Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Мітки: Магія
    Попередження щодо вмісту: Інші види стосунків

    Щодня і щоночі, коли біси виходять з-поза тіней відважних у безсмерній їхній славі, таємні пристрасті стають настільки сильними, що від них неможливо сховатися. Жоден куточок світу не оминули пристрасті землі і небесні, не оминули бажання насолоди, солодка спокуса того, що називають грішним.
    Слабкі ламаються відразу. Сильні стоять до першої тріщини.
    Рунґерд, воїн Півночі, воїн степу, воїн-захисник людства від сторожів Ночі. Той, хто мав би опиратися все життя – пав у немилість Бога Сонця, бо не зміг угамувати пристрасті власного смертного серця. Той, хто посягає на божественне, зіштовхується з наслідками.
    Рунґерд був позбавлений життя серед людей і смерті серед героїв. Така його плата за кохання до тої, хто породжує Тінь.
    Вічне забуття в обмін на 10 щасливих років з тою, заради кого б’ється серце, палає кров, і тоне у безвиході смертна душа.
    Він не зміг покласти весь світ до її ніг. Вона не змогла покласти до його рук своє серце.

     

    ********

    Янос, син пастуха Іларія з Роясу, дивився на дерев’яну фігурку оленя. Він все ще не розумів як так сталося, що він має змогу отримати три шкури вовка в обмін на всього-навсього якийсь шматок дерева, який він знайшов ще коли у його батька не було сивих волосин. Але, раз таке з ним вже сталося, то чому б ні? Створіння, яке Янос зустрів у лісі, не збиралося його вбивати, і це ще раз доводить, що воно більш розумне, аніж дике.
    Звісно, можна допустити думку:”раз воно по будові своїй так схоже на людину, то і має бути таким же розумним”. Проте, судячи з розповідей старійших, – форма не може цілковито відповідати змісту. Треба завжди чекати гіршого від світу і будеш радий, що ти цілий.

    Знявши фігурку з шиї, хлопчина поклав її у тряпчану торбину, закинуту через плече, і пішов до головної дороги. Точніше, у Роясі було всього три дороги, якщо це можна так назвати, всього протоптані стежки, одна з яких значно більша за інші і тому по ній може спокійно іхати віз і не боятися за колеса. Це і була головна дорога.

    Щодня Янос шов туди, щоб подивитися чи не занесло до них когось, хто міг би не зайвих сумлінь совісті смітити золотими монетами, або, хоча б, кинути кілька мідяків чи срібників такому хлопчині, як він, як плату за якесь дрібне доручення. Одна з причин, чому Яносу подобався Ортеш зі своїм караваном, хоч він був в Роясі всього один раз, –  цей товстун прибув з саме такими людьми, яких шукав Янос. Багаті гульвіси, яким до вподоби коли їм прислуговують. І за це вони можуть віддячити не однією і не двома монетами. Хіба не чудово? Янос теж думав, що такі люди чудові у своєму марнотратстві.
    Біля головної дороги стояла одна-єдина таверна, де можна було зупинитися тим, хто мав при собі кілька срібників і не хотів спати на вулиці. Місць там було не так багато, як би того хотілося нечастим гостям Роясу, тому спати в тісних кімнатках тільки найпочесніші і найбагатші з тих, кому не пощастило зупинитися в цьому забутому всіма торговими шляхами міста.

    Янос все ще думав, що поява тут Ортеша – не що інше, як чудо. І він кожного дня сподівався, що якщо не Батько-Сонце, то хоча б хтось з Богів подарує йому ще одне таке чудо. Не важливо чий це Бог: людей, звіролюдів, елементалів, магів чи диких степняків, та навіть Темна Матір, якщо хоч хтось з них дозволить Яносу розбагатіти, – він буде молитися цьому Богові щодня і щоночі, аби тільки з цього була якась користь.

