Паскудне місто

Маленькі нотатки до вашої уваги:

1. Остання сцена в попередній главі була переписана, якщо ви читали її до 20 липня 2022 – будь ласка, поверніться і ознайомтеся з новою сценою.

2. Кріста потрапляє в світ відьмака на початку травня 2015 року. Це має великий вплив на її знання щодо світу відьмака (бо третя гра ще не вийшла), помірний вплив на її знання загалом, але не впливає на її знання пісень, тому що пісні використовуються не тільки для декорації, а і як важлива частина тексту і емоційної складової.

Дякую за увагу!
_________________________________________________________

Флотзам зустрів їх людською непривітністю, рипучою брамою та жахливим смородом. Дхнуло одразу всім: болотом, потом, гнилим м’ясом, цвіллю та ще багато чим, що зазвичай виділяється з живого організму — чи то з людського, чи то з тваринного, чи навіть із монстрячого. Якби в шлунку Крісти хоча б щось було, воно б теж вирвалося назовні й засмерділо в унісон. На щастя, замість сніданку вона зазнала лише стрес, переляк та, можливо, інфаркт.

Взагалі-то, якби не запах, Флотзам мав усі шанси справляти враження приємного міста. Сонце так сяяло крізь хмари, що навіть напіврозбиті похилені будівлі та поїхавша від бруду й часу бруківка виглядали, немов з картини. Та й ліс навколо не здавався таким жахливим, якщо дивитися на нього з-за високих стін. Проте, Кріста не втрачала пильності. Мертві очі того краснолюда досі бачилися їй на кожному повороті, а в голові крутилися слова вартового, який зустрів їх на в’їзді до містечка:

— Пощастило вам, — гугниво сказав він, сморкаючись прямо на землю. — Зранку Седрік воротяти відчиняти не велів. Казав, небезпека там, за стінами. А до обіду дивись-но, передумав. Хто його знає, того ельфа, що в нього в голові… та ще ніколи не помилився, ось вам моє слово, ніколи.

Треба завести знайомство з Седріком, одразу вирішила Кріста, і кожень день починати із зустрічі з ним. Щоб більше ніколи-ніколи за час свого перебування в цьому світі не стикатися з монстрами. 

Мешканці містечка виявилися саме під стать його аромату. Вони снували туди-сюди немиті, втомлені від важкої каторги, та й навряд чи дивилися, куди йдуть. Одна скандальна пані ледь не потрапила під копита їхніх коней і відразу звинуватила їх самих. Вона розмахувала перед Крістою відрами з позасмерділою рибою — запах приголомшував не гірше за вибух каналізації — і репетувала жахливо писклявим голосом. Заплювавши отрутою все і всіх, вона гордо пішла, а через кілька кроків витончено послизнулася на яблучному недогризку. Половина риби вкрила пані всю спідницю, а інша половина висипалася з відра на землю.

Купа дітей, які зі сміхом мчали за рудим котом, втоптала цю рибу в землю, навіть не помітивши. Проте вони помітили й обсміяли пані — так голосно, що налякали мула, який ледве не скинув Золтана з сідла. Навіть не вибачившись, вони помчали за кут, а слідом до них помчали краснолюдські прокляття.

— От, що я отримую за вбивство монстрів, — обурився Золтан, підгоняючи свого мула вперед.

Само те, що вони змогли знайти і своїх коней, і свої тюки, було чудом окремого розряду. Пощастило: запанікувавши, тварини кинулися до ріки, а різкий обрив перед нею змусив їх повернути до ліса. Висока трава, дерева з високим корінням і колючі кущі теж зупинили їх дуже швидко і майже біля стежки, якою направив їх Йорвет.

Дідько, Золтан був в шоці, коли побачив на дошці оголошень винагороду за голову командира скойа’таелів і дізнався, що назвав гостровухим не аби-якого ельфа, а самого Йорвета. Але дуже швидко це пережив.

— Та пес би з ним, — заявив він. — Ще б я через білок сраних переймався.

І залишок шляху він засмучено рахував орени, які міг би отримати за одну ендріажу голову, якби вчасно збагнув її відрубати.

Головний майдан чекав на них із простором, меншим шумом та… ешафотом. Крісту пересмикнуло. Будуть часи, коли Любистку й Золтану якимось чином вдасться потрапити на цей ешафот, засудженими на смерть, і тільки чудом не залишаться там висіти, з такими ж мертвими очима, як і… Ні, не треба про це. І так жахливо дивно було бачити, що люди продовжують жити своє життя, коли лише годину тому під стінами їхнього міста забрало життя краснолюда потворна монстровина. 

— Я відведу коней, — сказав Золтан, зупинившись перед корчмою.

— А ми поки що домовимося про житло, — кивнув Любисток, стрибнув зі свого коня й допоміг спішитися Крісті. Дуже влучно, бо без його підтримки дівчина б точно опинилася на землі, як та риба. І так втомлені від поїзди ноги ледь-ледь тримали її після зустрічі з ендріагою. — Ну що ж, за ціми стінами можна не боятися більше всяких потвор!

Кріста раптом згадала, як Кейран схопив якогось чоловіка прямо з пристані посеред міста, і їй стало млосно. А коли відчинилися двері в корчму, вже перший подих вибив із Крісти будь-яке бажання дихати взагалі. Слідом за смородом їх оглушила голосна сварка.

— А ну, негайно двері зачиніть! Мені — ік! — дує! Дує мені кажу! Зачиніть! Дує!

— Якщо ж тобі, дурепо, так сильно дує, то що ж ти, у біса, сидиш під єдиним вікном, яке ж до кінця не зачинити! Бо воно ж, у біса, сломане!

— Того й сиджу, смердюча ти свиня, щоби такі, як ото ти, — ік! — не рвалися його ще дали ламати!

— Та хто його ламав! Лише відкрити хотів, б ти ж порозливала свою смердючу погань на всі, бляха, поверхі! А я ж повітря хотів запустити! А їй, бачите ж, дує!

— Та замовкніть ви обидва, вуха від вас в’януть. А ви, гей, як вас там, четверо. Ви-ви, біля двері! Чи шестеро вас? Ай, неважливо. Ви головне навіть не думайте тої двері зачиняти, бо я щойно тільки відчув, що дихати можу. Прямо дихати, а не тогой-то, задихатися.

В корчмі було троє, не рахуючи корчмаря: одна жінка та двоє чоловіків. Про себе цих трьох Кріста одразу охрестила «тілами», бо похмілля позбавило їх будь-якої схожості з нормальними людьми.

Отже, ці три тіла розташувалися біля трьох різних стін корчми, дуже влучно уникаючи шинкваса і корчмаря поза ним, та плювалися один в одного словесною отрутою через все приміщення. Їхні столи були ледь не єдиними, які ще стояли цільохоньки — усі інші були або перетягнути в зовсім незрозумілі місця, або разом зі стільцями лежали навзнак. Коли Любисток зробив пару кроків уперед, підошва його чоботів чвякнула в щось напів застигле та явно липуче. Поет скривився й повільно перебрався ближче до шинкваса — туди мерзотна жижа не дісталася.

— Доброго дня вам, пане!

— Не такий вже він добрий, шановні, — обурено зітхнув корчмар. — Я б вибачився за цей багалан, та не я в ньому винен.

— Ти ба! — гикнуло друге за рахунком тіло. — Мало ж того, що гроші з нас дере, як із п’ятьох на кожного, так ще і звинувачує в цьому балга… благо… болгані!

— Та я б тебе — ік! — і не в такому б звинувачи-чи-чила, — заявило перше тіло.

— Дівки, ну нащо ви двері-то зачинили? — раптом звернулося до Крісти третє тіло. — Я ж просив повітря.

— Зараз зроблю, тільки по-людськи, — відказала Кріста.

Скориставшись тим, що вона єдина з трьох сидячих тіл могла вільно переміщатися корчмою, та єдина з них з Любистком, хто не боявся забруднити чоботи хтозна в чому, Кріста рушила до вікон та відкрила всі, до яких тільки мала змогу дістатись, не ризикуючи при цьому потрапити під руку опиякам. Навіть біль і слабкість в ногах її не зупинили.

Дуже скоро вітерець закружляв корчмою настільки активно, що перше тіло перестало навіть бурчати — їй нарешті не дуло лише з одного напрямку. Ще до того, як Кріста дісталася корчмаря та Любистка, постійно прилипаючи до підлоги, усі троє брякнулися в сон.

— Ну нарешті, — закотив очі корчмар. — Усю ніч мені нерві тріпали, паскуди.

— От бачите, пане Зеновію! — захоплено протягнув Любисток. — Моя добра колега вже стала вам у пригоді, а ми тілько-но до вас зайшли. Тож пропоную угоду: ви нам — три номери за тридцять оренів та безоплатні сніданки з обідами, ми вам — щиро власновільні виступи кожного вечора та вирішення супутніх, так би мовити, проблем.

— За тридцять оренів матимете один номер, — вперто відказав корчмар. — На два ліжка. Для третього можу надати матрац, не більше. І ніяких сніданків та обідів. За королівськими умовами красно прошу до найближчого лордового маєтка, а в мене тут — звичайна корчма.

— Пане Зеновію, мені здається, ви не збагнули, яка вдача вам посміхається, — по-діловому проказав Любисток. — Адже маючи під своїм дахом не одного, а цілих двох менестрелей, один з яких відомий на всю славетну Північ, ви зможете значно підвищити не тільки кількість, а і якість своїх відвідувачів! Хіба я не назвав своє ім’я? Любисток, красно прошу, той самий Любисток. Тож мені в справі рим та пісень ви можете вірити без сумнівів! Тільки подумайте, скільки слави принесе вам те, що ви приютили таку відому особистість! Які вірші підуть гуляти країнами про ваш славетний заклад!

Пан Зеновій задрав голову та смачно чхнув і на ту славу, і на той заклад.

— Або, — додав Любисток зі знанням справи, — які вірші підуть про ваш заклад, якщо ви залишите двох митців та їхнього друга голодними.

Саме в той момент дверь у корчу знов відчинилася та поза нею блиснула вже знайома обом менестрелям сокира.

— Ну, і де моя жрачка?

