Історія–є циклом. Вічнім уроборосом, що зжирає себе безцільно, щоб задовольнити голод свій. Вічний голод, якого не було. Ілюзія вибору. Зламані іграшки долі, що іменуються “розумними істотами”. Не існує цілей. Не існує сенсу. Існує лише фаталізм, у вічному сприйнятті долі. Смерть–ось що є причиною життя. Так воно було завжди. І це, не змінити, навіть через безсмерття. Всі ми помремо. Але, яким чином–питання зовнішнє й внутрішнє. Тож, поки є фатальная помилка, Ми…давайте зустрінем це як свято–кінець світу?

Привіт, світе №404!

Віньєтка №1. Пар та кров–Червоний терор!

Вогонь був усюди. Кожен міліметр дахів, кожен сантиметр полей. Усе було у вогні. Горіло воно, здавалось сильніше за будь-яку пожежу. Ще б пак, бо це була не природна пожежа…а рукотворна. Людська. Химерна істота, що була дирижером Хаосу–є нашим героєм. Її Звати Еліс Янг. Жителька штату Техас, у якої було мало мови кохання…бо все йшло в іншу з мов. У піротехнічну.

Жінка мала одежу червоного кольору. УСЕ було червони:Капюшон, худі, штанці, очі. Крім техаських чобіт(Як ніяк, не забувайте звідки вона). Не дивлячись на її вічно погрозливо небезпечний погляд–вона була катастрофічно низькою, від чого вона виглядала як дитина з гранатами. Дивноті також додавала схожість на червону шапку з казок Шарля Перо, від чого дисонанс стає ще більшим. Тим не менш, Зараз її образ був іншим. Жахливим. Божевільним.

Канонада гранат, підривів на мінах, крики беззахисних. Для її червоного минулого, це було за симфонію. Страшну симфонію смерті, що здавалось мелодічним лише у її голові. Божевілля Червоного капюшона було неймовірним. Злоба та агресія, печаль та агонія..ах, як чудово, чудово! Апатія та її несприйняття реальності без вогню доповнювався маленьким пеклом. Гигикая над власною силою(якої у неї ніколи не було), вона прославляла своє травмуюче дитинство. У голоді. Бідності. А потім різкого затишку. Багатості. Силі. Мозок Еліс–зламаний контрастом. Контраст між життям та смертю. Коханням та ненавистю. Божевіллям та химерністю. І це так, бо вона і є БОЖЕВІЛЛЯМ та ХИМЕРНІСТЮ. В усій злій красі. Ви задастесь питанням, “Чому Вона це робить? Нащо їй вибухи, смерті?” Ох, любі мої…все просто:Вона кончена на всю голову. ЩО можна чекати від мавпи з гранатою? Логіку дій? Праведність? Ми що, по Вашому в майбутньому Діснея, враховуючи, що аналогія вдала?

Авжеж, вона підриває не просто будинки та звичайних людей. Ні, все набагато гірше. Справа в тому, що вона зараз на…воєнній базі США та воєнних, і вона це чворить тут. Ніхто не залишились живих. Нарешті, крики стихли. Лише одна з її рідні–вогні, та його трісканням.

Еліс, стоячи в центрі вогнища, від гранатних канонад і від того, що дехто не вміє заправляти машину, відчувала екстаз. Шум в вухах для її скаженності було за щастя. Вона тільки так бачила своє спасіння від бажання померти. Смерть інших–найкращі ліки від самогубства. Як й вогонь, що усюди царив. Усе було скінченно. Місію виконано…але вона продовжує підкидати дрова в це вже велике вогнище, неперестаючи сміятись. І цей сміх…уявіть собі крик від паніки в синергії зі сміхом психічнохворої людини. Ось це воно.

У тиші тріскоту вогня, почувся дзвінок. Еліс, якій зупинили “справу” явно б це не сподобалося. Якщо би це був би ніхто інший, як кохання всього її життя. Янг Колчек. На це, вона мала відповісти. Три години ночі, як ніяк.
–Аллоооо??~–Чогось їй подобалося подовжувати звуки, що вона говорила своєю пикою монстра.
–Йой, привіііт! Де я? На завданнііі. Казала де. Так-так-так, знову база. Так, мій одяг, крім мого плаща вигорів. Щось треба? Аааа…коли будуууу? Ну…попроси більшее, та одразу ж буду!!! Знаєш же, що твої мовляння працюють!–Хіхікала вона знову ж таки дивно. Але…якось…миліше? Чи як це описати?
–Ммм! Окей! Все, не лайся прямо у вухо! Добре-добре, зараз буду. Люблю тебе також!–Скинувши слухавку, вона подивилась знову на свій пейзаж, що вона накоїла. Запах пороху, силітри, вогню, та ненависті до всього живого прямо було у повітрі. Червоні зіниці розширювались з кожним вдохом. Так пахне червоний терор. Бо Еліс і є ним. Ну, просто її нікнеїм “Little Red Terroring Hood”, тому все логічно. Вона знову позвонила, на цей раз до “шефа”.
–Виконаноооо!!!–Прокричала вона, після чого одоазу кинула слухавку. Як некультурно!

