Памʼять

Попередження: У фанфіку присутні спойлери до манґи.(частково)

Тут було холодно. Завжди було холодно. Навіть під пекучим сонцем улітку це місце було холодним і тільки метелики, що так бажали знайти їжу здавалися до бридоти прекрасними поряд із сірим камінням та деревами, що ніби були темніші від болю, що охопила все навколо. Ніби кролик пробіг його могилою, він відчув звичні мурахи шкірою.

Ворони, що каркали, привернули його увагу і чоловік підняв голову, дивлячись на їх чорне пірʼя, що так відрізнялось від його. Червоний. Так, чудовий в його крил колір. Колір, що приносить біль. Колір, що попереджає про небезпеку. Колір, що ховає будь-яку рідину, котра потрапляє на нього. Колір болю та страждань. І він повністю його.

Він підійшов до трьох каменів, без імен та будь-яких надписів. Каменів, що ховали за собою історію, котра буда розказана коротко і без дрібниць. Він памʼятає, як Деку боровся за них, за їх імена, за памʼять про те, що ті були живі. Але це не було їм потрібно. Комусь – можливо. Але не їм. Їм просто було потрібне життя без турбот та болю, життя вільне та щасливе. Їм не потрібна памʼять та історія. Кому це взагалі потрібно?

Він поклав квіти. Червона лілія. Біла лілія. Голуба лілія. Йому невідомі ті квіти, котрі вони любили, як і їх улюблені кольори. Він знає, що Тога любила і любила багато. Він знає, що душа Джина була чиста та лиш в деяких місцях подряпана людьми, що не намагались, не хотіли зрозуміти. Він знає, що полумʼя Тої було найгарячішим з усього, що він будь коли відчував. Цей льодяний колір спалив його крила, знищив їх та пошкодив його шкіру, мʼязи та кістки.

Але він міг зрозуміти. Не міг виправдати, не міг пробачити, але він дійсно міг зрозуміти тих, кого колись не врятували герої так, як одного разу врятували його. В підручниках не буде написано, чому саме вони померли. Чому саме вони боролись проти світу разом із Тенко, від котрого не залишилось і попелу. Все їхнє життя було просто стерте і не принесло нічого, окрім болю та уроку, що отримали всі герої не тільки Японії.

Але це нічого для них, бо їх нема.

– Думаю, мені треба вибачитись. Взагалі-то, це не так. Я не зробив нічого з того, про що мав би шкодувати. Я не повинен у твоїй смерті, – він подивився на лівий сірий камін, під котрим одиноко лежала кривава квітка, що так личила б дівчині, котра лежала у двох метрах нижче. – І не повинен у твоїй також, Дабі, – чоловік не знав, що саме він має відчувати, говорячи до нього. – Правду кажучи, це ти мав би вибачитись. Я півроку ходив, не літаючи. Не міг навіть героєм себе назвати. Звучить егоїстично, так? Але як тебе ростили номером один та всемогутнім, так мене ростили героєм. Можеш уявити, що не матимеш змоги спалити всіх своїх ворогів та себе самого? Хоча, тут дійсно є і моя провина. Але вона не торкається тебе.

Це було найважчим для нього. Чимось, що було так складно, так тяжко, так боляче. Це було чимось, що приносило страждання. Один лише спогад, але за ним десятки інших, таких протилежних йому. Таких світлих та теплих. Він стояв, ніби закамʼяніла статуя перед сірим та холодним шматком природи. Ні мармуру, ні граніту. Звичайний камінь, котрий той не заслуговує, о ні. Бубайгавара був світлою та теплою людиною, що змушувала серце Яструба час від часу сумніватись, чи потрібні йому його цілі, його мета, його наміри. Але Бубайгавара був там один. А з іншої сторони були ті, кого він любив, поважав та бажав захищати. Не у його силах було піти проти життя, але у його було піти проти моралі.

Мораль. Таке складне слово, котре він ніколи не розумів і сенс його до Яструба дійшов в той самий день, коли він проштиркнув тіло людини, котру хотів би колись назвати справжнім другом. Мораль завжди була складною, як почуття, як і серце, і емоції.

– Пробач, Бубайгавара, – промовив чоловік тихо, ніби маючи страх, що зараз на нього знову почнуть кричати, виривати серце словами, що ріжуть душу гостріше за ніж. Але ніхто не кричав. Вже не було кому кричати. – За те, що не дав тобі стати щасливим. Я знаю, знаю, що не винен. Знаю, що зробив те, що мусив. Але мені боляче, так боляче. Пробач, Бубайгавара. Я сподівався, що ти не будеш тут лежати. Сподівався, що ти будеш жити далі, що ми обидва будемо жити далі. Звучить так по-дитячому, але я думав про те, що зможу зробити тебе героєм. Ти працював би у моєму агентстві і ніхто не посмів би тобі ц слова сказати про минуле. Але минуле залишилось, а майбутнього тепер і немає.

Це були слова однієї людини до трьох, що ніколи не дадуть йому відповідь. Розмова, котру треба було б назвати монологом. Але він не посмів би. Він ніби досі чує їхні голоси у голові, що кричать та сміються. Не довіряють та називають другом. Голоси були досі із ним і снились ночами у жахах, що він ніколи не забуде. Кожен з них. Кожен зі спогадів, кожен із багаточисельних снів він не забуде ніколи. Він не хоче забувати. Це має бити його й далі. Бити та вчити.

– Ендевор… Вибач, що згадую його, Дабі. Тож, Ендевор думає, що я занадто часто про вас думаю. Що не можу виконувати роботу. Він дав мені візитівку якоїсь психологині, що працює із героями. Він також до неї доречі ходить. Вони ще всією сімʼєю ходять до сімейної лікарки, але це вже не мій варіант. В мене ж немає сімʼї… Це було не те, про що я хотів говорити. Що ж, – чоловік зітхнув. – До наступної зустрічі.

Кладовище все так само було холодним. Дерева все ще були темними, ніби у них забрали всі яскраві фарби та залишили лише темні, холодні відтінки. Ворони все так само кричали, немов вилетіли з моторошних фільмів. Різнокольорові метелики все так само продовжували блукати квітами, шукаючи щось, чим могли б поласувати і змушували його тіло вкриватися мурахами.

Правда, він не був таким самим. Завжди, приходячи сюди, чоловік змінювався. Ніби не потрібна була йому терапія. Ніби мокре обличчя та пекучі очі змушували його душу змінюватись, оголюватися, підставляючи себе під льодяні ножі засудження, та повертатися назад. Ніби так було потрібно. Ніби це було найкраще, що міг зробити для них.