Панельні будинки

Темно та холодно, але люди на це не звертають уваги. Усі вони кудись біжать з веселим посмішками та голосним сміхом. Ось студетки цокуючи каблучками та новими зачісками біжать на вечірку, ось чийсь батько приїхав додому з подарунками для своєї малечі, а ось- хтось сидить в кафешці зі своїм коханням та тихо вуркочуть.

Київ сяє майже всюди з розпростертертими обіймами до гостей та туристів. Він наче сміявся та зазивав усіх подивитися на нову ялинку, яку всі так довгождано чекали. Але навіть таке самовпевнене та живе місто, не мало право потурбувати район, де живе сама панна меланхолія. Там навіть не пробивається весь цей шум від столиці, яка вже готова вітати своїх мешканців зі святом.

Той район вже давно спить чи сидить за столом зі своєю родиною. Деякі віконця вже виключали світло, щоб маленькі дітки вляглися спати, а інші ще чекають, коли проб’є дванадцять. Можно було сказати, що все було мелонхійно, як завжди, але це не так…

Біля під’їзду номер 7, стояла якась тінь, яка не покидали свого господаря. Навкруги нього нічого не було, навіть котів, які завжди щось клянчили від жителів будинку. Сама постать була високою та тихою, від нього не було й звуку. Можно було його зплутати з якоюсь статуєю.

–Задовбало– хриплий голос пролунав та зруйнував таку жадану тишу.

Раніше цей голос був гучніший за дзвіночки, а очі, які були уособленням терпкого та теплого еспреса, зігрівали душу кожного. А худе лице, яке завжди зустрічало всіх з посмішкою, було рідним для кожного…

Було…

– Якщо я зараз підіймуся, то в мене буде не тільки розквашений ніс- пробурмотів юнак та зарився ще глибше в шарф.

Шарф мав бути чорно-зеленим, як і його улюблений факультет з Гаррі Поттера- слізерін. Але, якщо було добре приглядітися, то на м’якій бавовні було видно червоні краплі та плями, які так намагався сховати хлопець. Йому вже начхати, що з ним буде, якщо не відепре, то викине чи сховає від батьків. Куртка, яку вже було важко впізнати за кольором, була брудна та покоцана, наче вона просила, щоб її викинули. Джинси теж постраждали від “привітання” сусідів, а чоботи, яким навіть нема й місяцю, вже мали дирки.

–І що я тут забув?

Його питання ніхто не чув, окрім- свіжого снігу, панельних будинків та тиші.