Передмова

Вони йшли вузькими зруйнованими вулицями Фаштаду. Це місто, що зовсім нещодавно було населене людьми, зараз схоже на руїни з тінню колишньої величі, що нависла над ними.
Двох чоловіків, один з яких був досить юного віку, від самого початку їхнього шляху супроводжувало напружене мовчання. Підозріла тиша цього місця не віщувала нічого хорошого. Вони прислухалися до кожного шереху намагаючись відчути момент, коли прийде небезпека. Небезпека, що чатувала в тіні, за кожним камінчиком чи поворотом.
Від цього холодного вітру, пробираючого до самих кісток, не рятувала навіть тепла уніформа мисливців. Всі інстинкти кричали про те, що варто було повернути назад, втекти та сховатися поки є така можливість. Це означало, що вони були близько.
– Може нам варто повернутись? – ледве чутно спитав короткострижений рудий хлопець, звертаючись до свого наставника. – Наша команда вже все одно мертва, ми не впораємося вдвох проти цього чудовиська.
– Навіть якщо ми повернемо назад, то на нас чекатиме лише один кінець. – сивий чоловік середнього віку йшов уперед швидким кроком, через що його напарнику довелося прискорити свій темп до легкого бігу аби скоротити відстань. – Тому я хочу померти, борючись за свої принципи, а не тікаючи піджавши хвоста немов собака. Розумієш мене, Дієго?
Хлопець закусив нижню губу, кидаючи свій погляд кудись в простір. Він розумів як ніхто інший про що говорив його наставник, адже знав наскільки важлива їхня робота. Чистильники прибирають зруйновані міста від погані яка оселилася в них, щоб люди знову змогли повернутися додому. Тому, як би їм не було страшно, мисливці все одно йшли до самого кінця ризикуючи своїм життям, що означали менше, ніж життя тих кого вони захищали.
Тіло Дієго тремтіло, покриваючись сиротами. Але то був ніякий не холод. Якесь сильне почуття огортало його при наближенні до потрібного місця. Сам хлопець порівняв би це з чимось схожим на передчуття. Погане передчуття, що не покидало від самого початку цього завдання. Списавши це все на звичайний страх перед битвою, він відкинув ці думки якомога далі.
– Ми на місці. – ледь чутно сказав чоловік, зупинившись навпроти старої напіврозваленої шахти, що так і притягувала до себе своїм виглядом.
Здавалося, що в ній немає нічого особливого чи навіть жахливого, але так було лише на перший погляд. Серед всіх руїн ці виглядали так, нібито нечисть торкнулася їх найбільше. Старі дошки вкрилися чорною смолою, а солодкавий сморід майже зогнилих тіл, що доносився зсередини – не перебивали ніякі захисні маски. Дієго набрав більше повітря в легені, перш ніж переступити точку неповернення.

ТРИ РОКИ ПОТОМУ

– Знову цей спогад.. – була перша година ночі, коли він прокинувся від сну, що переслідував його вже не вперше. Дієго змучено потер перенісся та піднявся з ліжка зрозумівши, що більше не зможе заснути.
Засуха в роті неприємно дерла горлянку. Мисливець налив собі дешевого скотчу, та підійшов до відкритого вікна своєї спальні.
– Чому я вижив тоді? – питання, яке залишалось без відповіді пролунало вголос. Останнє, що Дієго пам’ятав перед тим як впасти без свідомості – голос тієї тварюки, що стояла над тілом його наставника.
«Я дозволю тобі жити, людино» – ось що воно сказало йому. В тій битві він втратив праве око. Але це не така велика ціна, яку він заплатив. Набагато гіршим для будь-якого мисливця було втратити напарника, що пройшов із тобою всі кола пекла…
Роздуми його перервав настирливий стукіт у двері. Закочуючи очі, чоловік підійшов до вхідних дверей. «Дієго, я знаю що ти не спиш» – цей голос був йому знайомий. Занадто набридливий, щоб не впізнати.
– Чого тобі, Лестере? – прозвучало аж занадто грубо, коли двері зі скрипом відчинилися. Він не хотів придавати такий тон своєму голосу, але настрій був не з найкращих. – Якщо це не щось важливе, що варте моєї уваги, то раджу тобі піти до біса.
Візитер перші секунди мовчки дивився на рудоволосого вивчаючи його обличчя. Чоловік приблизно одного з ним віку важко видихнув, та провів рукою по своїм кучерям.
– Я знайшов залишки енергії. Ти знаєш, що це означає. – Лестер говорив так, наче боявся, що хтось може їх почути. Звичайно це було небезпідставно і вони прекрасно це знали. У Дієго не лишалось вибору окрім як впустити його в дім, щоб обговорити це питання.
***
– Хочеш випити? – мисливці сиділи на невеликій кухні, яку освічувало лише сяйво повного місяця. Дієго простягнув своєму гостю чистий стакан наполовину наповнений скотчем.
– Ти ж знаєш, що я не п’ю. – він не любив гіркий смак алкоголю, який так неприємно обпікав нутрощі. – Перейдемо відразу до справи. Ця енергія яку я знайшов була аж надто сильною.
– Отже, щілина в просторі з’явилась нещодавно… – від згадки порталів, шрам на оці Дієго починав неприємно пекти. – Ти маєш якісь припущення, де вона може знаходитись?
– Є в мене одна здогадка… – він витягнув зі старої сумки записник зі шкіряною обкладинкою та поклав його на стіл. – Енергія була знайдена в місті Пекадо – райони Саутварку та Гемворду. Тобі не здається дивним, що енергія з’явилась саме в тих місцях, де раніше панувала погань?
– Треба перевірити чи це якось пов’язано та знайти щілини. Скоро Кривава повня, не можна зволікати. – Дієго вийшов із кухні, залишивши свого напарника на самоті. – Але спочатку я зберу спорядження, не можна йти ні з чим.