив хороші виклики, він взагалі був людиною азартною, але без фанатизму. Він продовжував тримати руку у повітрі, на обличчі в нього з’явилася найчарівніша посмішка на яку він тільки був здатен. Ця посмішка не лишала байдужою жодну дівчину. Він дивися прямо в очі незнайомцю. Врешті-решт він би точно здався. Так і сталося, хлопцю певно набридло те що на нього хтось пильно вилупився, судячи по його тяжкому зітханню. Хоча, можливо він оцінив упертість Павла бо вираз його лиця став м’якшим, на лиці з’явилася слаба посмішка, яка дуже йому личила. Він простягнув руку і стиснув руку Павла.

–  Симон. – тихо, але чутно сказав він.

Симон. Дивне ім’я. Здається у когось із святих таке було, але Павло не дуже добре знався на цьому всьому.

–  Гарне ім’я.

–  Кхм. Дякую. У вас теж не погане

Наступила тишина. Що далі робити?  Одразу прямо просити, щоб йому допомогли чи краще не говорити про те, що він заблукав. Павло подивися на сидячого на драбині Симона, той дивися у відповідь. Треба було почати діалог.

–  А що ви тут робите? – по веселій усмішці, яка з’явилася на обличчі Симона Павло зрозумів, що бовкнув дурницю. Ну що можна робити в бібліотеці?

–  Шукаю одну книгу – ласкаво, але з нотками насмішки відповів він – вона десь тут має бути.

Симон широким жестом руки обвів два стелажі між якими вони знаходилися. Цікаво скільки він уже сидів тут, враховуючи відсутність освітлення і якість цих книг.

–  А ви, Павло, що тут робите?

–  Я теж шукаю книгу.

–  У цій секції? – Симон здивовано підняв брову. Але через секунду його обличчя стало вкрай зацікавленим, – і що ж ви тут шукаєте?

–  Не в цій секції, напевно, – від ентузіазму в голосі співрозмовника стало трохи не зручно. Напевно він знаходив книги дуже цікавим заняттям.

Павло помітив, що лице Симона трохи скисло. Всього на мить. Воно майже одразу вернулося в попередній стан. Він виглядав милим коли посміхався.

–  А в якій тоді?

–  Я не зовсім впевнений, – зовсім невпевнено відповів він, – книга яку я шукаю, її нема в тій секції. Може ви б мені допомогли?

Павло з надією подивився на Симона. Парубок дивився у відповідь невпевнено, він переводив погляд з книг на Павла, потім на свій телефон, потім знову на Павла. Він вагався. Невже йому так потрібна була книга, яку він шукав? Павло ледь не застогнав від відчаю дивлячись на ті вагання. Але й сам він помаленьку їм піддавався. З одного боку він дуже хотів скоріше покінчити з цією справою, а з іншого боку його зацікавив цей молодик. Йому хотілося справити гарне враження і можливо продовжити їх знайомство у більш підходящому місці.

–  Можливо, – невпевнено, але з надією заговорив він, – ви б допомогли мені з пошуком, а я потім вам?

Симон все ще невпевнено переводив погляд з книг на Павла і навпаки. Павло постарався виглядати максимально мило. Напевно йому це вдалося бо ще через кілька секунд русявий зітхнув, віддав Павлу свій телефон яким підсвічував собі полиці і зі слова “підсвітіть, будь ласка” почав злазити. Коли Симон зліз Павло ледь втримався, щоб не хихикнути. Тепер він зрозумів чого новий знайомий був у такому взутті.  Хлопець був коротуном. Хоча, враховуючи те, що сам Павло був під 2 метри, майже всі були для нього коротунами. Але парубок був нижчий від нього майже на три голови. Симон стояв перед ним пильно дивлячись прямо в лице. Напевно він чекав якоїсь реакції. Можливо йому не звикати до того, що хтось обов’язково щось ляпне щодо його зросту.

–  Телефон віддайте.

–  А, так. Ось тримайте.

–  Ну ходімо. Яку книгу ви шукаєте?

–  “Федераліст”.

–   Цікавий вибір.

–   Це для навчання.

–   Хм. Ясно.

–   Але я люблю читати і поза навчання.

Павло не був упевнений, нащо він це додав. Можливо, щоб не виглядати дурнем неначитаним.

–  А що читаєте?

Павло не був упевнений чи новий знайомий спитав його з цікавості чи з ввічливості. Але якщо він спитав то Павло з радістю відповість.

–  Насправді багато чого. Зараз ось дочитую Дена Брауна “Янголи і Демони”.

–  Непоганий вибір.

Симон повернув за черговий вугол. Павло за ним. На диво він йшов дуже упевнено і цілеспрямовано. Він вів Павла вздовж стелажів, по вузьким коридорчикам книг, упевнено повертав, ні разу не завагавшись навіть на мить. Через пару поворотів вони вийшли в більш освітлену частину бібліотеки. Напевно він часто бував тут, раз так упевнено блукав тут. Павло на мить зупинився, щоб зрозуміти чи був він тут чи ні. Здається був. Але детально придивитися він не встиг, бо Симон уже завернув за інший стелаж, благо у Павла ноги довгі і він легко наздогнав свого провожатого. Точніше він в нього влетів. Русявий зупинився якраз на повороті, але так що Павло не зміг його побачити, тому не зміг вчасно зупинитися. Влетів він не сильно, але відчутно. Симон трохи похитнувся, але не впав.