У пана Зеновія не залишилося жодного шансу відказати. Поспішаючи нарешті отримати нормальну їжу, Любисток почав дріботіти про свої побажання зі швидкістю солов’я. Вухи в трубочку згорнулися навіть у Крісти. Пан Зеновій витримав не довше секунди та послав Любистка до кухарки. Поет злетів зі свого стула так швидко, ніби тільки того й чекав.

— Горілки, — замовив Золтан, хлопнувши рукою по стільниці. Те, що поверхня була йому аж до шиї, краснолюда взагалі не збентежило.

— На безоплатне питво́ домовленості не було, — спохмурнів корчмар.

— Та сплачу я, тільки налий, — відмахнувся від нього Золтан і підтягнув для себе стілець. — І дівчині наливай, не буду ж я сам і пити, і тости промовляти.

— Золтане, мені сплачувати нічим, — спробувала відмовитися Кріста.

— То заробиш і віддаш. У вас, менестрелів, це ж не проблема, чи не так?

В криївці контраргументів було так само порожньо, як і в гаманці. Кріста підтягла собі ще один стул, замість тоста буркнула звичайне «ну, за прибуття» та приговорила стопку без вагань.

Її життя покотилося зовсім не в тому напрямі. Менестрель без таланту до співу та рим, що ледь-ледь втікає від монстрів двічі за добу і п’є горілку серед біла дня в напівзруйнованій корчмі за чужі кошти — просто чудово. Вона багато разів уявляла, як могла б жити у всесвіті відьмака, та ніколи ще не припускала таку версію подій.

— І принесло ж на мою голову… — зітхнув пан Зеновій, знов наповнюючи стопки та наливши між ділом одну для себе. — Ви, панове, або справді допоможете мені повернути відвідувачів, або доб’єте і корчму мою, і мене разом з нею.

— Доб’ємо? — перепитала Кріста. — Тобто, хтось вже завдав шкоди?

— Звісно, дідько, що завдав! — скрикнув у розпачі корчмар, ніби тільки й чекав, що його спитають. — Спочатку одна потворна звірюга перегородила річку, та й так перегородила, що вже місяць затор кораблів стоїть.

— От то біда, — кивнула Кріста.

— Чи давно стоять? — запитав Золтан.

— Вже бодай три тижні. Спочатку-то я зрадів, знаєте. Такий натовп, ще й всі при оренах… Бо це ж торговці, в них кури по кишенях не клюють. Але інша потвора — тобто комендант, срав би його пес! — збільшив мито просто до неба!

— Мудло!

— Паскуда!

— Не те слово! Замість оренів посипалися скарги, сварки, бійки… Так замість того, щоб зменшити мито і зробити щось з тим сучим восьминогом, комендант сюди покликав магічку! Уявляєте?

— Та ви що!

— Хєрове рішення.

— Ще й оселил її в моїй корчмі! Відома річ, що тепер сюди тільки останні пропійці ходять. Якби корчма була не моя, я б теж сюди носа не казав. От не міг же комендант одразу кого покликати по ту тварюку!..

Лаючись разом з корчмарем і на коменданта, і на магічку, і на саму долю, Кріста з Золтаном дізналися немало цікавих речей.

По-перше, магічкою виявилася Шеала де Танкарвіль і одразу після появи вона своїми вибриками зіпсувала вечерю всій славетній корчмі. Після цього навіть ноги її в цьому закладі не було: жила собі зверху в сусідній із борделем кімнаті і майже не виходила. Але репутація корчми вже постраждала, як і репутація самої де Танкарвіль.

Звернутися до якоїсь чародійки було в Крісти на думці ще зранку, проте звертатися до Шеали… Звучало не набагато краще за ще одну зустріч з ендріагою. Чародійка її характеру й мотивів імовірніше здихалася б Крісти, як здихаються непотрібних проблем: як з очей, так і з думки. Ні, краще вже взагалі триматися від неї подалі. Тим більше, що скоро в місті повинна з’явитися Трісс.

До речі, друга річ, яку Кріста виявила з усіх лайок пан Зеновія — про вбивство Фольтеста у Флотзамі досі нічого не чули. Жодного слова про бійку біля замку Ла Валетт, жодної згадки про трагедію для королівства Темерія. Тож, Кріста точно мала декілька днів, щоб освоїтися з цим світом, перш ніж шукати спосіб звідси втекти. Вона мала великі сумніви, що це питання вдасться вирішити без сторонньої допомоги.

За лайками і бранню ніхто не помітив, як з кухні повернувся Любисток. Він йшов слідом за кухаркою та відчайдушно вдавав її помічника. Кухарка самотужки несла на руках аж п’ять тарілок. Любисток ніс одну-єдину пляшку вина.

— Ну, тепер про наш виступ точно дізнається все місто, — задоволено повідомив Любисток, всівшись поряд з ними.

Виявилося, що на кухні Любисток не просто замовляв їжу чи ліз під спідницю кухарки. Він, власне кажучи, «дбав про успіх їхнього майбутнього». Справа в тому, що кухарка, яку звали Одарка, водила дружбу з Дере — однією з місцевих повій. Дере, зі свого боку, водила дружбу з іншими повіями, а ті мали стосунки більш професійного характеру з більшою частиною міста.

— Жінки швидко розносять чутки, — зі знанням справи зауважив Любисток. — А чоловіки, які відвідують таких жінок, як Дере, роблять це і того швидше.

Безліч різноманітних страв, за відсутністю цілих столів, розташували на шинквасі. Картопля, риба, хліб двох видів, нарізані окремо овочі — все пахло так, що слиною можна було захлинутись. Проте, Крісті тепер жоден шамточок до горла не ліз.

Не встигла вона звикнути до своєї ролі співачки, не встигла відійти від певних трамвуючих подій, як вже Любисток випитував у неї всі подробиці її «фаха». Пощастило хіба з тим, що Кріста пам’ятала достатньо пісень, щоб наспіх скласти коротенький репертуар, і мала достатню фантазію, щоб вигадати до них відповідні театральні вистави.

Втім, фантазія не рятувала її від майбутньої ганьби. Хоча співати тихо й не на публіку в Крісти виходило не те, щоб погано, — Любисток хоча б не виглядав зовсім засмучено, — до професійності їй було аж надто далеко. Як від Флотзама до Скелліге. Повзком. Крізь болота. З гирями на ногах.

Любисток, бережи Мелітеле його душу, списав її невдалі співи на втому та запропонував зіграти на лютні.

— Е ні, — відмовилася Кріста. — Я була співачкою у своєму гурті, не музи́кою. Грати не вмію.

— Це що ж, зовсім? — здивувався Любисток та явно задався метою це виправити. — Звісно, не сьогодні, але будь-який поважаючий себе менестрель повинен вміти грати на інструменті!

Кріста вміла брати три акорди на укулеле. Коли вчила четвертий, порвала бісову струну.

— Сумніваюся, що то стане мені у пригоді, — промимрила вона та якомога швидше змінила тему.

Так вони й сиділи, обмінюючись менестрельним досвідом, жодним словом не згадуючи ранкових подій. Кріста наспівувала все, що могла згадати та ледь-ледь встигала змінювати сучасні вислови. Не пояснювати ж посеред пісні, що таке муншайн чи електричний струм.

Любисток знайомив її з піснями і власної, і народної вигадки. Деякі з них були короткі і зрозумілі навіть пропийцям, які волали разом з героєм пісні про зіпсоване пиво так гучно, ніби від того залежало їхнє життя. Такі пісні Кріста вивчала сходу. Інші ж балади займали десять-п’ятнадцять хвилин кожна і відкладались у пам’яті загальним сюжетом та аж ніяк не куплетами. Після них Крісті аж кортіло познайомити Любистка з деякими прикладами власної віршової культури. Шкода, що далі стрічок «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак» нічого не пригадалось.

Чи-то завдяки пісням, які розігнали пануючу в корчмі нудьгу, чи просто так сприяв вечір, який обіцяв скоро змінити день, але справа йшла не тільки в менестрелів. Пан Зеновій вдосталь поскаржився на власне життя та прийнявся наводити порядки — на жаль, не в житті, а лише у корчмі. Золтан, не знайшовши іншої справи, взявся йому допомагати.

Зрештою, Любисток виявився правий: ближче до вечора в корчму справді завітало значно більше відвідувачів. Кріста майже одразу помітила Гарвену, а разом з нею — декілька інших повій. Набігло й інших жінок в компанії чоловіків, а особливо багато було солдатні. Від останніх Кріста зареклася триматися подалі.

Три тіла були насилу розбуджені та пересаджені за один спільний стіл. Щоправда, свій статус вони підвищили з «тіл» до звичайних пропийців.

— Ну, будьмо, — казали вони майже хором, почавши похмелятися.

З Крісти весь алкоголь уже давно звітрився, а нерви, навпаки, досягли піка. Пісні, яким навчил її Любисток, змішувалися в голові одна з одною: от уже сама юначка бралася за меч і йшла звільняти подругу дракониху від потворного лицаря. Звучало, в теорії, як гарна балада, та якось не на часі було її складати.

— Спочатку я вийду сам, — сповістив Любисток та вдарив на пробу по струнах лютні. Навіть той простий акорд у нього вийшов на диво мелодично. — Як заохочу юрбу до слухання, ти можеш заспівати щось своє. Подивимося, чи будуть пісні вашого гурта подобатися без супроводження вистав.

— Може, краще одразу дуетом? — спитала Кріста, ледь не скинувши зі стола всі нотанки. На відміну від Любистка, їй не було куда діти руки.

— Я розумію, виступати самій трішки лячно, та треба з чогось починати, — довірливо, але твердо відказав Любисток. — Не бійся, навіть якщо твої пісні не спадуть до вподоби, наш дует затушкує погані враження.

— Не цього я боюся, — пробуркотіла Кріста, занадто тихо для вух поета.

Добре, що вона не мала на чому грати. Вже на початку виступу Любистка руки в неї затряслися гірше, ніж струни під пальцями менестреля.

— Ти як кроль, якого в кут зажала лисиця, — зауважив Золтан. — Що, невже так кожного разу перед виступом?

— Просто не звикла виступати наодинці, — збрехала знову Кріста.

— Так ти й не наодинці, там же Любисток буде. Ти ж не думаєш, що він піде кудись зі сцени? — скептично спитав Золтан, і Кріста зрозуміла, що краще б брехала про «так завжди».