    Важко сказати, який саме Бог послав йому такий подарунок, але біля таверни дійсно стояв якийсь чоловік. Хоча, правильніше було сказати, не чоловік, а велетень. Високий, кремезний і біловолосий. Янос не знав, чи є на Півночі велетні, але якби були, то цей чужинець – точно їхній нащадок. Чи далекий родич.
    Нащадок велетнів в людських обладунках. Він розмовляв з одним з старійших. Згорблений чоловічок, що вже доживає свої літа, поруч з молодим та явно сильним чужаком виглядав особливо жалюгідно в очах Яноса.
    Хоча, хлопчина, звісно, не знав, якими були старійші в роки цього чоловіка, але якийсь біс йому шепотів, що не могли вони бути подібними у статурі своїй до цього північного воїна.

    Деякий час Янос просто дивився на біловолосого чоловіка. Лице, не те, щоб гарне, скоріше…воно подібне до сніжних вершин, лякаюче своєю недосяжною, крижаною величчю. Неначе крига, неначе камінь, неначе сталь.

    Янос і далі б витріщався на нащадка велетня, що покірно слухає те, що йому розповідає такий же біловолосий, від часу звісно, старець, з великим терпінням відносячись до всіх слабкостей людини, яка іноді забуває в якому світі вона живе – все ще смертному, чи в божественному – якби не хтось, хто поклав руку на його плече.

    Руки самі схопили торбину так, неначе там скарб дорожчий за життя, і відтягнули подалі від потенційного нападника. Все таки, Яносу ще треба був той олень. Шкури можна вдало подати, до того ж, якщо тут з’явився чоловік з Півночі…хутро може йому знадобитися, а Яносу знадобиться дзвінка монета.

    – Невже ти хочеш обікрасти мого батька? – жартівливий голос змусив відволіктися від думок про потенційний прибуток і потенційну його втрату, якщо зараза Янос не втече, або не вдарить.

    Зрештою, йому довелося повернутися до буремної реальності та, врешті-решт, подивитися хто саме з ним заговорив…Чекайте…Батька?

    – Той велетень, твій батько? – з недовірою спитав Янос, дивлячись все ще на кремезного чоловіка біля старійшого. Тільки згодом у нього вийшло відірвати погляд і таки подивитися на того, хто його схопив.

    Звичайний біловолосий хлопчина, краса якого була подібна до кришталю на сонці.

    – Так, я думав, що ми досить схожі, хіба ні?

    – Юний лорд певно сміється з мене, я всього-навсього селюк.

    – Ні, що ти. Як я можу сміятися. І я не лорд. Мене звати Ґеліос. Мій батько лише занадто скромна людина з Півночі.

    Янос все ще тримав торбину якомога міцніше в руках, щоб її не забрали. Ґеліоз, чи як там його…він підійшов так тихо, що нічого не було чути. Янос навіть не відчув його. Хлопцю на вигляд не більше дев’яти років. Який шанс того, що він може побити і забрати речі? Важко сказати.

    Янос зачепився поглядом за своє лахміття, яке він називав одягом, а потім ще раз подивився на хлопчика перед ним. Поруч з Яносом дійсно стояв син найманого воїна, або купця, не менше. Речі занадто гарні для простого подорожуючого. Все чисте, охайне, немає слідів далекої подорожі.

    Він має жити десь біля Ейтірового лісу.

    Але поруч немає ні одного поселення північних людей.

    – То…Ґеліос, так? Що ти хочеш від мене?

    – Як це що? Я вже запитав тебе, чи не хочеш ти обікрасти мого батька.

    – Та не збирався я…

    – Справді? Ти виглядаєш так, неначе щось вкрав. А ще ти так і не назвав мені своє ім’я.

    – Та не крав я нічого! Зовсім! Це моє!

    – Твоє? І хто ти?

    – Янос, син пастуха Іларія з Роясу.

    – Син пастуха, значить…

    Ґеліос обійшов хлопчину з усіх сторін, неначе оцінював жеребця на базарі. Янос відійшов від такого дивака подалі. Він хоч і бідняк, але не худоба, і не раб, щоб його так оцінювали.

    – Ти дійсно схожий на сина пастуха.

    – І що це значить?

