пекло для нас обох

*думки максіма перекладено на нормальну мову*
Все почалося 24 лютого. День, коли життя всього світу перевернулося з ніг на голову, а, ОСОБЛИВО, моє. Я русофіл ліберал, який бореться з путіним, щоб на росії проквітало щастя. З почтаку війни мої соотєчественнікі відчули те, що українці можуть відчути тільки під бомбами, вони стали ізоліровани от міра. А тому, як професійний рососійський політик я пішов давати інтерв’ю українцям, як їм себе поводити с росіянцями, бо тільки українчики витрачаючи останній заряд на телефоні в бомбосховищі переконуючи росіянина, який нічого не може зробити, зможуть змінити російську політику щодо України. Але зараз не про це. Пливучи по хвилям українського інфопростіру я наткнувся на симпатиного чоловіка. Щось мене в ньому зачепило. Його думки, його аналітика ммммм… А коли він сказав, що Україна стане центром роського міра, я згадав те, що я говорив в відео, яке знімав для варламова (варламов – моя найліпша колежаночка…так, фан фектс). От як було б добре, якби ми з олексійчиком збудували справжній руській мір, коли всі знають російську мову, українська потупово перетворюється на діалект, українська культура зливається з російькою, українці втрачають національну самосвідомість, ах, як в “Сватах” ото краса, 10 із 10, перфето. З тої самої секунди я зрозумів, що без відео-аналітики від арестовікса нікуди. Я дивився день за днем, писав з тисячі своїх акаунтів, що він просто найкращий українчик, а його старі висловлючання, просто в оргазм…моральний, у нас тут PG-13 я нагадаю. В якийсь момент я зайшов перевірити блогерів, які мене ивляться і на першому місці… сльози течуть по щокам, мій малоросик, невже це взаємно. Склавши валізи спішу, але згадую, що в Україну не літають літаки. Невже ці почуття не заслуговують на продовження, що це… навальний. Так, Україна дивна держава. Ненависть українців представляє собою пурпуро-блакитну хмару з якої постійно йде дощ з крові видатних українських діячів, що загинули за праведний руській мір. Заплигую на оболок і лечу, лечу у ввись.
…
– олексію, вже вечір, де ти так пізно був?
– та так, потрібно було знецінити ще пару українських слів, щоб росіяни їх використовували насміхаючись над нашою мовою
– ти таакий розбійник, давай, кава стине на столі
– яка смачна, з чого ти її зробив?
– спеціално дістав сльози українських дітей, все як ти любиш, солоденький
– який ти в мене хазяйновитий
задумавшись над зворушливим діалогом нашої з олексійчиком майбутньої буденності я й не замітив, як тінь підкралася до мене, тінь зі злою, іронічною посмішкою на обличчі
– Вітаю Друззі
– С..ст
Не встиг я промовити прізвище реінкарнації Степана Бандери, як Стерненко вхопився обома руками по дві паралельні сторони хмари і почав кружляти нею, як олімпійським диском. Кружляв так сильно, що ми за секунду долетіли до України, облетіли Києв. З висоти я побачив знайому постать чи то здалося від шоку, вже не дізнаюсь. Розвернувши над Києвом, Стерненко почав спріальний рух, все нижче спукаючись до землі славної Неньки. Як тільки пальці його ідеальних україньких ніжок торкнулися ідеальної української землі він обернувся в останній раз, зі всієї сили кинувши хмару разом зі мною та навальним в невідомість. Тільки через пару секунд я зміг зрозуміти, що я кричу, а глотка моя рветься та це ще не все, лечу на кримський міст.

…Взрив, біль, холод, тиша…

Невже

невже я заслуговую на це…
-Так!
-Бог?!
я розплющив очі від суворого голосу бога. Я на небі? Не можу подивиться вниз, сили тримають мене, шия не слухається, насильно повертають сили небесні мою голову вправо, а там автор голосу лице незнайоме, українське…не знаю його.
-Ти! Як ти посмів навіть заікнутися про відродження хоч чогось кацапського на території суверенної України
– Вимбачте! – все, що міг процвірінькать я
– Ні, йди у пекло! І не повертайся
Господь почав таяти в білих хмарках з крилами, а я відчув як падаю в прірву. Я буду в пеклі. В пеклі назавжди. Політ до пекла виявився повільним. Спочатку я пролетів небо, потім впав, відчуваючи увесь біль падіння на українську землю, побачив людей біля мого трупа, що плачуть від щастя, ну а далі всі шари на які поділяється наша планета прямо до пекла

– ну привіт – прогремів бас над моєю головою. я швидко розплющив очі і відповз, але не на дуже довгу відстань, бо падіння з раю дало про себе знати.Відхаркуючи кров я поспішно озернувся перевіряя довкілля. Переді мною предстало місто…звичайне місто, без вулканів чи постійного червоного кольору, сучасне місто. Я побачив ноги хазяїна басу, що мене розбудив. В гарних зимових чоботях та теплих штанах. Він протягує мені руки й піднімає. Він, мій олексійчик
– життя розлучило, але смерть ніколи
– це все ж таки пекло
– на що ти натякаєш
– просто озирнись
арестович підняв мене над собою обома руками, щоб я оглядівся. Нас вже оточили свідомі українці, які не залишать нас у спокої
– гей, ви, а чого ви у пеклі, не такі у ж і святі
– взагалі-то наша укр.залізниця вже й в пекло літає, спеціально для цькування адептів “роського міра”
Важко видихаючи подивився вниз та побачив, що мій живіт непропорціонально збільшився
– Га-га-га кац з пузом…

POV*авторка*
Проходили дні, місяця, роки, а максімчика з олексійчиком приходили цькувати мильйони й мільйони українців та чомусь завжди з нових дивних причин? Залишимо це, як одну з таємниць величної української землі, як і таємницю про обличчя бога, хоча якщо про бога відгадаєте у коментарях, то цьомкну вас