Панацея. Глава 2.

Поки дорослі закінчували з ремонтом та облаштуванням печери, наша новостворена команда вирішила познайомитись трішки краще. Ми зібрались у місцевій бібліотеці, яку вже встигли відремонтувати і зав’язали бесіду. Робін, Кід Флеш та Аквалед знали один одного уже деякий час, зрідка перетинались на тих чи інших місіях їх наставників.

Аквалед, як самий зрілий із трійки, вирішив розповісти нам всім як саме вони опинились тут і зараз. Під доповнення своїх товаришів він переповів решті з нас сюжет перших серій мультсеріалу. Хоч я і знала все це в загальних деталях, та дрібниці встигли забутись тому я теж слухала з цікавістю.

Почалось все з того що їм трьом, а ще Спіді – протеже Зеленої Стріли, набридло те що дорослі члени Ліги не пускають їх на загальні збори, не довіряють якихось таємниць, і взагалі всіляко оберігають. Коротше кажучи хлопці взбісились як і мають робити всі підлітки. Спіді взагалі спалив мости і пішов у сольне плавання. Решта не хотіла діяти так категорично, проте і терпіти принизливе ставлення дорослих теж вже сил не було. Тому Робін взломав компютерну систему Ліги, дізнався що в приватній лабораторії “Кадмус”, твориться якесь лайно, і запросив колег відвідати цю організацію.

Вони проникли в середину, і знайшли на нижчих рівнях не багато ні мало цілу нову расу штучно виведених істот з телепатичними талантами. Геноморфи так їх назвали вчені. Але навіть це ще квіточки. Забравшись на самі нижчі поверхи Кадмусу, герої знайшли капсулу з клоном Супермена, ага, тим самим Супербоєм. Брюнет хмурився коли решта хлопців розповідала нам як вони намагались врятувати його, а він спершу напав на них, із-за телепатичного контролю.

Загалом, після низки боїв, крапельки удачі, та допомоги хорошого геноморфа, хлопцям вдалось піднятись на наземні поверхи лабораторії. А там їх уже чекав фінальний босс, так би мовити. Головний вчений, що завідував всім комплексом, явно дуже не хотів відпускати юних героїв і наражатись на інтерес Ліги, тому прийняв якусь експериментальну формулу суперсолдата, та перетворився на надсильного монстра. Тільки за допомогою спільної праці їм вдалось перемогти гада. Правда верхні поверхи Кадмусу фактично перестали існувати, але то дрібниці.

Звісно під кінець до місця події підтягнулась ледь не вся Ліга. Наставники намагались морально задавити своїх протеже, але ті не піддались і висунули ультиматум. Мовляв, або давайте нам дорослу, серйозну роботу, або ми підемо у слід за Спіді. Бетмен і Ко подумали декілька днів, і вирішили задовольнити потреби молоді.

– Ось, якось так все і було, – закінчив Аквалед.

– Так, крута пригода в результаті якої ми отримали нового друга! – енергійно промовив найшвидший хлопець в кімнаті. – А що на ваш рахунок, як ви опинились в команді?

Ми з Міс Марсі переглянулись і я кивнула їй, віддаючи можливість першій розповісти свою історію.

– Насправді нічого такого. До недавнього часу я жила на Марсі, і мені дуже подобалось Земне телебачення.

– Почекай, на Марсі наше ТВ? – здивовано запитав Робін, чухаючи голову.

-Звісно! Дядько Д’жонн, зробив передатчик, який транслював ваші медіа прямо на Марс. Деякі канали користувались неабияким попитом. Цей вчинок дуже сильно вплинув на нашу культуру! Мені особливо подобається шоу під назвою “Привіт Меган!”, жаль що воно закрилось! Кхм, так от. Я дивилась багато Земних передач, і одного разу вирішила навідати дядька, прилетівши сюди.

– Ого, це круто!

– Так, але, – дівчина трішки опустила плечі. – Виявилось що дядько доволі зайнятий своєю роботою, як звичайною, так і героїчною, тому він не міг приділяти мені стільки часу, скільки хотілось би. Тому, коли стало відомо про ініціативу створити команду молодих героїв, він запропонував мені приєднатись. Мовляв, мені потрібно спілкуватись з людьми свого ментального віку.

– Ментального? – запитав Кід Флеш.

– Ну так, біологічно мені сорок вісім.

– Ого! Ти точно виглядаєш молодше!

– Марсіани живуть довше людей, і термін дорослішання у нас довший.

Дискусія на деякий час звернула в сторону, коли ми намагались перерахувати Марсіанський він на Земний лад. Заява дівчини мене не сильно здивувала, хоча я і не встигла повністю вивчити її біологію, але частина про довге життя була для мене очевидною.

– Гаразд, а як щодо тебе, Панацея? – запитав Робін.

