Перша зустріч

— Боже ну і діра, — це були першими словами Сари, коли вона вийшла з таксі та озирнулась навколо.

Чи могла вона подумати про те, що їй доведеться переїхати до такого маленького містечка? Однак життєві обставини диктували свої умови, з якими вона змирилася.

Сара має доволі звичайну зовнішність: довге русяве волосся, блакитні очі, тонкі вуста та неспортивну фігуру. Те, що ще потрібно знати про дівчину: її братом є Роббі Зіпсутий, з яким вона не бачилась вже досить давно.

— Де носить цього придурка? Я не збираюсь чекати на нього цілу вічність, — дівчина тяжко зітхнула і присіла на лавку. Сьогодні було дуже спекотно: це не дивно, бо на дворі середина липня. Самий розпал літа.

Десять хвилин вона просиділа під спекотним сонцем, поки, нарешті, не з’явився Роббі, який важко дихав і намагався не знепритомніти.

— О, п… привіт.. — чоловік опустився на лавку і, діставши хустку, протер чоло від поту. — Фух… довго чекаєш? Вибач, я проспав.

Сара закотила очі та відповіла: — Я не здивована. Тепер покажи, де я буду жити. У мене була дуже важка дорога.

— Ти не передумала? У мене вистачить місця на нас двох…

— Не ображайся, але я хочу мати особистий простір.

Роббі тяжко зітхнув, встав з лавки та, взявши валізу своєї сестри, попрямував у сторону нового квартирного комплексу, який тільки нещодавно побудували для жителів Байдиківки. Сара попрямувала за ним, а в думках все ще було минуле життя, з яким вона сьогодні остаточно попрощається.

Він довів її до дверей, віддав ключ та вирішив запитати: — Ти сюди назавжди?

— Я не знаю. Можливо що так, якщо це місто мене прийме, — ще трохи й дівчина б остаточно видала свій внутрішній стан, бо у горлі утворився ком, який вона не могла проковтнути. — Добре, побачимось ввечері. Покажеш місто, але наразі я хочу розпакувати речі та трохи відпочити.

— Я зайду за тобою десь о шостій, бо саме в цей час буде трохи прохолодніше, — Роббі обійняв сестру і вийшов з квартири, залишивши Сару наодинці зі своїми думками.

Весь час до вечора дівчина робила з нового місця проживання свій затишний куточок, в який вона буде хотіти повертатися після роботи. До речі про неї… треба було вирішити ще це питання, але не сьогодні. Сьогодні вона дозволяє собі відпочинок, на який повністю заслуговує.

На цей раз Роббі не спізнився і вже рівно о шостій зайшов за своєю сестрою, щоб познайомити її з містом. Все як він казав: стало прохолодніше і тепер дівчина відчувала себе краще. Вона й не помітила, як вони з братом опинилися у міському парку. Сара бачила як бігали якісь діти: вони кричали, співали та танцювали. Зі сторони це виглядало дуже дивно, але ж це діти, що з них взяти. Дівчина звернула увагу на те, що біля цих дітей кружляв якийсь дивний чоловік. Він голосно сміявся і, здається, грав з цими дітлахами в якусь гру. Сара закотила очі й подумала, що це виглядає доволі кумедно. Дівчина ще раз подивилась в його сторону та одразу зустрілась з ним поглядом. Вираз його обличчя досить швидко змінився на здивоване.

— Хто цей дивний чоловік?

Роббі подивився в сторону дітлахів і незнайомця (для Сари).

— О ні, знову він… кхем, це Спортакус, він герой і взагалі ідеальний мешканець цього міста.

— Він? Ха-ха, я думала він батько цих діточок. Чого він так дивиться на мене?

— Не звертай уваги, він завжди на щось нове так дивиться.

— Цікаво.. треба підійти до нього і спитати.

— Ти що здуріла? Не підходь, а то можеш заразитися його здоровим способом життя і взагалі…

Проте дівчина вже не слухала свого брата і йшла в сторону цієї дивної компанії.

— Ти. Так, ти.

— Я?

— Так, чого так дивишся на мене? Якісь проблеми?

— А що? Ні… вибач.. — Спортакус відвів погляд та трохи почервонів.

Сара не витримала та почала сміятися: — Розслабся, я жартую. Я Сара, від сьогодні живу у цьому… дивному місті.

Чоловік знову подивився на дівчину і цього разу вже посміхнувся.

— Я Спортакус. Якщо потрапиш у якусь халепу, то я завжди допоможу, — він якось дивно нахилився, потім взяв руку Сари та ледве доторкнувся до неї губами.

— Нічого собі прийомчик, — дівчина нервово засміялась.

Роббі Зіпсутий весь час стояв неподалік, але все ж таки вирішив підійти, коли побачив що зробив Спортакус.

— Не чіпай мою сестру, ти…

— Сестру? — знову цей здивований вираз обличчя.

— А що тебе так дивує? У мене не може бути родичів? — Роббі підійшов ще ближче до Спортакуса і подивився на нього з презирством. — Взагалі не підходь до неї. Знаю як ти впливаєш на людей.

Сара зрозуміла, що треба заспокоїти брата, бо їй не п’ять років і вона сама може вирішувати з ким їй спілкуватися.

— Братець, я сама розберусь з цим. Не лізь у моє життя.

Дівчина закотила очі та пішла геть, бо її вся ця ситуація почала дуже сильно нервувати. Роббі побіг за нею. Спортакус так і залишився стояти на одному місці, поки до нього не підійшла Стефані, запитавши: — Що з тобою?

— Я ще не розібрався, що зі мною… але коли побачив її, то відчув, як метелики почали лоскотати мій живіт…