З брехньою в цьому світі в неї взагалі почалося якось зовсім невдало, і чим далі вона заходила, тим гірше йшли справи. Їй би спокою, обдумати все, укласти в голові, хоча б хвилинку. Або десять. Або годину. А ще краще — просто додому та згадувати про цю добу, як про жахливий жарт.

Любисток грав, і грав чудово. Юрба, на початку вечора не задоволена всім та всіма, тепер аж захмеліла — звісно, від вражень, та здебільше від випивки. Любистка це, схоже, мало хвилювало. Свої вірші він співав від души, серця та великого прагнення здобути десяток чи другий оренів у власний гаманець. А в перервах стріляв очима в молодих дівчат — вже задля власного задоволення.

Й ось він відспівав заплановані баладу. Махнув їй рукою. Звернувся до юрби. Відрекомендував її словами, яких вона не чула. Зіграв трійку акордів, яких вона не впізнала. Видав посмішку, яка зовсім її оминула.

Любисток заніс руку над лютнею, та грати не розпочинав. Це був плюс обраною ними пісні — лютна мовчала, доки не починала співати Кріста.

А Крісті стиснув горло переляк, вже вкотре за день, але кожного разу як вперше. Навіть дихати стало важко, не те, що співати. У центрі сцени не було софітів, які б заглушали обличчя слухачів. Не було нічого, що б відгородило її від юрби. Чи бачили вони, як сильно її трясе? Чи здогадувалися, наскільки вона тут чужа?

Вона заплющила очі. Розплющила. Зосередилася на келиху в руках Золтана. Старе дерево, ніякої ручки, давно заіржавілі обідки зверху і знизу. Кругляшки на ціх обідках. Один, другий, третій…

До десяти Кріста порахувала секунд за п’ять. Видихнула. Ледве чутно протягла довгу «м» собі під ніс, бо пам’ятала, що найперші звуки з надто напружених зв’язок робляться жахливими. Вдихнула, відкрила рота…

«Де духи йдуть у танець, де місяць нагорі
Там п’яний цидарисець сидить на цвинтарі
Блідий, мов мертве тіло, самотній одинак
Він п’є дешеве пиво, і він співає так…» 

Найперші звуки зробилися жахливими, але дуже швидко їх підхопила лютня, заспівала водночас з Крістою. Голос тремтів, стрибав з одного тона на інший. Ледве слухався. Якщо вона не зможе його вирівняти, це буде просто провалом. Якщо не зможе підлаштуватись, якщо…

З новим куплетом у віконця корчми задув новий вітерець. Голос Крісти почав лягати на мелодію лютні, як птах лягає крилами на вітер, з кожним рядком набуваючи сили. Нарешті слухняний. Чим далі вона співала, тим більше дивувалася сама собі. Здавалося, ніби хтось допомагав їй витягувати ноти. Ніби чули не стільки її саму, скільки той спогад про пісню, який вона крутила в голові без зупину.

Жоден слухач ще не потягнувся, щоб шпирнути в неї гнилим овочем. Жоден навіть не рушив зі свого місця.

«Люсія, моя люба, я йду в останню путь,
Коли я вріжу дуба, мене ти не забудь…
Кохаю тебе, мила, хоч я напився вщент
Життя нас розлучило, та не розлучить смерть!»1

Останні акорди голосно пронеслися під стелею корчми разом із радісним сміхом так більш-менш непоганими оплесками. Золтан теж приєднався до них, і тільки коли його келих зник з поля зору, Кріста зрозуміла, що весь час не зводила з нього очей. А ще — що в неї кружить голову, в легенях не вистачає повітря і жахливо хочеться випити.

Любисток посміхався їй, щиро й відверто. Кріста здивовано помітила, що посміхається у відповідь. Переконавшись, що вона не збирається зомлівати, Любисток діловита кашлянув та завів наступну пісню:

«Чув, стояла корчма, старенька корчма
під старим пагорбом.
Там варили пиво таке смачне,
Що аж відьмакам воно міцне,
Тому лийте-но бігом!»2

Волало шановне панство, мелодично співав Любисток. Кріста майже не помічала, з якою легкістю їй стали даватися ноти. Не помітила і те, хто й коли встиг назбирати до шапки Любистка монети, чи коли це Золтан замовив для всіх трьох гарну вечерю. Якщо хтось висловлював незадоволення виступом чи, навпаки, схвалював — це теж її оминуло. Здавалося, що мозок просто відмовлявся запам’ятовувати нові враження. Навіть смак вина губився, як тільки зникав з язика.

Втім, згодом хтось вдерся в їхній невеличкий простір. Грубо перервав черговий жарт Золтана і таки зміг привернути до себе увагу. Шляхетний пан в занадто чистому для Флотзама вбранні. Товстий гаманець під вишитим плащем та ще свіжий бруд на чистих до того чоботах ясно свідчили: торговець, прибув нещодавно.

— Гей, поете! — гукнув він голосно. — То ж ти — майстер Любисток? Вірші про чарівничку та відмаря — твоя справа?

— Якщо ви маєте на увазі мої балади про чародійку та відьмака, — озвався Любисток, майстерськи ховаючи своє незадоволення під усмішкою, — то ви праві! Одні з найкращих моїх «справ», дякую за увагу.

— То як саме звати цього вашого відмаря? — всміхнувся торговець. Крісті не сподобалася та усмішка: хитра, крива, майже отруйна. За нею, на місці трьох зубів, виднілися дірки.

— Ґеральтом з Рівії звати.

— То ви дружні з цим Ґеральтом?

— Кількість пригод, які нам довелося пережити разом, не можна порахувати навіть на всіх пальцях наших з вами рук.

— Ага, друзі тобто, не розлий вода. А чи ви знаєте, де Ґеральт з Рівії зараз?

— Ну то звісно ж знаю: зараз Ґеральт…

— Чекай-но, Любистку, — зупинив його Золтан. — Нащо ці всі розпити?

— Та от цікаво, — ще ширше посміхнувся торговець, — чи знає шановний поет, що водиться з вбивцею.

Вже тут Кріста збагнула, до чого веде той торговець, і почала готуватися до нового виступу на публіку. Тобто, до нової брехні. А брехати доведеться, бо інакше ніяк не вдасться імітувати нормальну реакцію на такі новини.

— Та звісно ж знаю, — пирхнув Любисток. — Всім відомо, чим саме відьмаки заробляють собі на життя. Чи ви б радше жили із монстрами під боком?

— А йдеться не про монстрів, пане Любистку. Слухайте всі! Слухайте! Йдеться про вбивство короля Фольтеста І, володаря нашої славетної Темерії! Про вбивство, яке скоїв не далі, як вчора, саме ваш друг, пане Любистку. Той самий відьмак, Ґеральт із Рівії.

* * *

— Тобто, тебе бачили, — зробив висновок Йорвет.

— Так, — визнав Лето. — Бачили. Тому вибачай, ельфе, цього разу не приніс тобі голови в подарунок. Не було часу відрубати.

В печері, де Йорвет зберігав порядну кількість зброї та інших стратегічних запасів, повисла важка тиша. В центрі, у відділенному під це колі, палало багаття — єдине джерело світла серед кам’яних стін. Йорвет та Лето сиділи так, що полум’я служило їм роздільником. Можливо, саме завдяки цьому Йорвет ще не спробував набити відьмаку писок. А може, то було завдяки інстинкту самозбереження.

— Байдуже мені, де саме буде зогнивати та голова, — вискалився Йорвет. — Мене більше бентежить, що поряд з нею не гнитиме єдиний свідок твоєї причетності до вбивства.

Лето з Ґулети мовчав. Третій з їхньої компанії, Кіаран еп Деарб, сидів віддалік і спостерігав за розмовою безшумно, ніби був тінню. Хоча обидва Йорвет та Лето чудово знали, де саме сидів ельф, і чудово чули, як він втомлено зітхав і прикладав долоню до лоба.

— Чув, ніби в нього амнезія, — нарешті сказав Лето. — Виявилося правдою. Він мене не впізнав, інакше не підпустив би до Фольтеста. Не переймайся, ельфе. Це може бути нам на користь. Вони знайшли труп, а над ним — його наближенного відьмака з оголеним мечем. Коли пощастить, то його судять за вбивство раніше, ніж ми встигнемо покинути це жалюгідний ліс.

— А якщо ні — то він винюхає тебе, мене, Кіарана і всіх, хто навіть не присутній в цій печері. До речі: він бачив тільки тебе? Чи мені треба вже сьогодні ховати всіх скойа’таелів?

— Гадки не маю, чи бачив він вашу ватагу чи ні. Та і яка різниця. Ніхто не покине Флотзама, доки в затоці панує кейран.

— Ти відьмак, — зауважив Йорвет. — Піди і вбий тварюку.

— І хто ж мені за це заплатить? — всміхнувся Лето. — Я казав, що не візьму золота за королів, а за монстрів мови не було. Чи що, скойа’таелі тепер мають достатньо оренів? Або ти, ельфе, вважаєш за розумне світитися мені у Флотзамі, на очах у всього народу?

Йорвет скрегітнув зубами. Може, йому самому варто було податися в ті відьмаки. Більше користі.

— Що ти знаєш про цього Ґеральта? — спитав він замість відповіді.

— Достатньо. Ми знайомі ще здавна. Він має свої слабкості і я добре їх знаю. Ґеральт не стане на шляху.

Літо говорив зневажливо, ніби розповідав про погоду. Будь відьмача воля, Йорвет навіть не дізнався б про те, що хтось бачив вбивство. Ніхто б не дізнався, допоки це б не завадило справі — у випадку, якщо Лето помилився і другий відьмак все ж не залишиться гнити за гратами.

Біс його знає, що смикнуло Йорвета спитати, чи не помітив Кіаран чогось дивного. Мабуть, просто інерція. День почався з поганої розвідки і дурних рішень, чого б йому не продовжуватися тим самим шляхом. Хто знав, що це призведе до викриття ситуації, яка може зіпсувати їм все життя.

Кіаран помітив, як Лето, варто було йому випливти з річки до лодки скойа’таелів, озирнувся на башню, з якої щойно стрибнув. На башню, де повинен був лежати мертвий король і більше нікого. Така дрібниця, що Кіаран і сам до кінця не був певний, чи це щось означало. Проте — якщо там нікого не було, навіщо озиратись?

— Сподіваюся, що ти правий, — сказав врешті решт Йорвет. — Бо ще одної перешкоди наші плани можуть не витримати.