– Моя історія також доволі проста, – усміхаюсь. – Десь близько місяця тому, якимось незрозумілим чином, я перемістилась зі свого рідного у ваш всесвіт.

– Ага, – кивнув Кід Флеш. – Почекай, що?!

– Кажу ж, не знаю як саме. Можливо якась просторова аномалія, чи втручання якоїсь могутньої сутності, але я тут.

– Стій-стій! – замахав руками Робін. – Ти не вигадуєш?

– Чому б це? – знизую плечима. – Давайте народ, не робіть такі лиця, ви живете у світі, де є прибульці з суперсилами, магія, супертехнології й Чудо-жінка яку буквально зліпили із глини, подорожі між різними вимірами – це дрібниці.

– Погоджуюсь з усім крім магії, – киває Кід Флеш.

– Гаразд, – повільно говорить Аквалед. – Що було далі?

– Ну, в мене фактично нічого не було окрім костюма, та гаманця з доларами із паралельних Штатів. Я не хотіла аби мене звинувачували у підробці купюр чи щось таке, тому вирішила зв’язатись з героями. Мені пощастило, що я опинилась в Метрополісі. Було не важко привернути увагу Супермена, коли я почала зцілювати людей на вулиці. Ми поговорили й він запропонував мені допомогу від імені Ліги. Вони дали мені житло, гроші на перший час, та, фактично роботу. Ну, насправді я все ще прохожу тестування власних сил, але воно на фінальній стадії. Вчені із СТАР Лабс намагались зрозуміти як у мене це виходить і чи мій метод безпечний для людей. З першим нічого конкретного не вийшло, з останнім мені дали зелене світло. Декілька днів тому мені дали документи почесного лікаря, що дозволяють практику. Надіюсь скоро я зможу працювати в лікарні.

Я помітила, що Супербой дивився на мене якимись ревнивим поглядом. Хм, чого б це? Ах, можливо через те що в нього був якийсь конфлікт на початку відносин з Суперменом? Не пам’ятаю точно в чому причина, потрібно буде з’ясувати.

– Ого, це дійсно “проста” історія, – пирхнув Кід Флеш. – Проте, я не зрозумів одного. Навіщо ти прийшла в команду?

– Гей, чувак, це було грубо! – Робін вдарив свого друга ліктем кудись у бік.

– Нічого, я розумію, – посміхаюсь. – Мої сили дійсно не дуже добре підходять для бою. Хоча це спірне питання. Однак я дійсно не вмію битись так як ви хлопці. Але річ у тому, що мої сили підштовхують мене до конфлікту. Якщо я буду використовувати їх тільки лиш для лікування, існує високий ризик зійти з розуму.

В канонічній історії “Червяка”, справжня Емі дійсно відчувала постійний стрес від цього. І в кінці кінців зробила щось жахливе. Хоча, це ще питання в тому чи її сила звела з розуму, чи вплив рідної сестри. Знову ж таки, я не пам’ятаю канон веброману так добре як хотілось би.

– Що, як це взагалі можливо?

– Самі подумайте, чи багато ви знаєте металюдей, котрі задовольняються тим, що живуть звичайним життям? Мені здається, що левова частина стає або супергероями або такими ж супер, але вже злодіями. У мене цей аспект просто сильніше виражений, от і все.

Звісно в цьому світі сили не підштовхували своїх власників до конфліктів, ну, начебто нічого такого я не пам’ятала. Але аргумент здавався доречним. Зрештою хлопці та дівчата не знайшли чим його можна заперечити.

Мені насправді не хотілось вдаватись в подробиці того як діють мої сили. Не те щоб я не довіряла цим людям… і нелюдям, хех. Але було б розумно тримати деякі деталі при собі.

На жаль у нас було стільки часу як я сподівалась. Члени Ліги закінчили ремонт, і наставники забрали своїх протеже. В результаті в печері залишився тільки Супербой, та Міс Марсі. Здається вони будуть жити тут на постійній основі. Мені також потрібно було повертатись в СТАР Лабс аби вилікувати раніше назначеного пацієнта.

✙✙✙

На наступний день, після праці в лабораторії, я одразу ж попрямувала в печеру. Добре мати під рукою чортів телепорт. Наскільки я розумію, це все ще доволі дорога технологія, котрою більш менш на монопольній основі володіє Ліга Справедливості. Вчені із СТАР Лабс намагаються зробити її менш вартісною в плані матеріалів, а також енергії потрібної на телепортацію. І тепер як член молодої команди супергероїв я також мала можливість використовувати мережу Зета труб. Ну, мережу це занадто голосно сказано. Існує доволі обмежена кількість локацій до яких я маю доступ.

– Гей, є хто дома? – голосно запила я, коли комп’ютерна система оголосила про моє прибуття.

