Перша зустріч

  Автомобіль із тонованими вікнами зупинився просто перед входом у будівлю. Водій не заглушив двигун, бо знав, що зупинка буде короткою. В салоні було тепло, і До Хван, дорогою, вирішив подрімати, бо останнім часом сон для нього став безцінним через часті зйомки та відрядження:

 – Ми вже приїхали? – потягнувся він на сидінні, заглядаючи у вікна.

– Так, тобі пора. – мовила менеджерка Кім Мьон Джі, не відводячи погляд від екрану смартфона. До Хван опустив вікно автомобіля, щоб краще розгледіти місцину.

– Гадаю, всередині будівля виглядає краще, ніж зовні. – мовив хлопець, дивлячись на стару будівлю з характерними потертостями часу: облущені фасади, металеві сходи, що ведуть до дверей із важкого дерева.

– Іноді, важливіше те, що всередині. –  мовила вона з ледь помітною іронією в голосі. – Ця фотографиня – профі своєї справи. Минулого місяця зробила вражаючі фото Кім У Біна. Він був у захваті. Тепер рекомендує її всім.

– Там справді буду лиш я та вона? – перепитав До Хван свою менеджерку.

– Так, любчику. Тільки ви вдвох. Не бійся. Жіночці 35 років. Вона, мабуть, виглядає старше за мене. – пожартувала вона.

– Дякую. Ти вмієш заспокоїти. – промовив він, ледве стримуючи саркастичний тон. – Гаразд, я пішов. – відчинив двері авто.

– Ось, візьми. – протягнула хлопцю папку з інформацією.

– Що це? – здивовано глянув на Мьон Джі.

– Почитай перед фотосесією. Там все, що потрібно тобі знати.- сказала, піднімаючи вікно. Автомобіль залишив вулицю.

   До Хван вже збирався зайти в будівлю, та спершу розгорнув папку з цікавості, що ж там такого написано, що йому потрібно знати:

– Так, американка, пуерториканського походження, добре. – перебігся рядками на папері. – Що? Інтерв’ю? Я ж не готовий. От же ж, менеджерка. І чому вона не попередила? Айщь. – скуйовдив волосся. – Так, що там ще… “Особисті”, іноді “відверті” запитання, щоб зняти маску. Хм, цікаво. – закрив папку, скрутивши її в трубочку. – Гаразд, вперед. – пробубнів під ніс і відчинив двері у будівлю.

    Як тільки хлопець зайшов всередину, як атмосфера різко змінилась. Будинок ззовні значно відрізнявся від того, що він бачить перед собою зараз.

   В інтер’єрі переважає стиль лофт: білі цегляні стіни зберегли відчуття автентики, але виглядають сучасно завдяки свіжій фарбі. Основну увагу привертає велике панорамне вікно, через яке кімнату заливає природне світло. Воно стає ідеальним доповненням до яскравих прожекторів, що висвітлюють головну фотозону.

   Фотозона — це біле полотно, розстелене від стіни до підлоги, із простим стільцем у центрі, що виглядає мінімалістично, але професійно. Прожектори спрямовані на нього, створюючи ідеальне освітлення для портретних зйомок.

   Біля однієї зі стін стоїть довгий дерев’яний стіл, заставлений паперами, ескізами, коробками з реквізитом та іншими робочими дрібницями. Простір студії зберігає баланс між затишком і творчим хаосом: усе ніби на своєму місці, але видно, що тут живе процес.

   До Хван входить у студію, спокійний, зібраний, звиклий контролювати свої емоції. Він давно навчився не дозволяти першим враженням впливати на нього — люди звикли його вражати, але він завжди залишався стриманим, особливо на роботі. Проте щойно його погляд зупиняється на жінці, він відчуває, як на мить твердий ґрунт під ногами наче хитається.

– О, пане До Хване. Ви вже тут? Рада познайомитись. – вітається вона ламаною корейською, переводячи свою увагу з камери на До Хвана.