— Я казав, що вбивати королів — справа не з легких, — додав Лето. — І що першого разу я ледве втік.

— А цього разу залишив хвіст. Краще б тобі подбати, щоб наступна голова не могла говорити ані сама, ані через інших.

Лето спохмурнів. Вовкувато глянув на обох ельфів, з нажимом зімкнув щелепу. Щось важке проминуло в його очах, ніби він крутив в голові складну задачу і її рішення вимагало забагато зусиль. Втім, вже наступної миті це «щось» зникло з обличчя відьмака, ніби ніколи там не було.

— Вам вже час, — зауважив відьмак. — Твоя тварюка, ельфе, скоро впорається з ендріажим панцирем. Гарна була ідея додати в раціон трішки різноманіття: мені вже здавалося, що воно буде навіть серти самими накерами. Проте, звідки ти її викопав, цю ендріагу?

— Звідки викопав, там вже нема.

На виході з печери Кіаран мимоволі здригнувся. Бігаючу ззовні тварюку він ненавидів до самих кісток. Йорвет шастав повз неї майже кожного дня, ловив для неї некерів чи втопців і досі не замовив її вбивство відьмаку, з яким буквально співпрацював — і кожного разу Кіаран голосно жалів, що приєднався до нього.

— Не знаю, що я відчуваю більше: повагу до твоїх рішень чи занепокоєння за твій глузд, — зізнався він якось Йорветові. Той лише знизав плечима і далі пішов перевіряти некерові пастки.

Та хай там як, але Кіаран не просто так став правою рукою командира скойа’таелів. Там, де йому не вистачало терпимості на крабопавука, ховалося здібність повести воїнів на вкрай небезпечну місію та повернути усіх живими.

Сутінки вже спустилися на ліс і сховатися в тінях дерев було так само легко, як дихати. Обидва ельфи мовчали, аж поки не відійшли від печери настільки, щоб неможливо було навіть запідозрити копошення крабопавука серед інших звуків. Якщо вони не чули, що коїться поряд з печерою, навряд чи відьмак з печери міг почути їх.

— Наскільки ти йому віриш? — спитав Кіаран, нарешті змінивши спільну мову на рідну, Старшу. — Цьому відьмакові?

— Поки що він стримав обіцянку, — відказав Йорвет, підтримавши зміну. — Це більше, ніж зазвичай варто очікувати від dh’oine.

— Він сказав, нащо це робить?

— Ні.

— Бо я намагався його запитати. Він викрутився та швидко змінив тему. Занадто швидко, якщо запитаєш мене. Щось з ним нечисто.

— Він вбиває королів. Для такої справи не святий dh’oine потрібен.

Йорвет зупинився біля великого кам’яного стовпа. Руїна минулих століть, про які мало хто пам’ятав і ще менше — звертали увагу. Навіть серед своїх. Ельфи, які прожили роками в резерваціях, більше цікавилися помстою, ніж культурою минулого. Від стовпа до їхнього лагеря, де вже відпочивав залишок ватаги Кіарана, було недалеко. Ще трохи — і вони зустрінуть перших вартових.

— Останні підготовки йдуть гірше, ніж ми планували, — промовив Йорвет, зітхнув і сперся о кам’яний стовп. — Нехай Лето собі на умі, та зараз він став нам у пригоді, і стане в майбутньому. Нам потрібен той, хто скине ще одну корону з голови. Втім… краще стеж за ним. Раніше він тримався поодаль від загіну, і краще нехай так буде далі, але зовсім випускати його з виду не варто.

— А що ти сам маєш в планах? — спитав Кіаран з підозрою.

Йорвет повів плечима, дістав трубку, запалив. Тільки тоді, без подробиць, розповів Кіарану про ранкові події.

— Той краснолюд, виявляється, досвідчений воїн, — промовив Йорвет. — Ґарт розповів про все своєму братові, Барту, той впізнав в краснолюді Золтана Хівая.

— Мені повинні щось казати усі ці імена? — запитав Кіаран, теж розпаливши трубку. 

— Аж нічого. Але той Хівай при мені завалив потвору, яка не кожному відьмаку далася. І за розповідями Барта, гадаю, він стане непоганим доповненням до загіну.

— Якщо захоче.

— Він казав, що не вперше знається зі скойа’таелями. Питання лише, з якого боку знається.

Йорвета досі не відпускало відчуття, що даремно він дозволив трьом мандрівникам безпечно дістатися Флотзаму. Але він поневолі проникся повагою до краснолюда, а dh’oine, яка відкинула Елеаса з шляха ендріаги, остаточно збивала з пантелику. 

— Поговорю з ним особисто, — сказав він Кіарану. — Дізнаюся, що взагалі думає той Хівай, та владнаю ще одну справу. Інформація, що ми отримуємо із Флотзама, останнім часом змушує бажати кращого.

* * *

— Ну що, паняночки, що ми думаємо про останні новини?

— Це ти про які саме? Про нових менестрелів, вбивство короля чи про дружбу нашого нового менестреля із вбивцею нашого ж короля?

— А про всі одразу. Я маю багато думок щодо кожної з них, хоча і вважаю важливою лише одну новину.

Оголосивши це, пані Кравція зайнялася розливом вина в кубки, з таким видом, ніби це — найважливіша в її житі справа. Гарвена і Дере, якім, власне, ці кубки були призначені, обмінялися поглядами. Це вони колись навчили Кравцію, що певні паузи додають важливості будь-якому висліву. Треба сказати, це вміння Кравція опанувала на заздрість. Тепер Дере не дуже любила походи до неї. За той час, поки Кравція нарешті висловить усі свої думки та роздуми, Дере б встигла довести до оргазму двох клієнтів. Ні, навіть трьох.

Проте, вино в тих клієнтів було на порядок гірше, ніж у їхньої подружньої швачки.

— Ну то ділись, — спонукала її Дере, підхопивши свій келих із напоєм. Одразу до носа вдарив приємний запах квітів та ягід, назви яких Дере пам’ятала хіба що на Старшій мові. О, так. За таке вино не гріх і переслухати останні плітки. — Мені от власне байдуже, з ким там водився наш новий менестрель.

— А мені — не байдуже, — зауважила Гарвена. — Якщо той менестрель збирається крутитися навколо моїх дівчат, то я не хочу, щоб він мав у друзях вбивць.

— Благаю тебе, Гарвено. Половина наших клієнтів самі по собі вбивці. Мій настрій вбивають так точно.

— В будь-якому випадку, — продовжила Гарвена, не звертаючи уваги на ремарку Дере, — звинувачення ще треба довести.

— Вчора пан торговець на славетне ім’я Францішек майже божився, що відьмака бачили свідки, — зауважила Кравція. — І знаєте, щось я охоче йому вірю.

— То нехай приведе своїх свідків, — махнула рукою Гарвена. — Над будь-яким вбивцею чинять суд, і цей винятком не стане.

— А як на мене — то стане, — виказала Дере. — Все ж про короля говоримо. Таких, якщо спіймають, то вже не відпустять.

— Може, твоя порода так і робить, Дере, — Кравція зневажливо глянула на гострі вуха повії. — А в нас королівство справедливе. Я згодна з Гарвеною — буде суд.

Дере лише знизала плечима. Така ж сама суперечка сталася вчора в корчмі — тільки гучніше та з більшою кількістю лайок. Хіба що той Любисток стримувався в своїх висловах — як будь-який поважаючий себе менестрель, він намагався вести розмову делікатно, майже дипломатично. А от його друзі… Що ж, в лайках краснолюдів Дере ніколи не сумнівалася. Але вперше чула, щоб людська менестрелька спочатку покривала виборним матом якогось расиста, а потім висловлювалася про справедливий суд?

— Презумпція невинуватості. Кожна людина має право вважатися невинним, доки її вину не буде доведено за діючим законом та визнано судом, який має на це право, — сказала менестрелька, через що вся корчма на хвилинку замислилась, а потім все почалося наново.

Судячи з Гарвени та Кравції, це «наново» буде починатися знов і знов аж доти, доки вбивцю не осудять на смерть, і потім ще трохи.

— Слухай, Кравціє, а як це ти новенького торговця вже на ім’я кличеш? — спитала Дере посеред розмови, бо політика втомила її до нудьги. — Невже познайомитися встигла, га?

— А може і встигла, — хитро посміхнулася Кравція, та знов зробила свою паузу, щоб наповнити їхні келихи. — Щоб ви знали, жіночки, він проїхав крізь нам проклятий ліс неушкодженим та провіз цілий навал усіляких різниць! Оце вино, наприклад — його дарунок. Тож раджу, жіночки, раджу його до вашого закладу-то привабити! Я, звісно, відрекомендувала, але надалі ви вже попрацюйте, будьте люб’язні, як ви вмієте. Бо скільки ж всього в нього було!

Кравція не зволікаючи кинулася в перелік різноманіття скарбів, які ще не встигла виманити з того торговця. Дере тільки й встигала, що кліпати очима, охати і ахати, як того вимагали правила будь-якої бесіди.

А от Гарвена раптом замовкла. Приклалася до кухоля, осушила його і самостійно долила наступний, зовсім забувши про пристойність. На запитальний погляд Дере вона вдавала, що все гаразд. Все нормально. Навіть обличчя не бліде, бачиш, який рум’янець від вина?

Насправді, Гарвена нервувалася з того самого моменту, як повернулася до борделя зі своєї «прогулянки». 

«Прогулянка мадам Гарвени», як її знав увесь Флотзам, полягала у виході за межі міста задля пошуку особливих травок для своїх дівчат. Трави Гарвена справді приносила — заспокійливі, від яких між ногами у дівчат боліло не так жахливо. А до того Гарвена ще носила інформацію. Щоправда, не з-за меж міста в бордель, а навпаки — з борделя прямо до ліса, до давнішніх ельфських руїн, де залишала свою коротку чернетку всунутою проміж каменів.

Ніхто про це не знав. Бо якби знали, то допитували б Гарвену днями, можливо навіть тижнями. А потім — ні, не повісили. Точно не одразу. Спочатку — катували б. А потім… навіть уявляти не хотілося.

Проте, Дере знала. Не могла не знати — зрештою, вона теж мала гострі вуха, а у Флотзамі всі нелюді так чи інакше знали Йорвета з його шайкою. Та Гарвена була проти того, щоб Дере допомагала білкам чи навіть самій Гарвені.

