Пастка

Ранок огорнув мене своїми невловимими пальцями, витягуючи із пучини м’якої ковдри, де я ховалася від холодного світла світанку. У цей момент, усвідомлення минулої ночі ударило по моєму серцю, залишаючи сліди глибокого суму за втраченою близькістю. Я повернулася до порожньої половини ліжка, де ще тепло його присутності боролося за існування, що викликало у мені майже фізичний біль. Глибокий та п’янкий аромат троянди та шкіри ще заповнював кімнату, наносячи мені ще більше урону від того, що він пішов, залишивши мене тут одну, з відчуттям безмежної порожнечі. Моє серце кричало у відчаї, бо тепло його обіймів, що огортали мене всю ніч, вже було втрачене. Я не мала жодного натяку на повторення, від чого моя душа вирувала, а очі почали заповнюватися сльозами смутку. З іншого боку дверей кімнати витала напружена атмосфера, щемливі шепоти ніби змовлялися в одному великому осуді. Але це все здавалося так далеко, так недосяжно, немов нас розділяла паралельна реальність. Я відчувала, що повертаю частину себе, якої можливо ніколи й не мала. Моє життя, оточене темними грозовими хмарами, наче тягнулось від самого дитинства. І не так давно я стояла на краю прірви самотності, думаючи, що страх самотності, паралізує мене набагато сильніше, ніж всі жахи, які я пережила з Марком. Цей страх, що тісно обвиває моє серце, залишаючи відчуття безнадійної загубленості у світі, де я ще не знаю, чи здатна знайти своє місце. Але минула ніч щось змінила, він дав мені надію.

Піднімаючись з ліжка, я відчула якусь незвичну тканину на своєму тілі. Поглянувши вниз, я збентежено відкрила рота, помітивши велику чорну футболку, яка опускалася мені майже до колін. Відчуття шоку перетворилось на вулкан, що був готовий вибухнути. 

– О Боже. – По тілу хвилею пройшлися сироти, на мені була лише частина моєї білизни і ця велика чорна футболка. Серце гупало, як божевільне, я наче розділилася на двоє, одна моя частина була шокована та засоромлена, а інша мучалась у відчаї дикого бажання. Це було так нереально і так захоплююче.

Я дійсно несповна розуму. Образ Темного, що безперервно переслідував мене, ожив у моїй свідомості, наповнений відчуттям реальності. Його тінь виринала з кутків моєї уяви, немов він міг бути тут, у цій кімнаті. Скільки ночей він, можливо, стояв поруч, поки я занурювалася у безтурботний сон? Як часто він спостерігав за мною, непомітний та мовчазний? Мене охоплювали думки про його руки, які торкалися мого тіла, перевдягаючи у свій одяг. Яка його мета? Але найбільше мене лякало інше – моя власна реакція. Замість страху, який мав би обгортати моє серце, я відчувала дивне збудження. Господи, мені має бути соромно! Це відчуття, таке суперечливе і заплутане, змусило мене замислитися над власною вразливістю і силою невідомого, що лежить поза межами мого розуміння.

Футболка із відчаєм злетіла з мене геть, ковзаючи повітрям і приземлившись на підлогу, вона лежала наче доказ того, що сталося минулої ночі. У моїй уяві знову ожили спогади: сріблястий відблиск місяця на його шкірі, гіпнотичний запах та тепло рук, які ніби заховали мене від всіх жахів світу, приглушена ніжна мелодія та шепіт слів. Запаморочлива хвиля почуттів охопила мене, викликаючи спалах бажання.

– Та досить вже! Ні, ні за що! – відчайдушно кричала я до себе, стоячи оголеною посеред кімнати, відчуваючи власний сором. Про що я взагалі думаю? Яка божевільна карусель рухається в моїй голові? І де кінець цьому? Мене стискала думка про те, що я дійсно божевільна. Що мене відправлять до закладу для психічно хворих, де наді мною будуть ставити експерименти до втрати свідомості, а потім лікувати таблетками, що розмивають реальність. Мене чекає самотність і забуття, якщо не… Якщо не Темний. Він же обіцяв мене захистити, чи не так? – Та ти з мене знущаєшся! – Вибухнула я в крик. Мій внутрішній хаос, ці перепади настрою, цей бурхливий відчай мене лякали, більше ніж будь-що інше. 