   Вона виглядає майже нереально, мов витвір мистецтва — її темні, глибокі очі виблискують впевненістю і в той же час зберігають таємницю, яку він хоче розгадати. Її легка посмішка має в собі щось, що не можна назвати безневинним, і це дивно його зачаровує. Хвиля захоплення і водночас обережності проймає його, і він автоматично вирівнює плечі, немов готується до зустрічі з гідним супротивником. Йому навіть не подобається власна реакція — занадто сильна, несподівана, неначе удар, від якого не можна ухилитися.

   До Хван тримає обличчя незворушним, але всередині намагається заспокоїти себе. Він чітко розуміє, що цей момент — це тільки гра з першим враженням, що це його слабкість. Однак, хоч він і переконує себе, що це минеться, у нього з’являється слабкий страх: а що, як ця зустріч дійсно може змінити його? Що, як у її присутності він втратить свій спокій і захисні бар’єри?

  Він трохи зволікає, відчуваючи неприємне хвилювання, але підходить до неї з відточеним, майже холодним виразом обличчя. Усередині вирує безліч емоцій, та зовні він дотримується своєї звичної стриманості.

   До Хван майже не помічає, як вона робить крок вперед і простягає йому руку. Вона вітається з ним, але її голос звучить десь на межі свідомості — він немовби у тумані, захоплений своїми думками, намагаючись переварити це незрозуміле захоплення і дивне хвилювання, яке вона в ньому пробуджує. Її погляд уважний, проникливий, і він відчуває себе трохи оголеним перед її ясними очима.

   Вона терпляче чекає, з тією ж слабкою, але самовпевненою усмішкою, що змушує його серце пропустити удар. І ось нарешті він «прокидається», помічаючи її простягнуту руку. Збентежений власною неуважністю, До Хван швидко змінює вираз обличчя на професійно стриманий, і, м’яко взявши її руку, нарешті відповідає на вітання. Її рука тепла, але його власна долоня злегка напружена — він відчуває, що трохи втратив контроль.

   Його голос звучить спокійно, але він все ще усвідомлює, як легко вона змогла проникнути в його думки, залишивши його на секунду дезорієнтованим.

– Так, радий зустрічі. – ледь відчутна хрипота в голосі нагадує про те, що він зовсім не такий незворушний, як хотів би здаватися.

– Я – Софі. І сьогодні я буду вашим фотографом. – представилась дівчина. Так, саме дівчина, бо виглядала вона значно молодше вказаного в анкеті віку.

   Софі звикла тримати все під контролем, особливо емоції, але зараз відчула дещо нове. Вона помітила, як До Хван на мить завмер, як його погляд ковзнув по ній трохи довше, ніж очікувалось. У ту мить, коли їхні руки торкнулися, вона вловила його легке напруження і з легким задоволенням зрозуміла, що справила на нього враження. А саме цього вона сьогодні і добиватиметься, щоб повністю розкрити внутрішній світ До Хвана. І, здається, він ще не здогадується, що на нього чекає.

– Багато чув про вашу роботу. – прохрипів він прочищаючи горло, в якому, наче, застряг камінець. – Радий, що ми працюватимемо разом.

– Сподіваюся, ваші очікування виправдаються. Я не приховую, що працюю тільки на максимум. Надіюсь, ми спрацюємось. – мовила вона.

– Я завжди готовий до викликів. Мені здається, саме тому я тут, чи не так? –  До Хван підняв брову, вловивши нотку виклику в її словах.

– Можливо. – її усмішка стала трохи теплішою, хоча вона все ще зберігала свою зухвалість. – Чула про вас, пане До Хван. Кажуть, у вас хороший стиль.

