Переживання

Маленькі ступні невпевнено йдуть по кам’янистій поверхні, з особливою цікавістю розглядаючи величезну станцію вокзалу. Батьки йдуть трішки позаду, лише посміхаючись їй, коли вона оберталась назад, дивлячись на них. Вони пишаються своєю маленькою донечкою, та не вірять власним очам, що вона вже така доросла і зараз прийдеться відпустити її на цілий рік!! Авжеж, сім’я зустрінеться на різдвяних канікулах, але думки про те, як швидко йде час не покидали голову, в ній не вкладалось те, що Доркас уже от одинадцять років, що вона вже сама штовхає візок з власними речами та совою у клітці, що вона вже надто доросла, аби їй вибирали одежу, і інколи вона соромиться проводити з батьками більшу частину часу, як це було раніше, адже тепер у неї є друзі, і вона тепер в змозі вступати в легкі перепалки з рідними, що не могло не забавляти.

— Діти так швидко ростуть… – прошепотіла місис Медоуз, поки чоловік заспокійливо погладжував її по плечу.

В грудній клітці розвивалось приємне почуття, яке несамовито хвилювало її, до пришвидшеного серцебиття, змокрілих долоней, та дурнуватої посмішки на дитячому обличчі. Неслухняні кучері цього разу були з особливою старанністю сплетені у легку зачіску, хоча деякі так і норовились вистрибнути із неї, наче та пружина. Карі очі пройшлись по кожному міліметру вокзалу, поки оправа окулярів натирала перенісся від того, що вона завжди їх поправляла.

Сімейство доходить до потрібних платформ — 9 і 10, де вже була маленька група людей для того, щоб проникнути на потрібну платформу для чарівників. Доркас з великою цікавістю дивилась на те, що роблять старші учні, та різко зажмурилась, коли один із хлопців побіг у стінку. Проте, ні звуку удару, ні крику не було. Відкривши очі, кароока помітила, що від хлопця і сліду не залишилось. Здивовано ахнувши, вона поглянула ще раз на батьків, поки ті їй загадково посміхались.

— Ми повинні зробити те саме? – кучерява скидає доверху темні брови, очікуючи відповіді.

— Саме так, маленька. Це не страшно, повір мені, – говорити їй містер Медоуз, лише легко погладивши її по маківці, підштовхуючи вперед. — Все що тобі потрібно зробити, – він ставить руку на тримач візка. — Це чимдуж побігти! – чоловік перейшов на біг, від чого Кас навіть не встигла помітити, як вже опинилась на іншій стороні. Він стряхнув власний одяг, приводячи його в пристойний вигляд. Мати вийшла зразу за ними, посміхаючись на злегка збентежене та все ще здивоване лице доньки.

— Ходімо, тому що зараз запізнимось на потяг. – скерувала вона, та пішла вздовж платформи.

Вона не сильно відрізнялась від основної, та в ній відчувався запах магії, він перехоплював дух, не даючи належним чином надихатись ним. Доркас не могла дочекатись того, як вона сяде на потяг, а думка про розподіл на факультети взагалі пробирала її до сиріт.

Дівчинка зупинилась біля одного з вагонів, і очікуюче поглянула на батьків. Вони дивились на неї з ноткою суму та гордості, та окрім цього в їх очах ще було щось. Щось таке, неначе вони помітили в доньці, чого не помічали досі, і в якомусь моменті це їх шокувало. Жінка опускається перед нею, міцно обіймаючи, ніби не бажаючи її відпускати взагалі, та доля розпорядилась по-іншому.

— Ми з татом дуже тебе любимо, сонечко. Незалежно від факультету, на який ти попадеш, від нових друзів, яких ти там заведеш, і твоїх оцінок. В наших очах ти завжди та маленька Доркас, яку твій батько в перший час боявся навіть взяти на руки, щоб, не дай Мерлін, не завдати шкоди, – чоловік на це тихо сміється. — Тому ми завжди з тобою. Пиши нам листи, та не забувай міцно прив’язувати їх до лапки сови, щоб вони не відпали під час перельоту. Все, моя люба, ми будемо прощатись, адже батьку потрібно поспішати в Міністерство, а мені у кафе. У тебе все вийде. – сказала останню фразу місис Медоуз вже тремтячим голосом, швидко витираючи сльози з щік.

