передісторія
від вікторія велика— Будь ласка, скажи, що це неправда. Це ж неправда, я знаю. Ти не міг мене кинути. Ти не міг?..
Тишу розривало тихеньке схлипування. Сльози, які капали на розбитий екран телефону, натиснули кнопку “Завершити виклик”. Він розумів, що це правда, але відмовлявся приймати її та вірити в неї
Ледве піднявшись, хлопець пішов на балкон, намагаючись не впасти — знову перебрав з алкоголем. Так само, як вчора і позавчора. Так само, як в будь-який день за останній тиждень.
Тютюн тлів, гарячий попіл падав на руки Яновича, залишаючи невеличкі опіки, але він цього не помічав. Йому було не до того — в думках не залишилось місця для чогось або когось, окрім Спартака.
— Я знайшов таку класну пісню, тобі має сподобатись, — тихенько прошепотів Янович, повернувшись обличчям до Спартака, на що той лиш закотив очі.
— Сподіваюсь, це щось цікавіше, ніж типова попса.
— Ти недооцінюєш мій музикальний смак. — трошки ображено промуркотів Женя, протягуючи навушники Субботі. Той взяв їх з недовірою.
— Ой, чуєш, не викаблучуйся, просто послухай.
“Your skin, oh yeah, your skin and bones
Turn into something beautiful
And you know, you know I love you so.”
— Ти ж не випадково увімкнув пісню саме з таким текстом.
— Не випадково, але пісня ж класна! Ну погодься, — майже простогнав брюнет.
— Погоджуюсь, погоджуюсь.
Вже декілька років Женя живив безумовне кохання до пісень гурту Coldplay — він любив кожен трек, але цей колупав незагоєну рану гострим лезом, діставав найприємніші спогади з глибини свідомості, які під призмою часу стали найболючішими та різали, мов шипи терену.
Попільничка була переповнена недопалками різних цигарок, але Женю це не зупиняло. Теплий дим з присмаком смерті зігрівав легені та хоча б ненадовго відволікав від потоку нескінченних думок. Пальці доволі швидко оніміли через собачий холод — ця зима не жаліла ніщо та нікого.
В квартирі було тепло — лише близ балкону трохи дуло з щелин. Міні-бар вже був майже пустий, хоча ще декілька тижнів тому його власник міг похизуватися непоганою колекцією дорогого алкоголю різної витримки.
— Женя, ти взагалі думаєш завершувати свої п’янки? Якщо б ти відпочив пару днів після туру — я би зрозумів, але ти п’єш вже тиждень. Ти тиждень не просихаєш! — голос чоловіка розливався сталлю по кімнаті.
— Ти ж знаєш, я іноді можу загулятися, — промимрив Янович, дивлячись в підлогу, після чого різко замовк.
Спартак глянув на нього збентеженим поглядом.
— Вибач мені, я винен. Не злись, я ж люблю тебе. — старший уткнувся носом в плече СУбботи, кутаючись в його обіймах. — Я виправлюсь.
— Вмієш ти розчулити, Женька…
Речі, які Спартак лишив, певно, спеціально, щоб зробити Євгену боляче (хоча б здавалось — куди більше?), брюнет вирішив зібрати в один пакет та сховати, бо дивитись на відлуння щасливого майбутнього через залишену чашку та блокнот на верхній поличці не було вже сил.
Йому було ніяково доторкатися до речей колишнього. Він й зараз відчував в них щось від Спартака — футболка досі пахла його тілом, чашка просочилася запахом кави, книги досі берегли тепло його рук. Найкраще Жені запам’яталися саме руки хлопця, його міцні обійми перед сном — настільки міцні, що іноді Яновичу перехоплювало дух. Він пам’ятав кожен дотик таких рідних рук до волосся — коли темні кудрі путались, і гребінець не допомагав, на допомогу приходили саме вони.
Кожен крок в під’їзді лякав Женю до запаморочення, будь-який шум за дверима дарував надію, яка згоряла вщент через декілька секунд. Іноді хтось з сусідів випадково зачепляв замок, і в такі моменти серце замирало. У Спартака лишились ключі від його квартири. Але ні, це знову випадково зачепили замок.
— Женя, в тебе паранойя. Прийди до тями, він не повернеться.
Зелені очі сяяли від сліз кожен раз, коли хлопець повторював ті ж самі слова, дивлячись в дзеркало. Гірка правда різала слух та ранила серце.
Спартак?
Ти повернувся?
Янович різко повернувся. Позаду знову нікого не було.
— Іноді мені здається, що за мною хтось стоїть, іноді я бачу темні силуети у дзеркалі.
— Давно це в тебе? — серйозно запитав Спартак. Від напруги вени на його шиї стали більш помітними.
— Десь пару тижнів. Ти зможеш щось з цим зробити? — Євген заглянув в рідні голубі очі стурбованим поглядом.
— Женька, Женька… Чого ж ти раніше не казав?
— Чорт зна. Сподівався, минеться.
— Прошу тебе, візьми слухавку, — брюнет знову намагався додзвонитись до Субботи, незважаючи на те, що попередні сотні спроб були невдалими.
Ця теж.
В мене передчуття скла🥺 Але мене таким не злякаєш 🫣
Цікавий початок, чекаю на продовження)