– Чутки розносяться швидко. Сподіваюся, мої навички будуть гідні вашої оцінки. – він трохи посміхнувся, схрестивши руки, відчуваючи, як його впевненість повертається до нього. Софі лише кивнула, немов проникаючи поглядом в його сутність, і спокійно відповіла:

– Ми завжди оцінюємо результати, не тільки стиль. – її тон натякав, що вона очікує справжньої роботи, а не просто вражаючої присутності. – Впевнена, що ми знайдемо спільну мову. У нас багато цікавого попереду, тому, давайте розпочнемо. – запропонувала дівчина, запрошуючи його вглиб студії. – Верхній одяг можете залишити ось тут в шафі.  Знаєте, щоб кадри виглядали ідеально, треба трохи підіграти світлу. Вам підійде біла сорочка та класичні штани – я підготувала їх. Це стандарт для таких зйомок, якщо не проти, звісно.

– Ви навіть одяг підготували? Вражаюче. А помічники де? – спитав До Хван з легкою усмішкою.

– О, у мене в студії особливий підхід: усе роблю сама. Це частина мого творчого процесу. Вам не доведеться хвилюватися через сторонніх людей. – До Хван трохи здивовано знизує плечима, але погоджується. Через кілька хвилин він повертається у сорочці, яка ідеально пасує до його образу, та в чорних штанах.

– Ви навіть грим самі наносите? – здивовано глянув на пензлики в її руках. – Я думав, тут працює команда, а ви сама робите фото.

– О, я і є вся команда. Талановита, багатозадачна, і трохи чарівниця. Довіртесь мені. – вона працює обережно, легкими дотиками пальців наносить трохи пудри, зосереджено згладжуючи будь-які нерівності. Її близькість, професіоналізм і спокійний голос змушують До Хвана розслабитися. Софі завжди знає, як створити правильну атмосферу, і навіть у найнапруженіших моментах зберігає спокій. Її рухи впевнені, але легкі, і в голосі звучить теплий професіоналізм.

– Ви вмієте переконати. Здається, я дійсно у хороших руках.

– Завжди рада почути, що мої клієнти почуваються комфортно. – посміхнулась дівчина, відкладаючи пензлики, додаючи останні штрихи макіяжу на його ідеальну шкіру. Взяла до рук блиск для губ і легкими дотиками до його вуст, нанесла трішки помади. – Ми готові розпочинати зйомку. – помахом руки вказала на фотозону.

   До Хван вмощується на кріслі. Софі перевіряє, чи полотно рівно натягнуте, чи прожектори правильно спрямовані. Її руки швидко поправляють невидимі для стороннього ока деталі.

   Вона перевіряє налаштування прожекторів, випробовує їх, ввімкнувши на кілька секунд, щоб переконатися, що світло падає так, як потрібно. Потім швидко перевіряє камеру, діафрагму та об’єктив, водночас час від часу поглядаючи на До Хвана, щоб оцінити його настрій.

– Як ви себе почуваєте? – питає Софі тепло, але професійно, намагаючись створити невимушену атмосферу. – Можемо розпочати з кількох пробних кадрів, щоб ви звикли до освітлення. – Все чудово виглядає, – зауважує вона з легкою усмішкою. – Готові почати?

– Так. Впевнено кивнув він у відповідь.

 Софі вирішує використовувати розмову, щоб зламати лід і зробити зйомку максимально природною. Її голос теплий, спокійний, і питання звучать ненав’язливо, хоча поступово стають більш особистими.

– У вас дуже фотогенічне обличчя. – робить перші кадри. – Ви – профі на фотозйомках і перед телекамерами.

– Дякую. Це те, що я вмію і люблю.

– Вам подобається ваша робота?

– Так, я мріяв стати популярним, оскільки хотів показати своїм кривдникам шкільним, що я можу чогось досягти і вони мене не зламають. Мене булили у школі за те, що я був пухкеньким.

– Ні, не вірю. Ви?! – здивувалась Софі почувши ці слова.

– Так. – засміявся він, пригадавши усі шкільні моменти. В ту секунду почув, як дівчина зробила мабуть з пів сотні кадрів. Це дещо його напружило, але ж чому, якщо звуки фотокамер він чує щодня і не раз. Іноді їхнє світло аж засліплює, і крізь крики папараці не чути власного голосу.

– А які моменти у житті дають вам найбільше натхнення? – продовжила вона.