Мене охопила паніка, я помчала до ванної, аби занурити голову під холодну воду і спробувати придушити цю нескінчену невизначеність у собі. Не могла я так часто думати про нього, так безсоромно, так заборонено. Моя душа відчайдушно намагалася відштовхнути Темного, але тіло вже не могло жити без нього, наскрізь прошите від бажання бути поруч, ніби невидимі ниточки, що звʼязують обох нас. Подивившись на себе в дзеркалі, я побачила власні губи, зрозуміла, що вони прагнуть і жадають його дотику. Моє серце стискалося в кайданах солодкого мучення, думки про нього були сипучім піском, що затягує глибше і глибше. Замість почуття вини та сорому, мене переповнювало найглибше переживання: чи відчуває він те саме? Чому він в моєму житті? Які його плани? І як я можу так глибоко розчинятися у незнайомці, довіряти тому, чиє ім’я мені навіть невідоме? Мій розум був схвильований, безсилий, переможений. Я намагалася зосередитися, але ця буря емоцій не давала мені спокою.

Після душу я почувала себе дещо бадьоріше, з голови, здавалося б, випарувались найтривожніші думки. Я старалася якомога швидше одягтися, аби вийти на прогулянку, сидіти у цих стінах мені було важко. Паралельно гортаючи новини, мені було цікаво дізнатися щось нове про вчорашній інцидент. Поки немає офіційних заяв від поліції, але всі вважають що Марк помер від нападу чорного ведмедя. Ці тварини час від час спускаються з гір, і заблукавши коять лиха. Хоча Марка мені не було шкода. У мене було чітке відчуття, що вийшовши на вулицю, Темний не змусить чекати своєї появи, тому я була готова до битви з невідомими таємницями, в яких він був ключем. Взувши кросівки, я накинула куртку на себе, думаючи про все що відбувається і що на мене чекає. Та стукіт у двері перервав мій потік міркувань. Невідоме відчуття заполонило мене в секунду: це були незнайомці, і вони хотіли дізнатися більше про Марка. Але я не можу пояснити звідки з’явилися ці думки. Вони знають про мене більше, ніж мені здається. Знов? Я що потрапила у нескінченну петлю часу? Ці запитання крутилися у моїй голові, наче вихори, готуючи мене до невідомого, яке стояло за дверима.

– Пані Елізабет Сімс, це поліція. Будь ласка, відчиніть двері, у нас є декілька невідкладних запитань. 

Моє серце неначе застрягло у горлі. Поліція? Що вони тут роблять? Кожна клітина мого тіла намагалася розірвати пелену страху, що накривала мене. Але відмовити було б нерозумно, особливо коли вони знали, що я всередині. В голові була лише одна думка – не відкривати ті кляті двері, що було вкрай нелогічним, та я не могла пересилити себе. Наважившись, моя рука з тремтінням досягла дверної ручки, та спантеличення змінило фокус моїх думок, двері були замкнені. Як це можливо? Якщо Темний покинув кімнату, то як він це зробив? Вікно було зачинено, і в голові почала формуватися жахлива думка: можливо, він все ще тут, ховається в одній із шаф. Адреналін розлився по венам, а по всьому тілі відчувалася холодна струна.

– Пані? – Голос за дверима насторожено загудів, наче темний рев грозового хмарища, звучачи величезною погрозою. Кожне слово відливало холодом, що пронизувало кістки. Моє чуття, яке було доволі новим для мене, бушувало всередині, а страх хапав мене за горло, мої очі несвідомо кидались до шафи, думаючи, що буде якщо Темний дійсно ховається там? Чи я готова стати обличчям до обличчя з ним… і з поліцією в один і той же час? Глибоко вдихаючи, намагаючись приглушити шалений бій серця, я зібралася з думками. Тремтячі пальці торкалися ключа. Я прокрутила його, готуючись до зустрічі з невідомим.

– Вітаю, чим я можу вам допомогти? – У моєму полі зору з’явилися дві фігури. Чоловіки передо мною були наче з різних світів. Один був старший за віком: його обличчя видавало знаки життєвих перепетій, а очі були неначе розжарені вуглинки, чорні та не викликали ні краплі довіри. Його молодший партнер, навпроти, виглядав свіжо і енергійно, його пронизливий погляд викликав у мене дивний мікс обережності та інтересу. Обидва не сильно були схожі на поліцеський, та я ніколи і не стикалася з правоохоронними органами, аби знати як вони виглядають насправді.

– Дозвольте зайти, – твердий голос старшого не залишав жодних сумнівів: це була вимога, а не прохання. Відчуваючи, як повітря стискається від напруження, я відступила, дозволивши їм пройти. – Детектив Рональд Гіпсон, – почав він, вказуючи на себе, – а це мій колега, Коул Блейк. – Молодший детектив кивнув головою, його очі на долю секунди зустрілися з моїми, та я швидко відвела погляд, не даючи приводу для зацікавленості. – Маю підозру, що ви знаєте, чому ми тут, – завершив Гіпсон, його голос набув додаткової жорсткості.