— На тобі підозра висить від самого початку, Дере. Подашся за стіни, запитаєш, що не треба — і все, вітай петлю на шиї.

Схоже, сьогодні на шею Гарвени теж лягла петля, тільки накинули її з іншої сторони барикад. Гарвена казала, що останнім часом є проблема з постачанням підслуханих чуток, не кажучи вже про їх здобування. Нові торговці та їхні приближені не дуже любили молоти язиками у присутності повій.

А Йорвету ніколи не бракувало привода розчохлити свої погрози. Та сьогодні, схоже, на те були причини: з їхньої точки зору скидалося, ніби білки пропустили караван з гарним товаром саме через нестачу потрібної інформації.

—… то я в нього виміняла гарнючи тканини, — нарешті, підходила до кінця своєї розповіді Кравція. — Одну з них ви навіть побачите вже, так би мовити, на живих моделях.

— Тобто? — перепитала Дере. — Ти що ж, вже пустила під ножиці тканину, навіть нам не показавши? А якби мені сподобалося? Або мадам Гарвені, га?

— Так, Кравціє, це не діло, — нарешті вступила в розмову сама мадам. — В нас був договір. Взаємовигідний, поміж іншим.

— Ах, жіночки, — зітхнула Кравція. — Стільки вигоди ви б мені ніколи не принесли. Не тільки мені сплатили подвійну ціну за пошив аж двох костюмів з цієї тканини, ні-ні, не тільки. В моєму одязі, жіночки, будуть ходити самі наші нові менестрелі.

* * *

Щойно діставшись корчми, Кріста замовила вина і приклалася прямо до горла, не очікуючи ані келиха, ані навіть питання, чи він їй потрібен. 

— Оце — ік! — я розумію, — всміхнулася перша пропийця. Здавалося, за всю добу вона з товарищами взагалі не зрушили з місця. — Оце по — ік! — по-нашенськи.

Кріста не звертала на них жодної уваги. За один захід вона осушила пів пляшки й тільки тоді змогла, нарешті, повернутися до Любистка. Той вже стріляв очима до кухарки, яка сором’язливо виглядала з-за куточка, щойно почула його мелодичний наспів.

— Більше жодного похода магазинами разом, — заявила Кріста. — Жодного. Я-то думала, що найгірший досвід був із матір’ю, та мати хоча б намагалися тримати усяких маніяків подалі від мене, а не заманювати їх одною зовнішністю!

— Ти драматизуєш, — відказав Любисток. — Не так погано вже й вийшло. Я от більш ніж задоволений, і ти була б теж, якби не завадила мені внести декілька змін.

— Любистку, я тобі, звісно, вдячна за все, але ті зміни — тільки через мій труп.

Може, Кріста справді драматизувала. Зрештою, якби не Любисток, вона б навіть не мріяла про нові речі. Не те, щоб в них була велика потреба, але два комплекти одягу завжди краще, ніж один — особливо, коли справа стосується білизни. 

Проблема була лише в тому, як Любисток взагалі бачив моду. З одного боку, Кріста не могла заперечувати наявність у нього певного смаку. Обидва їхніх сукняних камзола мали узор з червоно-чорних ромбів і у поєднанні зі звичайними білими сорочками та темними штанами тільки виглядали файно, а ще й робили їх очевидним дуетом навіть ззовні.

Якби на цьому Любисток зупинився, то Кріста була б і не проти. Але — ні. Не пощастило. І це вже стало на одну проблему більше, ніж її нервова система могла винести без наслідків.

По-перше, їй знов довелося обстоювати своє право носити штани, а не спідницю, вперше за десяток років. По-друге, на її камзол замість кишень нашили якісь вставки з темної шкіри, через що Кріста лаялася та сперечалася, але вибити свої кишені так і не змогла. Ну а по-третє, виріз що в камзолі, що в сорочці, був призначений чи то вмістити в себе розмір так третій-четвертий, чи то полегшити справу будь-кому, хто хотів би побачити все, що сховане під вирізом.

— Зашивайте, — буквально гавкнула Кріста. — До чорта зашивайте, хоч під горло, а тільки так я ходити не стану.

— Та щас, — в тон їй відказала швачка й нашила хіба що тонких мотузок на ворот сорочки, залишивши камзол як був. — Не моя провина, дівчисько, що в тебе ані грудей, ані, я вибачаюся, дупи нема. 

На том момент Любисток вже крутився перед дзеркалом та приміряв нову камізельку. Кріста вирішила, що їй третій слой одягу теж не завадить, відібрала у швачки ножиці та скоротила свій плащ до того, щоб він просто став маленькою накидкою з капюшоном — якраз такою, яка могла приховати навіть натяк на вирізи.

— Як забажаєш, — зітхнув Любисток. — Але знай, певну частину слухачів ми втратимо саме через тебе.

— Йой, а як же ти досі заробляв на життя, не маючи грудей?

— До мене ставлення інше. Може, раніше, в своєму гурті, тобі й дістало б театральної одежі і власного таланту, але виступаючи майже самостійно, не слід покладатися лише на них. Тут, у Флотзамі, слухачі вельми прості. Дай їм подивитися на красуню-співачку, і одразу полетять орени.

— А ти всіх своїх подруг-менестрельок намагаєшся роздягнути прилюдно, чи то тільки мені так щастить, бо я не місцева? — запиталася Кріста, втративши терпіння. — Вибач, Любисток, але подивитися на красунь можна і в борделі, а менестрельок повинні слухати, а не роздивлятись.

— Ах, ти нагадуєш мені мене самого, — мрійно проказав Любисток. — Років так двадцять тому. Юного, щойно з університету, без мідяка в кишені, але з купою романтичних балад. Грошей вони мені не заробили, втім, мої співи сподобалися одній мадам…

— Чи є в цього спогаду пристойне продовження?

— Аж ніяк, — відказав Любисток, а потім вирішив, що з нього досить, і пішов залицятися до кухарки зблизу.

Кріста тільки рота відкрила йому вслід і одразу ж захлопнула.

— Дідько, невже образився?.. — запитала вона, більше сама в себе, але корчмар все одно відповів:

— Навряд чи, співачко. Якщо ви друзі, то за такі дрібниці не ображаються.

Друзі? Оце заледве. Хіба знайомих лише дві доби людей називають друзями? Навіть якщо самій Крісті здавалося, що Любистка вона знає, як облупленого, сумнівно, що це почуття взаємне.

Кріста видихнула й допила своє вино в один ковток. Їй треба бути обережніше. Любисток та Золтан були поки що її єдиною можливістю хоч якось вижити в цьому світі, і бажано б було втримати цю можливість якомога довше. До того ж, Крісті просто по-людськи не хотілося з ними сваритися, навіть якщо іноді їхні думки відрізняються в певних галузях.

Може, краще піти за Любистком та вибачитись одразу? Хоча нариватися на певні сцені на кухні не дуже хотілося…

— До речі, марно я побоювався, — змінив тему пан Зеновій. — Корчму ви мені не добили, та й мене, ніби, теж, а відвідувачів таки прибавилось — хоча, не впевнений, що саме завдяки вам.

— А кому ж іще?

— А хоча б тому торговцю, який вчора приніс новини. Попит на плітки завжди призводить народ до моїх лав.

— Тю, пане Зеновію. Та якщо б ми до того не зібрали тут половину громади, хіба б хто цю новину почув?

Так, слово за слово, Крісті вдалося вибити для себе ще одну безоплатну пляшку вина. Щоправда, її вона все ж таки вирішила залишити на майбутнє: нерви нервами, а ввечері їм із Любистком ще виступати.

Пан Зеновій виявився співбесідником що треба — може, це універсальне вміння всіх, хто наливає на замовлення. Він і бесіду підтримав, і скарги послухав, і останніми плітками поділився. Саме до нього Кріста змогла звернутись з кількома питаннями, які потрібно було задавати дівчині з її передісторією. Коли випустять кораблі з гавані, хто може прийняти на борт, куди направляються усілякі торговці — все таке. Нічого нового про «коли» Кріста не дізналася, а от про «хто» та «куди» пан Зеновій на розповіді не скупився.

— Але краще ти сама в людей порозпитуй, — порадив він. — Он, бачиш скільки вже народу в мій заклад набігло? Піди запитайся, а ще дізнайся, що їм там тре з нашої кухні та наших пляшок.

— Га? — здивувалася Кріста. — Пане Зеновію, я Вас, звісно, поважаю, але я ж розносити їжу не наймалася.

Та й до того ж, що їй питати? «Вибачте, чи не бачили ви гурт акторів, яких не існує?» Чи «а можете підкинути мене до земель, в які мені зовсім не треба?». Одна справа — балакати з корчмарем і забезпечити собі маленьке алібі перед Золтаном та Любистком. Зовсім інша — теревенити про свої справи на всю корчму. Мало їй виступів чи що?

— Але можеш найнятися? — запропонував раптом корчмар.

Виявилося, що зазвичай пан Зеновій тримав помічницю, щоб не бігати туди-сюди самостійно з хромою ногою. Те, що він був хромий, само по собі здивувало Крісту аж до тих пір, доки вона не збагнула, що ніколи не бачила корчмаря на ногах. 

— Але коли корчма опустішала, то і помічницю довелося тогой-во, відпустити. Я ж не очікував, що справи зміняться назад так швидко.

— Ну, раз ви наймаєте мене помічницею, то може і сплачувати будете?

А так вона отримала ще й другий фах, трішки грошей і надто велику дозу соціальної взаємодії. Ходити поміж столами і брати замовлення лише звучало легко, насправді це була жахливо важко праця, особливо враховуючи, що її пам’ять добре розповсюджувалася на пісні, але не на назви страв і їхній порядок.

Навіть чутки і плітки затримувалися в її голові на довше, ніж бажання пані зі столика посеред корчми відвідати смаженої риби. Чи то була картопля? А чи справді смажена?..

— Засіла там та потвора, як гатка, чесне слово! Ще трохи, і вода навіть з гавані піде. Тоді всі залишимося тут на мілкоті, в довічному рабстві у коменданта.

— Ще один недолюдок учора до нас понаїхав, ти ба?! Ще трохи, і ці злочинці займуть весь Флотзам! Гей! Скільки ще низькорослих покидьків нам очікувати, ну?

