пасажі, що розсипаються маленькими краплями крові

Сонце практично повністю зникло за горизонтом, забираючи з собою крихітні промінчики світла. Темрява заявила свої права на зруйноване, виснажене, зголодніле місто. Рідкісні квіти, що ще не впали жертвами Апокаліпсису, приховали свої пелюстки від сторонніх очей. На верхівку хвойного дерева сів невідомий птах, звучно крикнувши і поширивши луну по всій території, що пустує. Сонце нарешті зникло, не залишаючи після себе і промінчика надії, якого так жадали смертні, що вижили. Лише один відблиск його сяйва не покинув місто, вирішивши залишитися всередині величезної піраміди, в повітрі якої витала найпрекрасніша у Всесвіті музика. 

Білл Сайфер сів за чорний рояль і поставив пальці на клавіші. Музика ніби сама з’явилася у просторі, ніби демонові нічого не доводилося робити для цього. Довгі тонкі пальці легко переміщалися з однієї октави в іншу, то закликаючи ноти звучати м’якше, ніжніше, то змушуючи акорди стати жахливими, що викликають тремтіння в колінах і десь в районі грудної клітки. Прекрасна мелодія вимальовувалась у тому хаосі, що творив Сайфер, прикривши єдине око від насолоди. Незвичні гармонії, які мали б різати слух, викликали в демона дивне почуття, схоже на натхнення. Хоча ні, у демонів не буває почуттів. 

Демони – безсердечні створіння, не здатні відчувати ні радість, ні співчуття, ні любов до прекрасного. 

Любов справжня викликала в них зневажливі усмішки і тиради щодо того, як вона марна.Самі почуття, що такі чужі темним створінням, були для них неприємними, ірраціональними, непотрібними… Ніхто з них не розумів смертних, що так женуться за цими відчуттями, емоціями, що робили їх слабшими, вразливішими для ворогів. 

Навіщо ж людям це кохання, яке змушує їх страждати, не спати ночами і складати балади та поеми? Невже людям подобається душевний біль? Невже вони відчувають насолоду, кричачи щось в істериці? У такому разі вони були б найбільш збоченими мазохістами. Але ж це не так! Демони завжди приходили в їхній світ і намагалися зіпсувати все, що вони так любили. Але смертні явно не відчували того задоволення, немає. Може люди називають це примітивною «романтикою»? Невже «романтика» і є всі марні проблеми, почервонілі щоки та засохлі бутони троянд? 

Ні, демони ніколи цього не розуміли. Або лише один демон, що зараз майже натхненно, з незвичним старанням будував чудові акорди, що так пестили слух? 

Ні, Сайфер ніколи не вірив у так зване кохання, що насправді було лише музою митців, але не було необхідним для звичайних смертних. Це “почуття”, вважав Білл, – лише привід для солодкуватих фраз і не менш солодких “мук”, не більше. Демон відчував огиду до всіх, хто схилявся перед нею, будучи готовим віддати їй усе, що має — і сяюче золото, і власну душу. 

Сайфер ненавидів «кохання» за його хибні пориви, за штучну пристрасть, за все мистецтво загалом. Ненавидів це почуття за його солоні сльози та гарячі зітхання, за поцілунки та алкоголь. Ненавидів за щастя людей, не вартих цього. За щастя всіх істот. Крім нього. 

Білл Сайфер уособлював справжнісіньку самотність, що проявлялося в тортурах людей і жорстокому погляді. 

Білл Сайфер був найсамотнішою істотою у всьому світі, але ніколи не визнавав цього. Білл Сайфер думав, що йому дуже подобається знаходитися у вакуумній порожнечі і мертвій тиші, і запевняв у цьому абсолютно всіх. Білл Сайфер міг би і сам називатися Самотністю, якби захотів. 

Але Білл Сайфер був окремим видом мистецтва, яке сам майже зненавидів. 

Білл Сайфер сам був мистецтвом, яке нікому не було потрібно. 

Білл Сайфер був мистецтвом із дивною прихильністю до клавіш роялю та до запаху хвої. 