– Хм, напевно, час із друзями. – сказав він після паузи. – Я багато працюю, тож такі моменти стають особливими. У мене їх не багато, але вони найкращі та найважливіші люди у моєму житті. – звук камери знову збентежив його.

– А що допомагає розслабитися, коли робота займає весь час? – спитала, продовжуючи клацати.

– Я люблю бокс, і займаюсь ним професійно. Багато часу проводжу в залі, приводячи себе у форму, оскільки зараз пропонують серйозні ролі.

  Питання за питанням, кадр за кадром. Обидва не помічали, як швидко летів час. Софі давала звичні для нього запитання, на які він залюбки відповідав, але він все ще не відкрився так, як цього вимагає дівчина. Тож, вона вирішила переходити на особисте, щоб розворушити його внутрішній світ.

– А як щодо кохання? – раптом видала дівчина, спіймавши камерою момент його зніяковіння. – У вас воно було? – здається, ось воно. Особиста, і можливо навіть, болюча тема. Софі помітила, як хлопець закусив губу з внутрішньої сторони, стиснув кулаки, і змінив положення на кріслі.

– Все, що я вам можу сказати – воно було. На цю тему я не люблю говорити, і це прописано у моєму договорі.

– Гаразд. – з ноткою розчарування сказала вона, але тепер вона знає, які питання можуть його розкрити.  – Тоді спитаю інакше. Ви готові до нових стосунків? Ці питання вам точно дають на інтерв’ю, тому відповідайте.

– Так, я готовий. – холодно відповів хлопець.

– Що важливе для вас у стосунках? – знову та ж тема.

– Почитайте ці відповіді на сторінках глянцю. – на що Софі розчаровано видихнула.

– Розумію, вам не хочеться відкриватись, але ми так не дійдемо до хорошого результату. Фото – це не просто зображення, це емоції. Якщо ви хочете, щоб я зробила чудові кадри, мені потрібно більше від вас. Усі ми іноді ховаємося за певними масками. Але знаєте, камера ловить не тільки образ, але й емоції, що за ним стоять. І якщо ви хочете, щоб ці кадри були справжніми, іноді потрібно дозволити собі бути трохи вразливим.

– Я не думаю, що це так важливо. Це всього лише зйомка. Для вас і для мене це робота. І я не збираюсь відкривати вам те, що тримаю за сімома замками. – впевнено грубим голосом сказав До Хван.

– Вся інформація, яку ви мені довіряєте, не вийде далі цих стін. Мені не так ваші відповіді потрібні, як ваші емоції, і ваша справжня зворотня сторона, якої ніхто не знає, і ніколи не дізнається. Якщо хочете отримати щось справжнє, ви повинні дозволити собі бути не ідеальним. – Її слова звучать з певною твердістю, і вона робить паузу, даючи йому час на відповідь. Вона більше не намагається бути м’якою, бо знає, що в такій ситуації це може тільки затягнути процес. – І знаєте що? Я не буду вас змушувати. Якщо ви хочете триматися за свою маску, будь ласка. Але я можу гарантовано сказати, що зйомка не стане особливою, якщо ви будете лише зображати когось іншого.

– Гадаєте, що я зламаюсь після таких слів? – звідкись з’являється невелика іронія

– Зламаєтесь? Ні. Але дійсно, можливо, ви почнете діяти більш природно, коли зрозумієте, що просто бути собою – це не так страшно. – з її легким натиском і впертістю, До Хван починає відчувати, що вона не просто професіонал, а людина, яка вимагає чогось більше, ніж просто зовнішнього вигляду.

– І що, ви хочете, щоб я тут розповідав вам свої секрети чи, може, розкривав те, чого ви не повинні знати?

– Не треба розповідати секрети, просто дозвольте собі бути справжнім. Ми працюємо разом, і моя робота — це допомогти вам, а не розкривати ваші інтимні моменти. Я просто хочу, щоб ви трохи відкрилися перед камерою.