Добренько вона звісно повеселилась…але ревматизм дає про себе знати. Так що…час додому.

Усівшись в байк, який вона благолучно спиздила у генерала вже рівнин, вона поїхала додому. Вона звісно вміла кататись на байку, але їй ЗАРАЗ це нахуй не треба. Тому що…а нащо нам легкі шляхи, якщо є екстрім? Тому, як людина, у якої тест на IQ показав 200, вона прискорилась до максимуму. Да так, що ось ось мотоцикл вже був за межою без топлива. Нініні! Треба завершити це шоу з бензином. Тому, Еліс швидко та ніби граючи у ігри де є комбо, жінка зробила K.O. раціоналізму, підірвавши байк, летячи в повітря. Логіка покинула цей світ ще з самого його народження, тому, звикніть. Запах повітря з гранатами…ах, чудово! Почав підривати небеса, вона збільшувалв темп, закінчуючи свій арсенал. Все, щоб попасти в “ціль”. Захист від вогню завдяки капюшона давало їй можливість летіти в рідний маєток.

Завдяки пару дюжен гранат, її рідного дробовика та бажання попасти додому, вона кометою пронеслася прямо до свого будинку. Ну, ЯК сказати прямо. З трішки похибкою в лиці п’ять кілометрів. Але, нащастя, так й було задумано. Просто там була “подушка безпеки” у вигляді великої такої кульки в 2 км завдоввшки та заввишки. Не промазала б.

Спустившись униз плюсклтам, вона глибоко вдихнула. Знову плече та кістки, що болять….треба або до лікаря, або продовжувати бути адреналінозалежним… Дотопав до маєтку свого чоловіка вона прям таки видохлась. Гранати кінчились, так що…
Дінь-дінь! І ось нарешті через годину, коли сонце вже почало вставати з’явилась чортяка з табакерки вдома.

Чоловік середніх літ(як й сама Еліс) відкрив їй. Якщо його описувати як людину…втомлений п’ятидесяти річний чоловік. Конкретніше, кремезний та втомлений від витівок, з багатьма шрамами, протезами та недосипом від очікування своєї блондиностої жінки. Минуле у морпехах дає про себе знати…
–Йоб Вашу мати, Еліс! Вже сонце встає, а ти тільки прийшла.–Сказав він сухо, пропустивши забруднену піском, пилом та порохом дружину в будинок, закрив двері.
–Ну вибаааач. Маленькі труднощі терористкиии~
Річард Янг глибоко вдихнув, спитав її:
–Ага блять. Ти чек бачала за підірваний торгівельний центр, що ти заділа своїми витівками?
–Що? Завеликий для мого товстосумааа??–Спитала вона, обійнявши його.
–Ага блять. Бо окрім цього ти заділа три багатоповерхівки, міст, і, якимось макаром парк, який знакодиться далеко від місця подій!
–….ееее…така доляяяя?…–Вона ніяково посміхнулась, дивлячись на нього своїми червоними очиськами. Янг лише томно подивився олним оком, спитав:
–Твоя та компанія з дурною назвою зможе сплатити, так?
–Пффф, авжеж! Доку скинути, я так розумію?~
–Ага. Щей десятку зверху за те, що замне твої….”викрутаси”.
–О, тоді залишається п’ятсот тисяч в залишкуууу~–Хіхікнула вона, потягнувшись…як одразу відчула п’ятикратний хруст спини.
–АЙЯЙ! Непогано я повеселилась…але, вже час спати. Сьогодні як завжди?
–Ти маєш на увазі дивитись “Як Ваш батько одружився” та під нього заснути?
–О! Тааак…все одно по телевізору тільки одна пропаганда американської мрії йде..
–Ми його пропустили.
–….БЛЯЯЯЯ. Треба було раніше злітати…план б??
–План б. Йди мийся, а то таку свинку не впущу у своє ліжко, Девіс~–сказав він, поціловав її чоло, що було у сажі, витерши потім свої губи.
–Йди до біса, Рузвельт~–Хіхікнула та знову, знявши до сих пір червоний плащ та чоботи, йдучи на другий поверх, до ванної.

“Рузвельт” тим часом підібрав її речі, підставив їх до дверцят внутрішнього двору, глибоко вдихнувши. Невже йому, Річарду “Дік” Янгу, контрбандисту вищої ліги, буде неймовірно важко зі своєю жінкою-терористкою, яка з’явилась в його житті у той самий час, коли він і сам був трохи…”ідіотом”, якщо м’яко висловлюватись?
“Боже мій…усі радянські люди такі кінчені, чи мені так повезло? Хоча…Так, однозначно так. З цією мавпочкою з гранатометом як мінімум не нудно. Й хоч мені не подобається, що вона чворить.. я бачу, що їй це подобається. Хоча, я типу краще?”–Янг, йдучи навверх, зупинился на сходах, вирішив подивитись на стару фотографію тридцятилітньої давнини. Ох, їх фотографія з заручин! Еліс та Він, з його дружбаном Доком.
“Мдаа…як ми довго не дружили, ти так й не повернув медіатор та ті злощасні десять баксів, містер ФБР”–Річард посміхнувся. Ах, такі спогади…коли він був молодий та зелений, й не знав, що таке мати протез та “в’єтнамські” флешбеки з ворожнечою з законом. Ох, тепер все по іншому. Хоча, насамперед…не так погано, як могло би бути. Він як мінімум не спився від тяжкої долі, не мучається від того, що холостий, і що йому сумно. Та ще й домина дай боже…ностальгія ностальгієй, але стати знову голим та босим студентом не хочеться.