Білл Сайфер уособлював цю до біса справжню, справжнісіньку самотність. 

Білл Сайфер супроводжувався лише власною тінню, що ніколи не ставила зайвих питань. Тінню, що не була схожа на його людську оболонку. Тінню, що завжди залишалася холодною та байдужою, коли її господар згорав зсередини від незрозумілих почуттів. 

Але демони не мають почуттів. І навіть тіні зникають уночі. 

Біллу Сайферу був потрібен Діппер Пайнс.

Діпер Пайнс, якого спрямовувала його власна тінь. Діпер Пайнс, який не міг керувати власним нікчемним життям. Діпер Пайнс, що був Мистецтвом, яке вимагало свого Творця з пронизливим поглядом та тонкими руками. Діпперу Пайнсу потрібний був Білл Сайфер. 

Ноти вилітали з-під білих пальців і розбивалися о підлогу. Ноти розсипалися, перетворюючись на алмазний пил. Новий пасаж, що зупинився на найвищій ноті, наче порив вітру, змусив демона похитнутись і розплющити око. На клавіші падали краплі крові, змішані зі сріблом, виділяючись на тлі мармурової білизни і псуючи все навколо себе. Отрута потрапила на гарні руки Сайфера, змусивши його тихо скрикнути від болю. Кров випалювала на демоні стародавні символи, що могли занапастити його. Білл Сайфер згадав про Діппера Пайнса. Діппера Пайнса, в якому була прихована ціла криницю почуттів і емоцій. Діппера Пайнса, в очах якого було видно всю його наївну і чарівну натуру. Діппера Пайнса, окремого виду мистецтва, Творцем якого, можливо, був сам демон. 

Білл Сайфер знову відчув щось. 

Але ж у демонів немає почуттів?

«небо»

Небо. Небо блакитне. Небо чорне. Небо жовте. Небо фіолетове. Небо чудове. У ньому відбиваються всі людські емоції. У червоно-жовтих переливах, у рваних хмарах, у синювато-чорних розлученнях. Наскільки воно непередбачуване, настільки і прекрасне у своїй непередбачуваності. Наскільки воно різне, чи спокійне, чи страшне, бурхливе, вбивче — настільки різноманітний спектр людських почуттів. Вдень воно у своїй прозорій відвертості зовсім незрозуміле, вночі ж неможливо не ввібрати в себе об’ємну порожнечу, прикрашену мільйонами, мільярдами погаслими світилами. Небо ніби рукою ангела проводить до душі людину, вбираючи усі сумніви у буття, усі страшні здогади, усі невгамовні думки. Небо чудове. 

Тоді чому зараз воно, вкрите золотими тріщинами і темно-фіолетовими плямами, може вселяти лише страх, від якого починають тремтіти пальці?

Білл Сайфер стояв. Просто стояв, не рухаючись, не розтягуючи губи в нудотній усмішці, у тваринному скалінні, не наближаючись, не відтворюючи ані звуку. Просто дивився прямо в очі, випробовуючи, навіть якось сумно. 

Діппер Пайнс не міг поворухнутися. Не міг смикнути пальцем, не міг на міліметр повернути голову, не міг навіть блимнути. 

– Білле, що сталося? — так і не вилетіло з його вуст. 

Демон підняв кінчики губ. 

– Білле, що сталося? 

– Білле, що сталося? 

– Білле, що сталося? 

Діппер не розумів. Свідомість відмовлялася давати йому підказки, пропонувати немислимі теорії, підтверджувати факти. 

Як можна аналізувати демона? Як можна аналізувати його вчинки? Як можна аналізувати його емоції? У демонів немає емоцій? 

Діппер чудово пам’ятав, який Сайфер, яка його поведінка, які його думки й ідеї. Сайфер ніколи не займався бездіяльностю. Сайфер, на відміну від самого Пайнса, завжди діяв спонтанно, не втомлюючись від переляку на обличчях своїх жертв, що зовсім не чекали від нього якоїсь конкретної дії. Сайфер не міг просто стояти, дивитися. 

– Білле, що сталося? 