Мій погляд метушливо перескакував від одних очей до інших, намагаючись знайти хоч якусь підказку або розуміння що тут відбувається. Серце гамселило в грудях так швидко, що кожний удар міг бути останнім. Чи маю я відповідати на це запитання вголос? Чуття кричало мені, що Гіпсон готовий притиснути мене до стінки просто зараз. Небезпека від нього так і віяла, залишаючись металевим присмаком на язиці. Долоні пітніли, стискаючись у кулаки. Це відчуття було таким пронизливим і непохитним, ніби десь у глибинах моєї підсвідомості прокинулася якась сила. Мені слід відвідати лікаря – ця думка була єдиною впевненою серед хвилі емоцій, які захопили мене.

– Вибачте мого колегу за грубість, – детектив Блейк дивився на мене із м’якою посмішкою, ці двоє точно грають у поганого та доброго поліцейських, – пані Сімс, нам потрібно лише поставити декілька запитань, і ми залишимо вас в спокої. 

– Добре. Що саме вас цікавить? – Мене вже почала дратувати ця ситуація, бо я взагалі не розуміла як мені діяти. Відчуття того, що далі станеться щось погане тільки вкорінилося всередині, як справжній бур’ян. Серце моє билося в обіймах холодного страху, зробивши моє дихання коротким та гострим.

– Розкажіть як ви познайомилися із містером Доунсоном. – Гіпсон з ледь прихованою зневагою пройшов повз мене, рухаючись до футболки, що вже опинилася під його ногами. – У вас тут ще хтось є?

– Ні, детективи, тільки ми. – Мій голос линув важко, і я відчувала на собі пронизливий погляд детектива Гіпсона. Відчуття, ніби мене стискають величезні клешні, не залишало мене. – Чому я маю відповідати на ваші запитання про Марка? Вам дійсно здається, що моя історія із ним може вплинути на ваше розслідування? До того мені завжди здавалося, що відділ убивств займається лише людськими жертвами, а не жертвами диких тварин.

– Чому Ви вважаєте що це напад тварини? – голос Коула Блейка звучав підозріло, а його погляд став більш виваженим і пильним. В цей момент мені стало зрозуміло, що я наговорила занадто багато.

Страх стукотів на голові, ніби великий барабан, і я намагалася зосередитися, відчуваючи, як всередині мене починають розпалюватися емоції, які мені важко контролювати останнім часом. Відповіді, які самі собою виривалися, здавалося, наповнювалися надприродною силою, ніби щось прокидалася у мені, і я мала це відчути саме зараз.

– Його рани. Вони виглядали незвичайно, а одяг був забруднений землею, – тут я відчула погляд Гіпсона, і зрозуміла що мені терміново треба за щось зачепитися, – в інтернеті писали чи не зіткнувся він з якоюсь дикою твариною. Можливо, він загубився? – Тільки но я це сказала, як мій страх зняло рукою.

– А яка, на вашу думку, тварина могла б зробити таке? – Блейк продовжував дивитися на мене своїми такими ж чорними очами, як у Гіпсона. Хто вони?

– Чи я маю це знати? – Молодий детектив не відводив від мене погляду, він точно щось знав. 

– Ви бажали смерті своєму хлопцеві? – тепер Гіпсон звернув на мене увагу. – Мені просто цікаво як ви так живете? Вам не здається підозрілою дівчина без родини, з дивним ім’ям та прізвищем? Хто назве дитину Елізабет, та всі будуть кликати її Еліс? Ще це розповсюджене Сімс, – на останньому він зробив сильний акцент, – загадкове зникнення вашої сусідки, тепер смерть хлопця, а ви живіша всіх живих. 

– На момент смерті Марк Доунсон не був моїм хлопцем і нас нічого не пов’язувало. Я не сумую через те, що сталося. Смерть — це стара подруга, що навідується до тебе коли їй стає сумно. У випадку Марка, він сплатив свій борг перед нею. – Гнів розливався, я знала що маю зупинитися та не могла, щось всередині перемкнуло. – Якби ви виконували свою роботу, то зараз не стояли б тут і не вимагала б у мене зізнання, за те чого я не робила. Навіть якщо і так, ваші звинувачення безпідставні, а витрачати свої сили та енергію на те щоб довести вам протилежна я не збираюся. Якщо у вас більше немає запитань, то прошу вийти і залишити мене у спокої.

