Пальці

— Я сьогодні з кроваті вставав годину. Клянусь: годину. Це ну смішно як це довго.
© Міша Рудь

Оце гидотне відчуття, коли свідомість раптом викидає посеред сну на поверхню. Ніби хтось зриває з тебе VR-окуляри: ти ще хвилину тому валандався собі на глибині і горя не знав, млів у розквіті власної фантазії, де один фільм перетікає в інший, — а зараз вже відчуваєш навколишній світ кожною клітинкою їства, так гостро, що стає боляче. Моторошно відчувати шкірою ковдру, макітрою подушку, це дратує геть всі сенсори, і йобана тривожність розганяє дихалку, ніби ти справді випірнув після того, як просидів під водою на спір «хто довше».

Тільки очі відкривати не хочеться. Тішися надією, що такий теплий приємний сон ще повернеться — а от сонячне світло його злякає і прожене стовідсотково. Намагаєшся заспокоїтись, згадати якісь деталі, повернутись сходами в ласкаві обійми вигадок і ілюзій. Ніколи не виходить, звісно, і так образливо з того.

— Добрий ранок.

Ледь чутний шепіт опаляє вухо, контакт з чужим тілом обпікає плече, запускаючи серце калатати в грудях. Свідомість поступово — надто повільно — опановує, що відбувається; але тіло навіть не встигає відсахнутись. Мозок реагує швидше: свої. Порядок. Розслабляємось.

Піднімати повіки дуже лінь: він вбирає кожну секунду на дотик, запах і звук. Чужа гаряча долоня проковзує животом и лягає на сонячне сплетіння, чуйно вбираючи кожен удар по ребрах; чужі губи торкаються скроні, і Міша відчуває на них цю знайому до болю легку сонну посмішку. По-справжньому щаслива людина — та, яка радіє прокиданням.

Рудь повністю щасливий, лише коли прокидається з цією людиною під боком.

— Пане Михайло. Не обдуриш, я ж знаю, що ти вже не спиш.

— Не хочу вставати, — сипло тягне Міша у стелю, трохи нервово облизуючи губи. І вже крізь вії бачить сяючу капосницьку усмішку.

— Навіть якщо я дуже попрошу?

… Ну звісно, він не здатний чинити опір цим тонким, спритним, напрочуд вправним пальцям. Від того, що очі досі закриті, все відчувається вдвічі гостріш; це перетворюється на якусь дивну гру, не інакше. Коли Костя повністю стягує з нього ковдру, збиваючи кудись в ноги, і легкий вітерець, що пробрався в кватирку, пробігає шкірою, лишаючи купу мурах. Коли Костя притискається губами до губ тепло і вагомо, майже лягаючи зверху всім тілом, — цілуватись наосліп трохи смішно, але водночас неймовірно чуттєво і збуджуюче. Коли Костя стискає його член вільною рукою, впевнено проводячи по всій довжині і назад, видихаючи у вухо глузливе: «Вставай, Мішка, до школи пора».

В Мішки встає. Ще б пак.

— О та-а-ак, — стогне він, підводячи стегна, коли чужий кулак на члені стискається трохи міцніше. Його пробиває судомним задоволенням: хочеться більше, палкіше, довше. Він штовхається Кості в руку — і при цьому накриває його долоню в себе на ребрах і переплітає пальці; він дихає важко і збито, захлинаючись відчуттями, і хіба лише на лопатки не встає — вигинається, широко розкриваючи рота. Просить — підсвідомо, але дуже відверто просить; шкода, Кості ніяк не вигнутись, щоб дати йому те, що він так сильно хоче. Не все одразу, принаймні.

— Ще трохи, — мружачись, шепоче Міша, вже тремтячи майже непритомно; Костя готовий битись об заклад, що під повіками очі в нього неконтрольовано закочуються від кожного дотика. — Ще-ще-ще… Будь ласочка… Ну ж бо… О-о-о-о-о так.

Його перейобує хвилею, вибиваючи повітря з горла; він стискає в пальцях простирадло, виплескуючись на такі чудові, такі кохані, такі улюблені пальці і дрижить, і ледве дихає, жадібно хапаючи кожен вдих губами.

Коли їх обережно торкаються ті самі кохані пальці — завмирає лише на хвильку. Не тому, що коливається. Просто ще не прокинувся — і не одразу розуміє, що має робити.

Коли розуміє — покірно приймає три пальці одразу. Дозволяє Кості занурити їх глибоко в гарячий вологий рот; обмахує власну сперму язиком, лагідно облизує кожну фалангу, таким чином ніби… дякуючи?

Всі тривожні передчуття йдуть геть. Йому просто дуже добре.
Хто б ще окрім Кості нагадував йому, що так може бути — навіть у війну.

Найулюбленіша в світі людина клубочиться під боком, носом тикаючись в плече.

— То що — «підйом, малеча»? — пропонує, широко позіхаючи.

Міша сміється з заплющеними очима і заводить руку йому за плечі, обіймає, пригортаючи до себе. Хай ще трохи поспить, диво неосяжне.

Костя влаштовує голову в нього на грудях і відрубається швидше, ніж Міша встигає все ж таки відкрити очі. Він блимає розфокусовано, концентруючи сприйняття на тому, як Костя офігезно мило сопить йому в ключиці.

І сам розслаблено провалюється назад у глибину.
Їх спільну.