— А бачила нові фіранки в них на вікнах? Клянуся усіма святими, вони ж сонця білого не пропустять!

— Я от вважаю, що відьмака все одно треба стратити. Коли вже припала можливість, гріх її упускати. Що поганого, коли одною потворою в світі стане менше?

— А як на мене, нехай той відьмак прийде сюди й позбавить нас ще однієї потвори. Це я про коменданта кажу. От вже за якою тварюкою ніхто скучити не буде.

— Відьмака чекати — ік! — то все життя прогавити, так вам скажу. Як щодо самим? Ну того, коменданта той… Ік!.. Ну ви стямили. Я чула, що там у нього діра є, в стіні біля тої його рези-ік!-денції.

— Тю, дурниць наслухалися й годі ж. Яка стіна, дурепо? Я там ходжу кожного ж дня і всі стіни на місці були.

— Та я тобі кажу, є стіна, а в ній — ік! — діра, просто не з боку міста, а…

— Агов, красуня! Чули тебе вчора, файно співаєш, файно. А де твій той? Ну цейво… Ну другий котрий, який друже вбивці?

— Воландається десь, хто ж його знає. Чого на вечерю бажаєте, панове?

Любисток воландався до самого вечора й повернувся з великим засмоктом на шиї, який ледве встиг прикрити воротом камізельки.

— Ну що, готова виступати?

Страх перед виступами в Крісти нікуди не зник, хоча дещо зменшився. Очікуючи повного провала ще вчора, вона з великим подивом усвідомлювала, що сьогодні до корчми зібралося навіть більше людей: схоже, всім кортілося почути пісні славетного друга вбивці короля. Декому навіть не було, куди сісти — жінки мостилися буквально на стегнах у чоловіків. Тільки згодом Кріста розгляділа серед тих жінок Дере та Гарвену і збагнула, що причина була зовсім не у відсутності місць.

Гарвена трошки її лякала. Вона постійно з’являлася в полі зору Крісти й дивилася на них з Любистком, як на якусь коштовну здобич. З огляду на власну зовнішність, Кріста не могла збутися відчуття, що в Гарвени є для неї пропозиція роботи — дуже певної і дуже не за її профілем. Кожного разу, як мадам рушила в її напрямку, Кріста намагалася уникнути її і займала себе принагідними справами. Тому вона аж зраділа, побачивши, що найближчим часом мадам буде точно зайнята.

— Золтана досі немає, — раптом помітила Кріста.

— Може, знайшов компанію деінде, — знизав плечима Любисток. — Золтан має волю ходити, куди заманеться, Крісто, він не зобов’язаний слухати кожен наш спів.

— Та знаю я, знаю, — зітхнула Кріста й зосередилася на червоному капелюсі Гарвени.

Рішення себе не виправдало: Гарвена постійно рухалася, вовтузилася на стегнах «свого» чоловіка та схилялася до Дере, щоб поділитися своєю дуже важливою думкою. Але навіть з такими перепонами Кріста змогла завершити виступ, жодного разу не збившись.

Вона не могла позбутися відчуття, ніби лютня в Любистка була магічною і насправді допомагала їй тримати голос.

Вже закінчився виступ і майже закінчилася їжа на їхніх тарілках, як, нарешті, з’явився Золтан. Кріста буквально побачила вньому себе, п’ять годин тому, біля шинкваса та з пляшкою алкоголя. Тільки Золтан пив горілку замість вина. Ковтав, стукав кулаком по стільниці, видихав, лаявся, і пив знову. Другий, третій раз. За пів пляшки ікнув та підсів до друзів.

— Курва мати, ви не повірите, з ким я, значить, сьогодні мав зустріч…

І знов випив. Любисток відкрив рота, щоб спитати, і отримав від Крісти пинка під столом. 

— Білок пам’ятаєте? — спитався Золтан і сам продовжив, не чекаючи на відповідь: — От я сьогодні з ними знову розмовляв.

* * *

Золтан ніколи не любив мати справ із білками, особливо з ельфами.

Ні, не те, щоб він не любив ельфів. До ельфів у нього було не більше й не менше почуттів, ніж до краснолюдів і гномів з Магакаму, чи до людей — з будь-якого міста, справді.

Але бісові білки… з ними справа особлива.

— Золтане, хіба не ти вчора казав, що не будеш, і я цитую: «через білок сраних перейматися»?

— Та знаю я, що я казав! — гаркнув на нього Золтан, але миттєво знітився, озираючись. Декілька людей вже косили поглядами на їхню компанію. — А нумо гайда в кімнату.

Коли двері за ними вже було зачинено, свічки — розпалено, а нова пляшка горілки відкрита, Любисток не гаяв більше не секунди:

— І що сталося? Де? Коли? Вони тебе знайшли, чи ти до них сам пішов? А з ким розмовляв? Невже знову з Йорветом? 

— Любистку, дай йому хоча б слово сказали, — зацитькувала його Кріста.

— Розмова сталася, Любистку, — відповів Золтан. — Тут, сьогодні. Спочатку вони мене знайшли, а потім — я за ними йшов. І з Йорветом словом перекинувся, хоча краще сказати — перекинувся лайками. А от як це сталося… якось я досі, сука, не збагну. Не думав, що після вчорашнього доведеться знов бачити їхні злочинні рила. 

Кріста піджала губи. Вони так і не обговорили вчорашню стичку, ці слова — найближче, що вони мали до розмови. Але Золтану явно кортіло розповісти події сьогоднішнього дня, а не перемивати кістки подіям дня минулого.

— Ти почни з початку, — запропонувала Кріста. — А там розберемося.

— Спочатку, кажеш. Ну, значить, йшов я нелюдським кварталом…

Він завжди це робив, коли приїздив до нового міста — ходив нелюдськими кварталами, заводив знайомства з краснолюдами, розпитував про життя. Частіше за все, після цього обурювався та йшов назад до корчми з планом не бачити світа тверезими очима хоча б до ранку, а краще — до вихідних.

Але цього разу на його шляху став інший краснолюд. Що дивно — в компанії ельфки.

— Барт і, як біс її, Мілена, Малена? Сказали, що в них до мене є якась справа, — розповідав Золтан.

Озираючись на це з позиції себе нинішнього, Золтан думав, що міг би і передбачити, яку саме справу мали для нього скойа’таелі. Але тоді він був впевнений, що власної грубості і неповаги до їхнього командира вистачить, що дати свою відповідь, так би мовити, авансом. 

— Так і що вони запропонували? — спитав Любисток.

— Податися до їхніх лав, що ж ще!

— Без жартів? І це після того, як ти вчора…  

— Ні, не тільки, — Золтан ледве не сплюнув, та вчасно помітив, що вони все ж таки не на вулиці, а ще — у присутності жінки. — Мене, виявляється, зарекомендувати. Той, якого ще за руку цапнули, пам’ятаєте? Ґартом звуть, брат Барта. Чув про мене щось з часів Другої Північної. Ну він про це налив в вуха Йорвету, і той вирішив, так би мовити, мати зі мною розмову. 

— А далі? — підганяв його Любисток.

Але далі розповідь виявилося на диво короткою — тепер, коли Золтан згадав, що стільки матюків у присутності жінок вважається, взагалі-то, некультурним.

— Я їх послав. Всіх одразу і якнайдалі.

— Хіба скойа’таелі таке дозволяють? — здивувалася Кріста.

— Барт з Ґартом були проти мого вбивства. Мовляв, я свого роду ніколи не зраджував, вчора буквально життя Ґарту спас, тому на смерть не заслуговую. Йорвет-то явно погоджуватися не хотів, але погодився. Тьху, сука.

— Це вони не чули, що про тебе кажуть Бреґенріґси, — зауважив Любисток. — Щодо зради роду-то. 

— І слава яйцям, що не чули! — крикнул на нього Золтан. — Краще вже так, ніж бути утиканим стрілами. Йой… Барт і Ґарт гарні хлопці, як мені здалося. Компанія в них, щоправда, плюгава до жаху, і впливає на них так само. Казали, мовляв, не хочу в їхні ряди — моя справа, але допомогти своїм — це ж святе, я ж сам це розумію, і так далі. Та клав я на те їхнє святе!

— А що саме вони від тебе хотіли? — запитала Кріста. — Барт і Ґарт.

— Я не впевнений, — протягнув Золтан, — але було таке відчуття, ніби вони хотіли, щоб я дістав для них щось з Флотзаму. Балакали про підготовку, про зброю, про безліч всього іншого… Чесно — я не слухав.

— Це не звучить, як злочин, — пожала плечами Кріста. — Дістати будь-що можна й чесно. Купити, знаєш.

— Купити зброю для цілого загіна білок? — пирхнув Золтан. — Та навіть якщо б в мене було стільки грошей, я б не витрачав їх на цих… цих. Чи ти думаєш, що білки мають достатньо своїх грошей? Їм тоді не потрібен був би саме я. Барт спокійно дійшов би до наших ковалів самотужки. Ні-ні, Кріста, вони казали про торговців в місті, про весь їхніх мотлох і про те, як весь той мотлох кудись подівся з кораблів.

— Та не кудись, — пирхнула у відповідь Кріста. — А до коменданта на подвір’я. Чи ти думаєш, тільки скойа’таелі тут на злочини зугарні? Якщо вже хтось повинен той товар вкрасти, то Лоредо — значно гірша кандидатура, як на мене.

— Ого, — присвиснув Любисток. — Всього добу в новому місті, а вже судиш, хто й до чого є гарною кандидатурою?

Кріста гикнула, опустила очі і якось притихла, але Золтан бачив — не заспокоїлась. Думки крутилися в тій сивій голові і не збиралися зупинятися. У Золтана було погане передчуття. Таке ж саме виникало кожного разу, коли Любисток йшов залицятися до дочки якогось вельможі.

— Ти, значить, вважаєш, що мені було б за краще співпрацювати, га? — спохмурнів Золтан. — З покидьками, злочинцями та бісовими вбивцями, які не далі як вчора засіду на нас готували?

— Та нічого такого вона не каже, Золтане.

— А ну цить. Хочу це почути не від тебе.

Кріста відкрила рот, і знов закрила. Відвела погляд, ніби прорахувала щось про себе.