Сьогодні печера виглядала якось пригнічуючи пустою. Велика локація де живе всього дві людини – ну, вона автоматично стає похмурою, навіть якщо стіни пофарбовані в рожевий колір!

– [ПАНАЦЕЯ!] – крик що лунав безпосередньо в моїй голові змусив мене болісно скривитись.

Міс Марсі, що вилетіла із якогось коридору, застала мене з руками притиснутими до скронь.

– Ой, пробач-пробач! – ніяково почала лепетати вона. – Тобі неприємно коли я спілкуюсь телепатично?

– Це просто… якось дивно, і голосно, – зізналась я.

– Вибач, я не думала, що так станеться. На Марсі всі так говорять. Напевно я не розрахувала силу.

Заспокійливо поплескавши перелякану дівчину по плечу, я проігнорувала інстинктивну активацію своїх сил.

– Просто спробуй трішки тихіше.

– [Добре, тепер краще?]

– Значно, – зізналась я.

– [Гей, ти можеш відповідати подумки, просто спробуй транслювати те що хочеш сказати в мою сторону!]

Наскільки пам’ятаю, з якогось моменту Юна Ліга, чи Команда як вони себе називали, дуже часто використовували телепатичне спілкування. Адже це досить зручно і його неможливо прослухати, звісно якщо у вас немає ще одного більш вправного телепата. Отож я спробувала прислухатись до поради дівчини, і це виявилось простіше ніж я боялась, але важче чим могло бути.

– [Привіт, мене чутно?] – подумки запитала я.

– [Так!] – радісно вигукнула зеленошкіра дівчина.

– [Ці веснянки на її обличчі такі милі, хе-хе.] – подумала я про себе, але з огляду на те як почервоніла дівчина переді мною, щось пішло не так.

– Д-дякую, – сором’язливо заломивши руки, вголос відповіла Міс Марсі.

– Я не буду перепрошувати за правду, – з посмішкою на обличчі говорю. – Але ці телепатичні бесіди потребують практики.

В цей момент на шум наших голосів завітав другий і останній мешканець печери. Похмурий кремезний хлопець, із коротким чорнявим волоссям.

– Привіт Супербой.

– Вітаю, – лаконічно відповів хлопець. Так, спілкуватись із ним набагато важче, хоча це не дивно, враховуючи те що він тільки декілька днів тому побачив справжнє сонце.

– Народ, ви голодні? Я тут прихопила із собою трохи італійської пасти якщо ви їсте таке.

– Звісно! – радісно вигукнула Міс Марсі. Супербой просто кивнув.

Хоча кухня в печері й була забита продуктами по максимуму, проте я сумнівалась в кулінарних талантах когось із цієї двійки, а самій готувати також не хотілось. Тому й взяла їжу на виніс. Опинившись на кухні я стягнула з обличчя свій шарф, і не довго думаючи зняла й балахон. В печері підтримувалась досить тепла погода, тому мені стало жарко у свому героїчному образі.

– Ой, ти відкрила нам своє обличчя, – зауважила очевидне Міс Марсі. – Але ж, Панацея, хіба герої не намагаються тримати такі речі в секреті?

– Так, але тепер ми в одній команді, і вчора я бачила обличчя майже всієї команди. Тільки Робін зробив символічний жест, і натягнув темні окуляри. Загалом я не бачу нічого поганого в тому аби відкрити вам свою цивільну ідентичність. Тому, дозвольте ще раз представиться, Я Кетрін “Кет” Даллон.

Ім’я моє рідне із минулого життя, тільки на тутешній лад перероблене, а прізвище я вирішила залишити в честь оригінальної власниці тіла.

– Приємно познайомитись, я М’ганн М’орзз! Меган якщо на людському! – одразу ж представилась марсіанка.

Коли ми вдвох повернули голови в сторону єдиного серед нас хлопця, він якось знітився.

– Я Супербой, нема іншого імені.

– Точно, вибач, я не подумала про це, – прошу пробачення перед ним. Вчені що його клонували не дали хлопцю нормального людського імені, навіщо їм. В їх уяві мін мав слугувати в якості зброї, не більше.

– Тоді, ми можемо підібрати тобі щось гарне! – палаючи оптимізмом, промовила Меган.

– Ні! – трохи агресивно відповів клон. – Мені не потрібне інше ім’я!

Меган знітилась, а я нахмурилась. Хлопець явно потребує адаптації до світу. Мені потрібно дізнатись, чи планує Ліга робити з цим щось. Зі свого досвіду скажу, що вони трішки… короткозорі. Так вони дали мені квартиру, документи, роботу, але на цьому усе. Ніяких психологів чи щось таке. Наче людина котру висмикнули із рідного світу і закинули в інший мультивсесвіт, може сама подбати про свої нічні кошмари!