Сайфер був надто далеко, щоб можна було спробувати дотягнутися до нього, якби була можливість дотягнутися. А, може, Діпперу так здавалося через нескінченну білизну навколишнього простору. 

Демон раптово з’явився прямо перед очима Пайнса, так само дивно заглядаючи в його повні нерозуміння і страху очі. Може, минуло кілька тисячоліть, поки демон вивчав глибини коричнево-блакитної сітківки. У Білла Сайфера тремтіли руки. 

Небо, і до того темне, як чорні обеліски, і до того сполосане немислимими, невидимими до цього моменту квітами, наче вибухнуло. 

Діппер Пайнс не міг поворухнутися. Його не огортала сліпуча білосніжність, його не сковували невидимі, невідчутні пута. Він просто не міг поворухнутися. Він не розумів бісового Сайфера, не розумів його бісового безнадійного погляду, не розумів його бісових рук. Не розумів Сайфера, що викликав, пробуджував, відроджував в ньому стільки почуттів, що борються самих із собою, скільки може розірвати людину з надто тонкою натурою. 

Тому що Білл Сайфер – окремий вид мистецтва, зрозуміти який неможливо.

Тому що Білл Сайфер — окремий вид мистецтва, розуміти який немає сенсу. 

Тому що Білл Сайфер – окремий вид мистецтва, розуміти який не потрібно. 

Тому що Білл Сайфер — окремий вид мистецтва, зрозуміти який є небезпечним для життя. 

Тому що Білл Сайфер є окремим видом мистецтва, що не потребує розуміння. 

Діппер Пайнс не міг існувати без Білла Сайфера, що вбивав його. Діппер Пайнс не міг існувати без Білла Сайфера, якого ненавидів, якого зневажав, якого цінував, якого кохав, якого шкодував, якого надихав, якого ламав, якого принижував, якого любив, якого боявся, якого не міг терпіти. 

Діппер Пайнс прокинувся у величезному ліжку, тут же звалившись на випромінюючу світло люстри підлогу. 

— Приємно зустрічати гостей у такі часи, — м’який, вкрадливий голос заповнював весь простір, відскакуючи від дзеркальних стін. 

– Білле, що сталося?

Демон матеріалізувався в повітрі, миттєво сівши в позу лотоса перед Пайнсом, розглядаючи риси обличчя, що стали більш гострими. 

Тому що Діппер Пайнс — окремий вид мистецтва, на який хочеться дивитись. 

Тому що Діппер Пайнс — окремий вид мистецтва, на який не можна не дивитися. 

Тому що Діппер Пайнс — окремий вид мистецтва, на який не можна дивитися. 

Тому що Діппер Пайнс — окремий вид мистецтва, що потребує поглядів. 

Тому що Діппер Пайнс – окремий вид мистецтва, який бере енергію від своїх шанувальників, виснажуючи їх. 

Білл Сайфер простяг руку, проводячи пальцем по блідій щоці Діппера. Вуст демона, здавалося, на мить торкнулася незвично щира усмішка. Чи це лише гра світлотіні? Білий палець пройшовся носом, стиснутими губами, лобом. Сайфер облизав губи. Діппер заплющив очі, ледве чутно видихнувши. Він схопив руку Сайфера за зап’ястя, з усієї сили стиснувши його, і глянув на демона, одним поглядом ставлячи сотні запитань, що в той момент гасали в його голові, перебиваючи решту думок. 

Білл Сайфер нахилився до обличчя хлопчика, проводячи носом по його вилиці. Спробував дотягнутися до його губ, але сам же не зміг цього зробити — надто могутнє почуття перекрило йому кисень, без якого він, начебто, спокійно міг би існувати. Діппер Пайнс завмер, чекаючи тепла, чекаючи на відчуття спокою, чекаючи чогось легкого, ніби повітряного, неймовірно приємного. І з надією безнадійно глянув на демона. 

Білл Сайфер різко наблизився, доторкнувся губами до губ Пайнса, блаженно посміхаючись. Діппер Пайнс полегшено вдихнув і видихнув, заплющивши очі. 

– Тільки пам’ятай, Сосна, – це не сон.