— Та ні, тобі не варто, — пробурмотіла вона так тихо, що Золтан ледве почув. — Просто… Золтане, вони нас все ж таки відпустили вчора, по безпечній стежці. А в очах більшості місцевих ти теж не те, щоб чемний чоловіче. Ще назвуть і покидьком, і злочинцем — і я так кажу не тому, що тебе таким вважаю, а бо вже чула сьогодні ці вислови.

— І що ж мені тепер, взяти сокиру і піти вбивати всіх, хто так вважає? Я тебе запевняю, вчора вони не спробували вбити нас лише тому, що не хотіли марнувати часу.

— Три постріли з лука займають менше часу, ніж вказати на стежку і переконатися, що її побачили.

Після такої довгої розмови тиша відчувалася неприродної, важкою, і жахливо давила.

— Я не знаю, Золтане, — швидко додала Кріста. — Я просто гадаю, що деякі речі були б корисніше в руках скойа’таелів, а не на подвір’ї Лоредо, ось і все.

Любисток ще щось казав, але Золтан більше не слухав, та й Кріста швидко припинила дамерно сперечатися. Ні, він багато чого міг очікувати від чудачки, яка вибігла до них посеред ліса і ледь не вмерла через вовків, але цього? Підтримки не його — краснолюда, який буквально врятував їй життя, а якихось скойа’таелів?

Хоча, чим більше він думав, тим більше доходив висновка, що це цілком мало сенс. Вона ж навіть одягнена була, як скойа’таелька. Що само собою викликало багато питань, і дівчині просто пощастило, що більше ніхто в місті цього не помітив, а самі скойа’таелі мали важливіші проблеми. Любисток правильно потяг її до швачки просто наступного дня — хто зна, скільки ще триватиме така неуважність. 

І навіть так… Золтан звик очікувати від людей багато чого, але аж ніяк не підтримку злочинних нелюдських угруповань. Особливо, коли ці угрупування були в одному кроку від вдачної на них засідки.

Засинаючи, Золтан думав, що ця загубленка вже нічим його не здивує. А потім прокинувся на світанку, ледь не одразу після третіх півнів, і знайшов її буквально під власним носом, з дуже тихим проханням:

— Ти можеш відвести мене до Барта? Чи Малени? Мені треба дещо переказати скойа’таелям.

* * *

Крізь вікна корчми ледь-ледь починало сяяти ранкове сонце. Ані пан Зеновій, ані його кухарка досі не прокинулися, але на кухні вже кипіла робота. Двоє хлоп’ят з ентузіазмом носилися туди сюди: підмітали, розпалювали піч, чистили картоплю та замішували тісто. Діти кухарки, як розсудила Кріста. Або — самого корчмаря.

— Не тим діти повинні займатися в такому віці, — пробурмотіла вона, доки Золтан вишукував собі ранній сніданок.

— А чим же? — майже агресивно запитався Золтан. — Дітей треба до праці привчати змалку, бо бачиш — зростають потім і шпигують бо зна на кого.

В приміщенні майже нікого не було, лише один пропивця спав собі спокійно під стінкою та посапував. Золтан і Кріста обрали найдальшій від нього стіл.

— Ну, розповідай. Що бодай такого в тебе є, що треба передати скойа’таелям, га? Нащо взагалі тобі їм допомагати? Що, думаєш, вони якось можуть знайти твоїх друзів чи підкинути тебе до Шерраведду? Що ти думаєш станеться, коли ти їм допоможеш? — нарешті спитав Золтан і було видно, як сильно це його бентежило. Саме це питання.

Кріста зітхнула і стиснула перенісся пальцями. Жахливо хотілося кави. Чи енергетика. Чи алкоголя, з льодом, десь в барі далеко-далеко від сюди. 

Цієї ночі вона не спала жодної хвилини. Крутилася, мов та юла, але з кожного боку до неї підкрадалися нав’язливі спогади. Крики вовків, яких розривали на шматки ендріаги. Вий монстровини, яке стало на дві задні лапи посеред високої трави. Мертві очі краснолюда, які дивилися на неї під неприродним кутом. 

— Це через мене та ендріага на них напала, — тихо промовила Кріста, так тихо, що шум з кухні мав усі шанси її заглушити. 

Це гризло її увесь час. Мертві очі дивилися на неї з-за кожного кута, нагадуючи: вона винна в тому, що в цих очах більше немає життя. Не те, щоб навмисно, але… якщо б вона не з’явилося на тій галявині, ендріаги б перебили всіх вовків на місці, не відчували б необхідності йти далі, щоб остаточно винищити загрозу своєму гнізду, не скуштували б отрути, яка, скоріше за все, і змусила одну з монстринь вийти за свої кордони…

— Ніхто не хоче про це говорити, але ми всі залишилися живі завдяки чуду і твоїй отруті, — продовлижа Кріста. — А одному з них так не пощастило. І якщо я можу якось допомогти, може здобути зброю чи ліки…

— Дурниця яка, — пирхнув Золтан. — Дівчинко, слухай-но сюди: монстри завжди були небезпекою. Не знаю, чи є вони там в твоїх землях, а якщо немає — то дідько, я вам жахливо заздрю! Але наштовхнутися на одну з цих потвор ми ризикуємо кожного разу, як виходимо за стіни власних домівок. Таке вже життя, і ти з цим нічого не зробиш. 

Авжеж, він не розумів. Для нього вона — звичайна частина цього світу, як він сам, як Любисток, як монстри. Тільки Кріста розуміла, що її присутність змінила щось на зовсім іншому рівні. 

— Скойа’таелі — не святоші, — тим часом гнув Золтан. — Вкотре кажу: вони буквально чекали нас, сидячі в пасці. Можна сказати, що та ендріага життя нам врятувала! Гадаєш, вони б нас відпустили мирно йти, за інших обставин?

— Можливо, — знизала плечима Кріста. — Можливо ні. Але ми вийшли звідти живі, хоча один з них досі тримав лука і міг нас зупинити в будь-який момент.

— Не зупинив би. Думаєш, я не помітив, що то ти його відпихнула з-під лап потвори?

—  Ми йшли їхньою стежкою, хоча могли трястися вдвічі довшим шляхом.

— А могли не встигнути нею пройти, заблукати і залишитися в тому лісі назавжди.

—  Вони залишили тебе в спокою навіть після твоїх лайок та відмовлень, хоча, як ти кажеш, за інших обставин це було малоймовірно. 

На це в Золтана не знайшлося швидкого конртаргументу, хоча видно, що він його розпачливо шукав. 

З самого початку Кріста розуміла, що втягувати його в цю справу — це проблема. По-перше, саме за це Золтан і опинився на шибениці. Цікаво, чи він би по-іншому відносився до допомоги скойа’таелям, якби знав, що засудять його, незважаючи на справжній вибір. По-друге, Золтан мав усі права зовсім її послати і більше ніколи не мати з нею справ, що само по собі жахливо лякало Крісту.

Але відмовитися від ідеї вона не могла. Тоді мертві очі переслідуватимуть її до кінця часів. 

— Золтане, слухай… Я знаю, що вони — не святі. Ніхто не святий. Але той краснолюд загинув не через власні помилки, а через ендріагу, якої там бути не повинно. А Лоредо сидить на награбованому майні і горя не знає, хоча він на загибель заслуговує значно більше. І якщо я можу якось урівняти цей рахунок… Хіба тобі самому не хочется насолити коменданту за те, які умови він створив для нелюдів в цьому місті? Хіба так можна жити? Хіба можна дозволяти таке життя? 

Золтан глянув на її шрам, на волосся, ніби майже очікував все ж розгледіти за ними загострені вуха. Потім відвів погляд. Згадав щось своє, особисте. Стиснув кулаки, спохмурнів ще сильніше. В мовчанні, яке повисло над ними вагомою хмарою, навіть легкий вітерець здавався Крісті гучною хуртовиною.

Десь під стелею в кутку відчайдушно дзижчала муха. Її крила загрузли в липкому павутинні, а з-поміж тріщин в стіні до неї вже ліз на своїх тоненьких лапках володар пастки.

— Взагалі, як це ти збираєшся влаштувати це пограбування? — врешті решт спитав Золтан. — Якщо ти не помітила, ніхто не сує носа в резиденцию Лоредо без того, щоб стикнутися з десятком його солдатів.

Кріста здивовано підняла брови. 

— Тобто, ти все ж таки перевіряв дещо, га, Золтане? 

Хівай матюкнувся по-своєму, по-краснолюдськи.

— Є діра, — сказала вона. — В стіні резиденції, з зовнішнього боку, є діра прямо з ліса до його подвір’я.

Їй довелося йти прямо серед ночі, щоб справді перевірити цю інформацію. А потім — ще довго чекати, коли вартовий біля воріт задрімає достатньо міцно, щоб не помітити її вилазки. А після цього — ще переступити через власний страх, переконати себе: якщо ворота не зачинили, значить, Седрік не бачить небезпеки поза стінами. 

Але знайти саму дірку виявилося дуже легко. Не дивно, що навіть одна з пропийць її помітила — хоча, Кріста була впевнена, пропивця наткнулася на неї мимовільно, прост коли пішла до кущів. І це само собою створювало зовсім іншу проблему.

— Якщо хтось з солдатів помітить цю діру — закладуть миттєво. Тому якщо йти — то треба робити це зараз, Золтане. Не варто гаяти час.

Золтан мав усі права зовсім її послати, і тоді — два виходи: або шукати інші зв’язки, що коштувало часу, або все ж йти до Золтанових нових знайомих самостійно, що могло коштувати життя — тому що якому скойа’таелю сподобається, що про його таємні плани бозна звідки дізналася якась dh’oine? Варіанти — лайно, як не крути.

В іншому куті всхрапнув пропивця, щось побурмотів собі під ніс і знов затих.

— Срав би тебе пес, дівчисько, — лайнувся Золтан. — Біс з тобою. Пішли, познайомлю з білками. 

Чим вище ставало сонце, тим більше прокидалося місто. Димар за димарем починали чадити, тяглися до води рибалки, жінки носили воду з криниці, діти бавилися та випасали худобу. Одна особливо потворна зграйка кур запала на чоботи Крісти і намагалися склювати їх на кожному кроці, жахливо заважаючи робити те, що потрібно було робити найперше — поспішати.

Золтан мовча вдавав, що земля під ногами жахливо цікава. Коли замість землі йому трапилася курка, він пнув її прямісінько в чиєсь вікно. 