Гіпсон підняв його футболку з підлоги. Погляд детектива повільно перейшов на Блейка, кивнувши йому головою. Я відчувала, що зараз щось станеться – у них щось є, вони точно знають більше ніж показують, і тільки я закінчила цю думку, як молодший детектив поліз до кишені та дістав мої зламані чорні окуляри. Серце впало у п’яти, якщо взагалі не припинило битися. Голова закружилась і тут я зрозуміла що вляпалася по самі вуха. Думки були лише про одне, аби тільки тієї ночі Темний казав правду і він дійсно мене захистить від лайна, в якому я опинилася. Через нього. Коул дивився на мене далі, але вже читав мою реакцію, мені це взагалі не подобалося. Щось мене штовхало бігти геть, ті люди, вони не детективи, і взагалі ніяк не пов’язані із поліцією.

– Елізабет Сміт, – його голос був напруженим, моя рука стиснула телефон так сильно, що я почула тріск, – ми вас підозрюємо у вбивстві Марка Доунсона. Ваші особисті речі та ДНК були знайдені на місці злочину. А ваш мотив? Він такий явний, як білий день. Свідки розповідали про вашу незворушність, про ваше холоднокровне вираження обличчя, небажання допомогти. Ви раділи коли бачили його останні подихи? – Він маніпулює, я відчуваю це, – ваше раптове зникнення після трагедії каже саме за себе.  Вам здалося доброю ідеєю перетворити це жахливе вбивство на напад дикої тварини, але ми знаємо, що жертву катували перед смертю. Це виглядає як помста. Борг, що був сплачений. А ось ця річ, – він з презирством вказав на футболку, тримаючи її так, наче вона була отруйною, – я гадаю, вона належить вашому спільнику. Вам доведеться проїхати із нами.

Всередині мене зростала тривожність, неначе тисячі іскорок пробігали моїми венами. Вона пронизувала мене, намагаючись вирватися назовні, спалюючи кожну клітинку мого тіла. З кожним моїм вдихом відчуття лише поглиблювалося, вимагаючи реакції. Сигнали тривоги лунали в моїй голові, спонукаючи бігти, ховатися, уникати цієї загрози. Але мої ноги, важкі і нерухомі, наче налиті свинцем. Я почувала себе, як здичавіла звірина в оточеній пастці, виходу з якої немає і не могло бути.  Ці люди, що стояли поруч і маскувалися під детективів, не мали нічого спільного із поліцією. Вони були як хижаки перед вбивчим стрибком, їхні очі випромінювали жорстокий холод і впертість, готовність до полювання. Моя свідомість кружляла в хаосі, між відчаєм та потребою знайти вихід. Кожен мій нерв був натягнутий як струна, готова розірватися від найменшого натиску, віддати свій останній тон. Агонія та розпач заповнили мої думки, але я відчайдушно намагалася зберігти рівновагу на межі цієї безодні. Незбагненний страх і розпач пронизали мене, заважаючи думати чітко. Моє тіло мене не слухало, думок було так багато що я хотіла кричати. Щось відбувається, мені реально погано фізично і морально, а ці двоє явно тільки і чекають мого оступу. Я маю продовжувати грати. Допоки вони не видадуть себе, я не можу бути впевненою що дійсно не збожеволіла.

– Де ваш ордер? – Мій голос тремтів, але я намагалася звучати впевнено. – Ви не маєте жодного права арештовувати мене без підстав та доказів. Все що ви зараз озвучили базується тільки на ваших словах. Я не бачу жодного документу, що підтверджує ваші слова. Де свідки? Хто бачив, як це сталося? Він помер просто у холі гуртожитку, перед очима десятків студентів! Я була на безпечній відстані, не маючи жодної можливості йому зашкодити. – Ні, я бовкнула зайвого, мені могло здатися що його шия була зламана. Моє чуття знову потягнулося, і я відчула їх агресію, їхню готовність до нападу. Мені потрібно було щось зробити, відвернути їхню увагу, негайно! – Хто ви насправді? Покажіть свої посвідчення! Я хочу бачити ваші значки, детективи!

Телефон у моїх руках раптово спалахнув, відправивши дрібні вібрації прямо в мою долоню. Я здригнулася від несподіванки, а коли підняла його, моє дихання зупинилося: дисплей був дійсно розбитий, схожий на мереживо. Господи, я дійсно його розчавила у руці. Але що мене шокувало більше – повідомлення, яке світилося на розбитому екрані від прихованого номеру: “Тікай!“

https://t.me/skrizhali_spogadiv