Пам’ять на камені

Весь день Ровена була у подавленому стані. Хоч вона і намагалася усміхатися, але це була награна усмішка. Юджи це одразу помітила, скільки би та не питала її кохана постійно казала, що все в нормі і з нею нічого не трапилося. Лише ближче до вечора Юджинії вдалося дізнатися у чому справа

– Люба, що трапилося? Ти весь день така сумна ходиш, я ж прекрасно це бачу. Тебе щось хвилює? – Слова Юджинії були лагідними, вони наче намагалися не зачепити старі рани у розумі Рові

– Тут така справа….. – Рові тяжко видихнула, дивлячись на свою дружину ледь стримуючи сльози – Років так… Ох, скільки ж часу пройшло…. Я вже не згадаю, але давно… – Вона збиралася з думками – Загалом, декілька тисяч років тому, в цей день померла моя мати. І не просто померла, її вбили. В цей день могла ще померти і я, і брати. Ну, я то ладно, я могла і не померти, а от хлопці могли і мати закрила їх собою, коли ті падали – Ровена протараторила це не запнувшись ні на одному слові – Ось і…
Юджи різько обійняла свій скарб, що от от би розплакався. Вона намагалася забрати в Рові, хоча б трошки того болю, що та відчувала

– Тихо, тихо, я все зрозуміла – пошепки промовила ельфійка, обережно гладячи Рові по спині – Хочеш, сходимо до неї на могилу?

Ровена лише покачала головою, затверджуючи пропозицію

– Тільки, вона похована доволі близько до мертвих земель, тобі не стане погано? – Вона подивилася на Юджи, з трохи мокрими очима сповненим любові

– Все буде добре, не переживай – Ровена отримала легкий поцілунок у носа, потім під обома очима і в кінці у лоба

Було ще декілька годин до сутінок. Ровена телепотрувала їх на місце, бо дорога конями зайняли б пів дня, а в них цього часу не було. Подружжя підійшло до охайної плити, на якій було лише одне ім’я «Аріох». Літери були вицарапані не дуже охайно, але здавалося відчуття, що вони були зроблені з усієї любові, до померлого

– Привіт мам, як ти? – Ровена посміхалася, майже звичною для неї присталою посмішкою – Якось так вийшло, що я вас не познайомила. Так от, це моя дружина Юджинія Равона, вона чудова, правда– Вона лагідно провела долонею по філігранно обтісаному камінню

– Добрий вечір – Юджи підійшла ближче і обійняла свою кохану зі спини – Ваша дочка у надійних руках, не переживайте

– У хлопчиків все добре. Кілл нещодавно вчив Лі, як битися на мечах. У малого добре виходить. А от Білі весь час бурчав на Кіла, щоб той не сильно бив Ліама. Ох, ти би їх бачила – Ровена стомлено посміялася і разом з Юджи сіла на землю поряд могили – Джекіл дуже сумує за тобою. Він цього не каже, але по ньому видно. До речі, як там Хронос? Ти його не зустрічала? Подумала, може ви пересікалися. Те що він мій батько, не міняє факту, що він мудло, мам – Рові по дитячому надулася, але через мить змінила вираз обличчя, через ніжний і обережний поцілунок в шию

– Не заводся, люба – Прошепотіла Юджи у місце, де залишила поцілунок

– Да я і не завожусь, просто спілкуюся з мамою – Ровена запустила руку у волосся коханої. Вона так вибачається за свої проступки – &₴#6@^$£÷₴&@ &29@_5₴@®%{€× ™%°€°€{$© – Із вуст демонеси лунала не розбірлива для вуха Юджи, але гарна та спокійна пісня. Пісня покійному янголу. Пісня, яку чують усі янголи. Не знають від кого, але знають кому вона – fUua6£^^€§∆©✓© ′×¢€✓¢}£}¢!^¢°€€. Вибач, я сьогодні пізно, зазвичай вона луна на світанку… Ніяк не забуду той світанок, мам…

Юджинія лиш міцніше стиснула свою кохану в обіймах, наче кажучи, що вона поруч, намагаючись вберегти та позбавити тих спогадів

Вони так просиділи ще приблизно годину, у повній тиші та в обіймах одне одної

– Ну що ж – Ровена випірнула з обіймів та піднялася з землі, простягаючи руку Юджи – ми мабуть тебе покинемо, ти ж не проти? Там завтра мають прийти до тебе хлопці, Лі та Біл обіцяли зробити для тебе печиво. До зустрічі, мам – Вона посміхнулася беручи Юджи за руку, та відправляючи їх до палацу ельфійської столиці