Місце, де Золтан зустрівся з білками вперше, виявилося не так, щоб далеко. Проте, сьогодні там був лише один з пропивців — валявся в багні, прикривши шляпою обличчя.

— Ну, якщо їх тут немає… — розвів руками Золтан. — Може, воно і на краще.

Але Кріста не збиралася так швидко здаватися. Дуже розпливчасто й не точно, але вона впізнала цей район. І ще більш розпливчасто — пам’ятала, як Малену одного разу спіймали неподалік вартові. Це була домівка якогось рибалки, із сітками навколо і…

— Ти що тут забув, краснолюде? І нащо привів цю d’hoine?

* * *

Йорвет ругнулся та зі злістю пнув якусь випадкову шишку. Та стукнулася об мармурову статую двох коханців, тріснула і відлетіла в кущі троянд. Йорвет придушив бажання вирвати кущі з корінням, лише задля того, щоб знайти ту шишку і розчавити власним підбором.

Менше ніж дванадцять годин тому Лето привів його на це місце, щоб показати… Він не міг це описати словами. Проте, картина й досі стояла в нього перед очима, чергова мара в безлічі жахів.

Ця поляна завжди була залита червоним — від роз та їхніх пелюстків. Але вчора землю обагрила ще й кров майже десятка ельфів — його ельфів. Всю ватагу, якою командував Кіаран, було вбито на цьому самому місці.

— І Кіаран — також, — сказав Лето. — Лоредовська солдатня. Простежили за ними, мабуть. Твої білки були необачні.

— Чому я бачу лише кров? Де тіла?

— Бодай мене, якщо я знаю, ельфе. Може, побачимо їх завтра на піках біля воріт Флотзаму.

Лето любив сидіти біля троянд, проводив тут години, та в єдину мить, коли він був тут потрібен — пішов. «Залишив старих згадувати минулі часи», — виправдався відьмак. За цей жарт Йорвет ледь не відплатив йому жартом власного виробу: трьома стрілами в одне око.

Кров досі багряніла на траві, і буде багряніти, допоки її не змиє дощем.

Йорвет вдивлявся в цю кров, аж допоки сонце не почало пекти йому голову. Тоді розгорнувся і залишив поляну позаду. Вчорашній день виявився жахливіший за останні тижні. Чи то був баланс? Вони вбили короля, але втратили цінну ватагу? Якщо так, то цей баланс може le a’baeth aep arse.

Вони ще помстяться за тих, кого втратили. І дуже скоро. Як тільки та чародійка впорається з Кейраном і ріка буде, нарешті, вільна. А якщо чародійці то не під силу — впорається Лето. Дістане Йорвет йому грошей, якщо вже так треба. Але чим більше вони зволікають, тим гірше їхнє положення, тому…

— Зачекай, Золтане. Туди нам точно стрибати не варто.

— Хочеш щось розповісти скойа’таелям, dh’oine, то треба розмовляти з командиром. А він — он там, внизу. 

— В чому проблема, Крісто?

— Там внизу повзає крабопавук. Стрибнемо — і ми не більше, ніж ласощі для монстра.

Командир скойа’таелів застиг. Кого ще носить серед біла дня навколо його галявини? На голос він із легкістю впізнав Малену, та й Золтана Хівая важко було стерти з пам’яті так швидко. Третій голос… здається, та сива dh’oine з ліса. Якого біса воин тут роблять?

Йорвет у два кроки опинився біля галявини. Знизу, прямо під його ногами, у купі листя шарудів дурний крабопавук. Але навколо нікого не було: голоси доносилися з іншого краю, з-за дерев. Як він не бачив тих, хто говорив, так і вони не могли бачити потвору.

— Звідки ти знаєш?! — спитала Малена.

— Бо… воно гучне. Тупотить на весь ліс. Важко не почути.

Якась маленька тваринка стрибнула з-під листя та юркнула в інший бік. Крабопавук скрикнув та затупотів за нею.

— Дурна потвора, — прошипів Йорвет.

— Ну й до біса, — роздратовано сказала Малена. — Не хотілося витрачати на вас стріли, але…

— Зачекай-но, — обірвав її Хівай, з такою ж самою напругою, з якою вчора лаявся на всі заставки прямо перед Йорветом. — Ти ж не просто так тягла нас через весь клятий ліс. Ця дівчина має, що сказати, тож вислухай.

— Що вона взагалі може мати, га?

— Маю спосіб потрапити до заднього подвір’я Лоредо, — тремтяче відповіла сива. — Шлях до всіх викрадених у торгівців скарбів, що він там ховає.

Йорвет ледь не спіткнувся на одному з коренів. Зрештою, він обійшов галявину достатньо, щоб побачити ту дивну компанію. Один вигляд краснолюда змушував руки аж свербіти від бажання прострілити тому пику — за вчорашню наглість. Він ще й стояв так зручно, так близько до краю. Навіть дурна dh’oine не була така дурна, відійшла якомога далі від потенційної небезпеки. Дивно, що це їй Елеас був зобов’язан якщо не життям, то хоча б здоров’ям. 

Та й взагалі. Малена привела цю двійку до подвійної пастки, а вони досі залишаються живі. Схоже, що dh’oine непогано так змогла її забалакати, навіть не виказавши головного козиря, до цього самого момента. 

— А хто сказав, що нам це потрібне? — скинулася Малена.

«Якби не було потрібно, ми б не обкрадали маленькі каравани в лісі», — зі злістю подумав Йорвет.

— Якби не було потрібно, ви б не обкрадали маленькі каравани в лісі, — відказала сива dh’oine, ще більш невпевнено, ніж раніше.

Цікаво.

Хід прямо на подвір’я… Багряна кров серед червоних троянд встала в Йорвета перед очима. Хід на подвір’я Лоредо — чудова можливість помститися за втрачених друзів ще раніше, ніж Йорвет мріяв.

Малена скептично вигнула брів і відійшла на шаг, склавши руки за спиною. Знак. Мовчазний, щоб не видавати звукових. З дерева біля чужаків стрибнув на землю Елеас. Слідом за ним — Мара і ще двоє, здається, учні Елеаса. Краснолюд смикнувся, вже майже схопився за сокиру, коли dh’oine озирнулася на нього і мотнула головою. Йорвет сперся плечем о найближчий дуб та почав спостерігати. Лук та дві стріли покоїлися в його руках, про всяк випадок.

— Зачекай, Малена, — промовив Елеас. — Вислухаємо, для початку. Потім вже вирішимо, чи будемо стріляти.

— Нащо чекати? — вишкірилася Мара. — Вбити їх потрібно було ще вчора. Тож зробимо це зараз, а потім проберемося до коменданта і вб’ємо всіх в його смердючій резиденції.

— Або це виявиться пасткою, — зауважив Елеас, — і вб’ють там тільки нас.

— Це не пастка, — сварливо сказав Хівай. — Ми ж не ви, щоб влаштовувати іншим пастки, а потім навіть не дякувати за допомогу у вбивстві монстра. До речі, чи то правильно я бачу червоний панцир на дні цієї ями?

— Вбивство того монстра було на користь всім, — звисока промовив Елеас. — Не тільки нам. 

— Бачиш, — пирхнув Золтан до сивої dh’oine. — Я ж казав, що вони не варті тої допомоги. 

— Це не пастка, — вперто сказала dh’oine, повертаючи розмову до головної теми. — Але і не пропозиція до вбивства. Тільки до крадіжки. Пастку, якщо вона там і була б, ви зможете побачити заздалегідь, проте підійти прямісінько під стіни міста вдастся лише невеликою ватажкою. І… хоча подвір’я патрулює хіба двійка вартових, солдатні на території самої резиденції достатньо, щоб… помститися сповна за будь-яке вбивство. 

— Якщо подвір’я так захищено, то в який спосіб там з’явився слушний для нас вхід? — з підозрою запитав Елеас.

— Вона покаже, — відповів Хівай. — Якщо ми маємо згоду. 

— Але діяти треба якнайшвидше, — додала Кріста.

— Що, пропонуєш суватися прямо зараз? — скинулася Малена.

— Ми ж сказали, що це не пастка, — насупився Хівай. — Йти треба увечері, на сутінках. Так, щоб вкрадене майно можна було винести вже вночі.

Елеас мовчав, Мара шкірилася, двоє юнаків спостерігали. Дурний крабопавук нарешті спіймав свою здобич і дуже радісно зачавкав нею, водночас оббіжавши ціле коло галявиною. Йорвет похитав головою. Треба дати тварюці ім’я чи щось.

— Чому ти змінив думку, краснолюде? — спитав врешті решт Елеас. — Чутки ходили, ніби ти слав нас всіх подалі і якнайглибше.

— Скажемо так, я ще раз обміркував слова моїх знайомих краснолюдів, — протягнув Хівай. — І дійшов інших висновків.

Легкий вітерець пронесся лісом, ворушачи листя на деревах. Деякі гілки шуршали довше, ніж треба, та мало хто це помітив. Навіть Йорвет міг би упустити це, якби не знав, що на тих гілках сидять ще декілька його ельфів. Прикривають.

Елеас вагався. Мара чим далі, тим більше була готова кинутися на двійку чужаків зі зброєю.

Жахливий біль та сум за Кіараном тиснув Йорвету десь під ребрами. Той би збагнув швидко, що умови dh’oine можна легко викинути на сміття, але її інформацію використовувати треба з розумом. До стін Флотзама справді треба йти маленькою ватажкою, навіть меньшою, ніж вони ходили на короля. Показати вхід справді зможуть лише ці двоє, шукати його самостійно позначало б погоріти ще на початку.

Але не вбивати? Дурниця. Щойно вони опиняться по той бік стін, dh’oine і її умови можуть взятися синім полум’ям. 

Над галявиною пролунав свист. Одне «кья», як у галки, й одне «піррь», ніби в сойки.

Чужаки навіть не збагнули, що сталося, але у всіх ельфів разом змінилися обличчя.

— Згода, краснолюде, — сказав за них всіх Елеас. — Ви двоє приведете нас до цього входу сьогодні, на заході сонця. Зустрінемося біля старого кам’яного стовпа. Малена покаже, де саме. Пароль: К’єркегор. Відгук: Хайдеггер. Сподіваюся, не треба нагадувати, що будь-яка спроба до хитрощів буде коштувати вам життя?

На відповідь, втім, Йорвет вже не чекав.