– Ви хочете, щоб я був справжнім? Що ж, добре, послухайте. Моя колишня… вона була частиною мого оточення. Працювала зі мною. Я був щирим з нею, відкритим, не ховався за маскою, не граючи роль. А вона… вона використовувала мене. Вона скористалась моєю популярністю, щоб зробити собі кар’єру. Вона не була справжньою, як я думав. Вона грала свою гру, а я був просто пішаком. – говорив він різко.

– Я розумію, це важко. Але чому ви досі тримаєте це в собі?

– Тому що мені більше не можна бути наївним. Тепер я кожен день граю роль. Я навіть не знаю, хто я вже насправді. Я просто… просто виконую свою роботу, щоб не залишитися без нічого. Я поринув у роботу, в цю маску, щоб не відчувати болю. І тепер, коли ви кажете, щоб я був «справжнім»… Що ви хочете від мене? – сказав він зловісно усміхаючись, спостерігаючи за нею, ледве стримуючи гнів.

– Я не прошу вас бути «ідеальним». Я прошу вас дозволити собі бути вразливим хоч на хвилину. Я бачу, що ви вже давно тримаєте це в собі. Ваша емоційна дистанція… Ви не можете постійно так жити. – спокійно говорила Софі.

– Не треба мені розповідати, як мені жити! Я пережив це. Моя проблема в тому, що я вже не знаю, як бути справжнім! І я не хочу показувати вам свою слабкість. Я хочу, щоб ця зйомка просто закінчилась! – підвищив голос у гніві.

– Ви думаєте, що можете просто заховатися за маскою? Залишити усе це за спиною? Але ж це не зникає просто так. Ви викидаєте свою біль на всіх навколо, але це не допомагає. Це тільки затягує ваші рани. Я знаю, це боляче. Але чим швидше ви дасте собі вийти з цього, тим легше вам буде.

– Хочете знати, який я під цією маскою? Гадаєте, я такий солодкий хлопчик, як у своїх дорамах? Зовсім ні. Як ви кажете, це маска. Я буваю злим, я можу в пориві люті, розбивати посуд, можу вдарити, якщо мене доводять до точки кипіння. Я можу сказати болючу правду, і це може настільки вас принизити, що ви захочете зникнути з цієї планети. Ось який я насправді. Я лють, я гнів, я порок. – говорив він ці слова, поволі наближаючись до Софі, допоки не стояв всього за пів кроку від неї, майже вловлюючи ритм її дихання. – Тепер, коли ви знаєте, який я насправді, чи не страшно вам залишатись наодинці зі мною? – наблизився впритул.

   Раптом у цій незручній тиші пролунав різкий звук телефонного дзвінка. Очі До Хвана миттєво змінилися — з хижих і колючих на стримані, з ноткою тривоги.

  Він дістав телефон із кишені пальта, поглянув на екран і, здається, на мить завагався, чи відповідати. Проте, зітхнувши, провів пальцем по екрану і відповів на дзвінок.

– Так? – поки він слухав, його обличчя стало нейтральним, майже без емоцій, але очі залишалися напруженими. Софі спостерігала, як ця напруга, мов хвиля, поступово відступала, наче хтось на тому кінці телефону зміг повернути його до звичного стану.

– Так, ми вже закінчили. Вже виходжу. – він поклав телефон назад у кишеню, відвернувся від Софі й на кілька секунд завмер, ніби збираючись із думками. Коли ж він знову повернувся до неї, на його обличчя було, наче ретельно одягнена маска: бездоганно спокійна й професійна.

– Наш час добіг кінця. – зібрав свій одяг, накинув чорне кашемірове пальто на плечі, – Гадаю, тих фото, що ви зробили, буде достатньо. – його голос був холодним і байдужим. До Хван поспішив залишити студію.

   Софі провела його поглядом до дверей. Чула, як він грюкнув дверима авто, що приїхало за ним. А в голові пронеслась всього лиш одна думка:

“Усі вони залишають мою студію у такому настрої, але потім знову повертаються.”