Піднявшись нарешті навверх, він включив свою гіганську плазму, йдучи до плану “Б” під назвою…телемагазин. Під таку хуйню засне навіть людина, що ніколи не спала. О, й якраз Еліс на місці.
–Мгм! Бачу, Рузвельт вже включив плаааан б~–Вона обійняла його зі спини, знявши нарешті лінзи. Так, червоні очі–не її. Її колір–це бурий, що неочікованно добре синергувала з її мініатюрність та блондом.
–Ага. А Моя Девіс знову вдягла мій подарунок..–Сказав він, поцілувавши її у шию, від чого вона посміхнулась.
–А що? Подобається, як ця нижня білизна виглядає на мені? Чи може тому, що в тобі прокинувся Клінтон, мій старенький Янг?~–спитала
–Ого…ти серйозно залицяєшся? Яка нахалка…це мені завжди в тобі подобалось, Девіс~–Чоловік, що вже навис над нею. Чорт…а цей морпех-контрбандист так гарно виглядає зверху…відчувається його агресія та бажання втоптати у землю…мм!

Однак, Еліс такі речі були занадто милі, чим страшними, тому поставив ногу на його торс.
–Милий…ми спати хотілииии, а не трахатись. Тим паче, я піздець втомилась для такого~–Вона зареготала, обійнявши його ногами, продовжуючи на нього божевільно дивитись. І як такі протилежності так гарно притягуються?
–В тебе є втома?–Саркастично спитав Янг, поцілував її.
–Ну..я ж людинааа!~
–…А я сумнівався в цьому, дивлячись на твої пригоди, диявол~
–Йолоп!!
–Твій йолоп~–Він посміхувся, уже засипаючи на її малесенькому тілі. Аліса була спантеличина таким сюжетним поворотом від якого, вона й сама заснула. Однак сон був недовгом. Годин з 4 точно.

Почувся дзвінок, від якого Еліс йобнула випадково янга ногами, який вочевидь впав на піжлогу, взявши трубку.
–Таааак? О, містер бос! Привіт-привіт? ЩО?! ЧЕРЕЗ ГОДИНУ? Окей-окей, не кричіть тільки. Бувайте!!–Клік.
–Що там,…–Спитав сонний “Дік”, піднявшись з землі, підтягуючись.
–Треба буде давати звііііт…йобанна бюрократія…–Вона тяжко вздихнула.
–Ти будеш з цим трахатись?
–Так…а щооо?
–НЕ підриваючи нічого?
–Ні звісно! Інакше, все спочатку прийдеться! Що за стереотипи, коханий?
–Вибач! Я думав, ти все таким чинном вирішуєш.
–…МАЙЖЕ все, Річі. Все крім опису того, як хтось згорів на роботі. Це такий каааайф!!~
–…Зрозуміло.–Чоловік тяжко видохнув, побачив божевілля жінки відступив з питаннями.
–Коли будеш дома?
–Хтозна, я можу взяти ще завдання, якщо будуууть~–Сказала вона, поцілував його ніс, вже почав вдягати лінзи.
–Вони тобі підходять, до речі?
–Ага! Дуже дякую, милий, за це! З ними усе видно!–Хіхікнула вона, зніяковівши. Вона така мила, коли не в екстазі від її файршоу.
–Нема за що, люба. Головне, що ти бачиш.–Сказал він, обійнявши свою маленьку божевільну, сказав їй.
–Покажи їм, що таке “червоний терор”, мила.
Еліс від цього аж засяяла, почав скажено реготати, ніби від лоскотки
–Добре! Я покажу, де раки зимують, ХІХІІХІХ!!~
“А де вони зимуюють..?”–Спитав себе Річ, відійшовши від неї, яка швидко збиралась. Плащ. Чоботи. Червоне худі та спортивні штани. Поповнення арсеналу, та кава. Без неї нікуди після такого .
–Я пішлааа!~–Сказала вона, виходячи з парадного виходу.
–Ага. Бувай!–Сказав він підійдя до дверей, поцілувавши її перед тим, як вона зникла в пилюці в лиці мотоциклу. Як вона любить нищити раритет, боже мій.

А Річард “Дік” Янг, тяжко видихнув, закривши двері, питаючи тільки одне:”де раки зимують то?”, вже думаючи окрім фразеолоізма, “де той віскарь?”