Пасакалія

І немає різниці при цій ріці,

Що відбивають твої зіниці…

Твої вилиці, тінь на твоєму лиці,

Наприкінці, не буде різниці…

Жадан і Собаки – Ріка

Ця дівчина завжди казала, що найбільше любить мою гру. Вона не була з тих, хто розкидається звичними фразами та епітетами. Часом мені здається, що Вона не могла захоплюватись нічим, окрім музики. Я б хотів думати інакше, але ніяк не можу стерти ці думки зі своєї голови.

Я поклав віолончель до футляра одинадцятого серпня. Мої пальці більше не ковзають грифом у пошуках чистих нот. Я сиджу згорбившись, і не закидую голову наліво, що мав за звичку.

З клацанням замків інструментної труни якась струна у мені обірвалась.

Я помітив, що полиця з нотами покрилась пилом. Згадую, як Вона приносила мені все нові й нові збірки з проханням прочитати з листа, тільки б я провів смичком по струнах. Тільки б Вона послухала свій улюблений інструмент.

Її горем було те, що Вона не вміла грати ні на чому. Можливо, це в Ній мене й захоплювало. Настільки відданим музиці може бути лише слухач. Жоден з музикантів не має такої поваги до звуку. Принаймні, я таких не зустрічав.

Я почав по-новому розуміти рухи та доторки до віолончелі. Багато хто казав, що я став більш плавним. Усі питали про методику, вправи та фізичну складову жестів, але я не міг пояснити нічого з цього. Вона просто якось змінила мене.

Вона була творцем, що орудує ремісником. Лише різним блиском очей Вона змушувала мене грати інакше, розкривати потаємний смисл музики. Вона намалювала на моєму футлярі насінину, сказавши, що я маю зробити так, аби проросло дерево.

Я поклав віолончель до футляра одинадцятого серпня. Відтоді я не ходив на жоден урок або репетицію. Не можу дивитись в очі людям, які вірили в мене. Адже тоді вони почують, як паршиво я граю після такої перерви, і це їх не задовольнить. І хоча Вона завжди повторювала, що я не маю зважати ні на кого, тільки на момент, я не можу цього усвідомити.

Поки Вона була – це було легко.

Її не стало у моєму житті декілька днів до того. Вона пішла і більше не поверталась. Вона розчарувалась у моєму звуку? Зовнішньому вигляді? Настрої? Не знаю. Просто встала посеред свого улюбленого твору – «Пасакалії» Волтона – і зачинила за собою двері. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбулось. Але до мене дійшло тільки зараз. Вона втомилась. Втомилась від мене і моєї гри.

Моя музика більше не приносила їй задоволення, ми не могли порозумітися без слів, лише завдяки нотам. Щось зламалось між нами, у цьому крихкому незримому зв’язку. Я більше не знаходив Її у темі, і не зміг повести звук прямо до неї.

Браковані іграшки варто викидати.

Я кинув поглядом на футляр. Вона казала, що варто купити зелений, але я вибрав білий. Колір чистоти та початку. Зрештою, брудний колір кінця, коли він просто існує, нікому не потрібний.

Чи заслуговував на це інструмент? Адже його змайстрували для того, щоб хтось на ньому грав. І я дійсно любив займатись. Просто зараз це не можливо. Я не можу змусити себе взяти свою віолончель до рук.

Вона казала, що їй подобається колір лаку – світлий, яскравий. Немов наповнений життям. Мовляв, трагічна музика забарвлюється контрастними фарбами відблисків. Я дав потримати Їй віолончель лише раз. Наступні Вона категорично відмовлялась, кажучи, що не має права торкатись Прекрасного.

Але Вона облишила своє Прекрасне. Облишила не стільки мене, мені Вона нічого не винна, а своє єство, яке тільки я міг виразити, утілити в життя.

Випадково горнятко з кавою випало з моїх рук, оббризкавши чохол. За секунду я схопився і почав його протирати. Не можна, аби хоч крапля рідини потрапила в середину.

Що я роблю?

Мої пальці спустилися до замків.

Відкрили футляр.

Я глянув на свій інструмент, який стільки разів дарував їй насолоду. Можливо, він дасть й мені ще один шанс?

ЇЇ поглядом відбивала кожна струна, кожна волосина смичка. Дерево все ще пам’ятало запах своєї Покровительки. Але я хочу почати щось нове.

Я хочу, аби та насінина таки проросла, нехай і без Неї.

Я почав «Пасакалію» майже з кінця. Я намагався в обривках теми віднайти щось давно для себе втрачене.

Потім дійшов до початку.

І заграв з першої сторінки.

Двері відчинились.

На порозі стояла Вона.

Вона знову віднайшла мій-свій давно втрачений звук.

Наприкінці не буде різниці, як ми повернемо себе.