    – Що ти бідний.

    – А ти ні?

    – Я не можу бути бідним.

    І як це розуміти?

    В думках Янос, син пастуха Іларія, все ще не розумів, чому він продовжує цю розмову.

    – Тоді бувай Ґеліосе, який не може бути бідним, син велетня з Півночі.

    Вирішення проблеми знайдено.

    Просто треба було закінчити розмову і піти по своїм справам.

    Так думав Янос.

    *******

    – Чому ти йдеш за мною?

    – Бо можу? Що за дивні запитання для сина пастуха.

    Янос і Ґеліос йшли Ейтіровим лісом до місця зустрічі з маленьким демоном. Точніше, на зустріч йшов Янос, який не зміг втекти від цікавості Ґеліоса.

    – Чому ти йдеш сюди? Тут немає ні ягід, ні грибів і багато вовків. Ти ж син пастуха, а не одна з його овець. Хочеш, щоб тебе з’їли?

    – Чому б тобі не повернутися до батька-велетня? Він, певно, буде сумувати, якщо його сина з’їдять разом з сином якогось пастуха.

    – А ти кумедний, син пастуха.

    І що тут кумедного?

    Янос вирішив більше не запитувати. Це все ще марно, враховуючи те, що якби він не біг, – Ґеліосу вдавалося його наздогнати. Чи був він таким самим витривалим у віці цього засранця? Ні. Чи був таким швидким ? Теж ні.

    Проте, зараз це вже немає значення. Час рухається тільки вперед і він має рухатися разом з ним, до самого свого кінця. Поки цього не сталося, Янос буде робити все, щоб   шлях ставав все легшим і легшим, а для цього потрібні гроші. Гроші, які він заробить після двох вдалих угод.

    Дійшовши до галявини, Янос озирнувся по сторонам. Нікого. Маленький демон все ще не прийшов. Схоже, він зарано, так? Чи його надурили? Чого і слід очікувати від бісів, а не того, що вони тебе озолотять за якусь дрібничку, як дерев’яна фігурка оленя.

    – То…чому ми тут?

    – А тобі яка різниця? Раптом мені подобається це місце, ти не думав про такий варіант?

    – Який грубіян. Цікаво чи всі сини всіх пастухів такі?

    Остання крапля в чаші терпіння.

    – Послухай, ти…

    Янос вхопив хлопчину за білу сорочку, дивлячись просто в небесно-блакитні очі.

    Гарно, але дратує.

    Дратує до кипіння крові у венах. Чому цей біловолосий виродок вчепився до нього? Хіба немає в Роясі хлопчаків, з яких можна познущатись? За кілька монет вони будуть готові бити один одного, поки остання крапля крові не впаде на землю і поки з них не проросте перший паросток ненависті.

    Чому саме до нього? Бо син пастуха? Ха. Так, і що з того? Якщо у Яноса буде багато грошей,  яка, в біса, різниця з якого він роду?!

    Палаючий погляд в спрямований в крижану блакить. Він не зможе. Він не спалить небо.

    З самих глибин лісу, з самого серця, визирнула тінь. Тінь маленького демона  шепотяннім розбудила Яноса з анабіозу власної люті.

    Він відпустив Ґеліоса. Не міг не відпустити.

    Вже був час.

    – Обмін. Сьогодні.

    Маленький демон прийшов, як і обіцяв.

    Його тінь поклала на траву дві вовчі шкури. Чорні, як і саме тіло маленького демона.

    Янос поглянув на вовче хутро і тільки потім дістав з торбини фігурку оленя.

    Рубінові очі маленького демона відразу помітили це. Але…схоже, що не тільки олень цікавав його.

    – Ти тут. Чому?

    – Бо ми домов…- хлопчина зупинився. Маленький демон. Воно більш розумне, ніж дике, наврядчи їх угода вже потонула в його пам’яті. Чи може?…

    Янос повернувся до Ґеліоса, який весь цей час спостерігав.

    – Мене зацікавив цей син пастуха. Не гнівайся, сестро.

     

    0 Коментарів