Думка про те, що їй прийдеться жити самій насторожувала та засмучувала, адже з батьками вона побачиться тепер лише на Різдво, а згодом взагалі літом. Чи сподобається їй школа? А люди в ній? Зможе вона абстрагуватись у тяжкому суспільстві підлітків? Чи знайде друзів? А можливо і не тільки друзів? Думка про останнє змусила її неприємно здригнутись, та зморщити лице, поки вона йшла по коридору між рядом купе.

Доркас не сильно вміла знайомитись, по більшій частині це завжди робили за неї, самі підходили та знайомились, товаришували з нею, ділились секретами та різними історіями. В Гоґвортсі їй знадобиться бути більш рішучою та проявляти власну ініціативу, щоб не стати другорядною для соціуму, над якою можуть насміхатись, ображати чи ще щось гірше. Вона не хотіла такої ролі. Хоча б не тут.

Добра частина купе були зайняті, тому вона й не знала що й робити. Здебільшого там вже сиділи хороші друзі, тому порушувати будь-яку ідилію не хотілось. Кучерява мимоволі стискає губи, і глибоко вдихнувши, різко смикнула за ручку чергових дверей, відчиняючи їх.

Перед нею сиділи три дівчинки: одна темношкіра, як вона, з короткими кучерями та сліпучою посмішкою; друга блондинка з сірими очима, які зачаровано глипали на неї; і третя, руда, з яскравим ластовинням на носі та щоках, яка неохоче відірвалась від книжки у її руках.

— Ем… – почала Медоуз, не знаючи, як правильно відрекомендувати себе.

— О, ми завжди раді компанії, сідай з нами! – перебила темношкіра дівчинка, буквально смикаючи за руку Кас, тягнучи її зайти всередину.

— Так, я бачила тебе в коридорі. Інші купе зайняті, еге ж? – усміхається руденька, запрошуючи рукою на місце навпроти неї.

Кароока лише легко кивнула, і спочатку закинула свої речі наверх, а потім сіла біля нових знайомих.

— Як тебе звати? – озвалась блондинка, все не спускаючи з неї свого погляду сірих очей, що обпалював з голови до ніг. Та не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Я от Марлін Маккіннон. Це Лілі Еванс, – вона ткнула пальцем на руду. — А це — Мері Макдональд. – палець змістився на останню дівчину.

— Я Доркас. – коротко кинула вона, посміхаючись кутком уст. — Доркас Медоуз.

— Цікаво, – сказала Марлін, оглядаючи нову знайому. — Так на який факультет ти хочеш попасти, Доркас?

Тільки но та відкрила рота, як почувся голос:

— Я чомусь впевнена, що попаду у Рейвенкло. – Лілі відклала книгу, вже повноцінно дивлячись на сусідок по купе.

— О, так, Лілі, він тобі дуже личить! Ти така розумна, і кмітлива, і… – Мері задумалась, поправляючи кучері, але схоже збилась з думки, тому що так її й не закінчила. — Мені здається, що мені місце на Гафелпафі, хоча, признаюсь, я не сильно розбираюся у факультетах поки що. – вона ніяково посміхнулась, знизуючи плечима.

— Я попаду у Ґрифіндор. Вся моя сім’я вчилась на ньому, і я буду, – блондинка схрестила руки, відкидаючись на спинку диванчика. Вона знову подивилась на Доркас, яка особливо тепер їх і не слухала, а лише мрійливо дивилась у вікно, спостерігаючи за краєвидами. — Я думаю, що ти попадеш у Слизерин. – констатувала та, на що отримала здивований погляд чорнобрової.

— Що? – шатенка трішки насупилась, очікуючи на пояснення такої заяви.

— Ну, це, тіпа, було б логічно, я думаю. Та і ти схожа на них, чи шо, – кароока тільки зараз помітила виразний шотландський акцент у неї. Від подібної інформації вона лише опустила погляд, та знову відвернулась до вікна.

— Мені здається, що ти помиляєшся. У мене батько маглонароджений, туди мені шлях закритий. – Кас видає смішок, при цьому коротко посміхаючись.

— Оо, ну тоді мені все зроз.. – не закінчує Маккіннон, як її перебиває власний крик як реакція на різко відчинені двері, де з винним виглядом визирає продавчиня солодощів, на що дівчата заливаються сміхом.

Чекай нас, Гоґвортсе!