–  Сьогодні Ви поставили собі за мету збити хоча б одну людину з ніг?

Павло вже хотів вибачитися бо дійсно, сьогодні він уже вдруге ледь не звалив нового знайомого з ніг. Парубок повернувся до нього обличчям. Хоча тон з яким він спитав був грубий і невдоволений обличчя його носило трохи іронічну посмішку. Павло зрозумів, що Симон з нього кепкує і теж посміхнувся у відповідь.

–  Зазвичай, ні.

–  Зазвичай? То це залежить від якихось факторів? – Симон обперся об стелаж і підняв погляд вверх. Хоч він і стояв боком до нього, але Павло чітко побачив веселу посмішку з якою він задав це питання. Можливо?

–  Ну-у-у-у, – Павло обперся плечем у полицю поряд з співрозмовником, – тут все залежить…

–  Залежить від чого? – Русявий трохи повернув обличчя до нього, але одразу ж вернув погляд до верхніх полиць старого стелажа. Павло теж подивися туди.

Дійсно, від чого залежить? Павлу не хотілося сказати якусь банальну дурницю, яку зазвичай говорять недосвідчені хлопці, які вперше намагаються звабити дівчину. Він провів поглядом по книгам, що покривалися пилом, забуті і нікому не потрібні на найвищих полицях. Краєм ока він помітив, що Симон коситься на нього, очікуючи відповіді на це питання. Що ж відповісти? Павло перебирав у голові всі адекватні варіанти відповіді, але тут його погляд зачепила велика зелена книга на третій полиці зверху.

–  Я тут був! – радісно сказав він.

Занадто радісно, судячи з піднятої брови Симона і трохи здивованого погляду. Павло трохи сконфужено відвів погляд, але він все одно був радий, що нарешті він знає де саме знаходиться і як звідси вийти. Тепер лишалося лише запросити до виходу нового знайомого.

–  Здається, ваша книга має бути десь тут.

А, так! Ще ж книгу треба знайти. Павло точно знав, що тут тієї книг нема. Він облазив тут кожний сантиметр, але тієї книги не знайшов.

–  Її тут не було.

–  Можливо ви неуважно шукали.

–  Уважно, – твердо відповів він.

–  Якщо ви шукаєте щось так само уважно як і ходите.

Симон багатозначно подивився на нього і пішов вздовж полиць, дивлячись на книги. Павло вирішив залишити цьому розумнику пошук тої нещасної книги, а сам зручніше сперся на полицю і дивився на процес пошуку. Парубок повільно проходив декілька разів повз книги, деякі торкався кінчиками пальців і ніжно посміхався. Павлу здалося, що якби у Симона зараз не було іншої мети він би обов’язково взяв якусь із книжок і почав читати прямо там. Хоч вони познайомилися всього декілька хвилин тому, хлопець справив на нього враження затятого любителя книг. Русявий декілька разів проходив від одного кінця стелажа до другого. З кожним разом його лице трохи хмурилося. Значить не знайшов. Павло випрямився коли хмурий Симон останній раз пройшовся від протилежного кінця до того в якому стояв він.

–  Дійсно, нема. – пробурмотів парубок і ще раз провів поглядом по полицям.

–  Ну я ж вам казав, – Павло не зміг сховати переможних нот у голосі.

Симон хмуро подивився на нього, але Павло лише посміхнувся.

–  Знаєте, сьогодні така хороша погода, – Павло вирішив не мудрити, – давайте може прогуляємося?

–  Ви ж сказали, що вам потрібна книга для навчання? – Симон зіщурився і схрестив руки на грудях.

Щоб та книга… До навчального року ще є час. Він зможе прийти сюди і знайти книгу завтра. Чи після завтра. Прийде і спитає у бібліотекаря. А ще ліпше попросить, щоб йому її знайшли. Так. Так і зробить. Цікаво, а Симон часто заходить у бібліотеку?

–  Ще є час до початку навчання. Прийду завтра. Ви завтра будете в бібліотеці?

–  Можливо. Я ж завдяки вам не знайшов потрібну мені книгу.

–  То ви зі мною погуляєте?

Павло випрямився у весь зріст, вип’ятив груди і з очікуванням подивився на співрозмовника. Той робив вигляд, що думає над цим, але по хитрій посмішці і яскравому погляду він зрозумів, що все на його користь. Лишалося лише добити до кінця.

–  Можливо, я допоможу вам завтра з вашими книгами?

–  Ви це вже сьогодні говорили.

–   Але ж сьогодні такий прекрасний день. Це просто злочин ховатися тут.

–  У вас дивне поняття злочинів.

–  Так, куди хочете піти?

–  Ех, – Симон награно важко зітхнув, посміхаючись закотив очі і  пройшов повз нього, – куди підемо?

Павло радісно підійшов до нього. Сьогоднішній день обіцяв бути цікавим.

–  Давайте на набережну. Там смачне морозиво.

–  Я люблю морозиво.